Благими намірами

Коротке запаморочення — і ми всередині гігантської печери, біля стіни, в якій жодного сліду проходу не спостерігається. Очікувано. Зайшов так далеко — не шукай виходу.

Мій компаньйон мабуть очікував, що я почну пробивати його оборону, тому відразу відійшов до стіни, стискаючи в руках меча. Його жовті очі спалахнули підозрою, коли я, прокрутивши меча у руці, стрімким кроком пройшов повз, прямуючи до якогось демона, якому не пощастило опинитися ближче всіх до місця нашої появи. Вдарить чи до кінця залишиться при власному благородстві? Напевно, якби на його місці був я — мені вже б прилетіло чимось гострим у спину. Не варто судити всіх по власній мірці, Му Цине: дух не скористався шансом.

Що ж, з ним маю розібратися потім, зараз треба покінчити з всією кодлою, яка набилася до горнила, очікуючи отримати примарний вінець демонічних сил. Подивимося, чи моїх вмінь майже-бога-війни вистачить для цього. Розбірки в світі смертних з монстрами — то, звичайно, чудово, однак справді видатна нечисть траплялася не так часто; а тут з півсотні найсильніших супротивників — і все для мене одного! Гаразд, не буду жадібним: через деякий час з-за моєї спини почали вилітати чорні стріли, які окрім майстерно підібраних вразливих точок вражали потвор темною енергією. Трохи стримав ходу, щоб прикрити стрілка; вороги лізли й самі, бо іншого вибору тут ні в кого не залишилося.

Було складно, надзвичайно, але кожен з ворогів був сам по собі — а нас двоє. Вперше за буття небожителем мені вдалося спіймати момент “осяяння битвою”, коли думка не встигає за помахом меча, однак випереджує чужі рухи, підказуючи найкоротший шлях, як їх обернути на погибель виконавцям. Мабуть тому, що досі не було кого допустити прикривати спину без вагань і очікування підлості. Кожен сяючий небожитель тягає за собою власний згнилий труп — однак навіть його я не довірив би комусь з присутніх у Небесній столиці. Йому — ризикнув би, проте кому воно треба?

Демони і духи всіх різновидів опиралися відчайдушно невблаганний долі, однак я був впевнений: сьогодні у Мідному горнилі залишаться в кінці лише двоє. Тобто, один… але поки що не хотілося розчаровувати напарника.

Нарешті останній сторонній силует перед моїм затьмареним люттю і гнівом поглядом впав з відсіченою головою і більше не піднявся. Під ногами підлога вже ходила ходором, насичена демонічною енергією, вивільненою у ході кривавої різанини: вулкан пробудився і геть скоро всередині стане спекотно більше, ніж в горнилі будь-якої печі. Обернувшись, я побачив, що мій побратим опустив лук донизу, але зустрівши мій погляд, знову підняв його на рівень плеча. Чорна стріла на тятиві тремтіла від стримуваної люті.

— Чого чекаєш? Більше нікого, окрім нас, тут не залишилося. Стріляй. Ти ж прагнув дійти до кінця, навіщо зупинятися?

Дух звузив очі:

— Так поспішаєш померти? Мені здавалося, що ти дорожиш власним життям. Безсмертним життям. Ти, напевно, бог війни якогось з регіонів?

— Майже вгадав. Мені пророкували посаду генерала південно-східних земель після небесного випробування, яке повинно було відбутися за років десять.

— Наче у наступному місяці для небожителя? Хотів підсилити власну могутність?

— Та ні, я тут взагалі-то командував загоном, однак через одну зустріч плани змінилися. Однак ця ідея мені теж подобається. Можливо, з силами, які отримаю від Мідного горнила, мені вдасться зрівнятися навіть з Небесним Імператором?

Ну ж бо, чого ти зволікаєш? Знову благородство переважає навіть над прагненням до помсти? Невже мені доведеться робити все власноруч? Як був чистоплюєм, так і залишився! Ні, все ж щодо посмертних змін я геть був не правий.

Тому, розвернувшись, я атакував свого нещодавнього союзника мечем і печаттю енергії. Ти ж краще за всіх розумієш, що після такої виснажливої битви я не зможу зрівнятися з тобою у майстерності! Бовдуре, тобі що, не треба ця сила, щоб помститися ворогу за вбиту дружину й сина? Чи я помилився з причиною, чому ти переродився у духа помсти?

Але схоже я дійсно чогось не врахував, бо як би не відкривався (зімітувати вразливість так, щоб не принизити чиюсь шляхетну гідність було складно, але з мене вийшов би гарний актор), як би не насідав на нього — цей ідіот лиш ухилявся, навіть не намагаючись застосувати власний меч для чогось, окрім відбиття ударів. Ну все, ти мене допік! Фен Сінь, можеш пишатися собою: пробити моє броньоване терпіння за останні сто років вдалося лише тобі!

Голова? Складно буде потрапити під лезо. Значить, серце.

Остання створена духом стріла так і залишалася в його сагайдаку після моєї атаки. В хід пішли залишки ци: підчепивши чорне оперення, я спіймав її потоком сили і підтягнув у зону досяжності руки. І нарешті одним плавним рухом, без зупинки, з усієї сили встромив її глибоко між ребер. Своїх, звичайно — а інакше навіщо я б так старався?

Звичайна зброя не нашкодила б небожителю анітрохи: подумаєш, серце! Загоїться ледь не в наступний момент. Однак з використанням темної духовної ци навіть вірно застосована стріла могла перервати життєвий шлях надто необережного божества. Ще кажуть, гарно спрацьовує відтяти голову, однак залишу цю перевірку для когось іншого.

Було боляче. Вже й забув, коли було настільки ж… ні, не забув, у той день, коли спустився у світ смертних, щоб з’ясувати — всіх, хто мені був дорогий, більше немає. Сподіваюся, скоро все закінчиться і цей мертвий благородний впертюх отримає всю силу Мідної печі, щоб здійснити помсту. Гадаю, з нього має вийти не такий вже й поганий демон — грізний, проте до абсурдного наївний, однак це з віком проходить. Мамо, як же боляче…

— Що ти накоїв! Нащо? Та щоб твоя рука так і не оговталася від перелому ніколи! Му Цине! Тримайся, кому кажу, не смій здохнути задарма, я ще не поквитався з тобою за все!

Так цей йолоп все ж прикидався…ну й гаразд, менше пояснювати доведеться.

— Фен Сінь, слухай уважно. Вийдеш з Мідної печі — Примарне місто, знайди його в-володаря — ох, які ж паскудні в тебе стріли! Передай йому, Безликий-у-білому і Небесний Імператор, Мей Нянцин — то один і той же покидьок! Можливо, йому вдасться здолати цю потвору. Нехай знайде вигнанця Вуміна — на ньому аж дві прокляті каньґи, Небесний Імператор явно остерігався дитя проклятої зірки…

— Заткнися! Я не хочу нічого слухати! Замовкни!

— Не затикай мені рота! Кха-кха, і не смій лізти сам у цю справу, він тобі не під силу!

— Му Цине!!!

— Пробач… що… не повернувся… вчасно. Ідіот… клятва… хотів як краще…

— Му Цине!!! Не смій помирати!

— Не смій… мені вказувати, що…

Я відчував, як моя сутність розпадається клаптями. Гнилля, як я й думав, все суцільне гнилля. Мій власний старий труп нарешті вивалився назовні. Навколо танцювало полум’я, гострі язики якого дедалі частіше куштували на смак те, що від мене залишилося — хай подавляться… чи ні, нехай краще від мене й сліду не залишиться. Навіть попіл — і той краще розвіяти за вітром.

Сподіваюся, цей бовдур все ж згадає те, що я сказав. Сподіваюся, що встиг передати зрозуміло.

Що чекає на душу небожителя за краєм світу? От і перевірю на власній шкурі. Десь там має бути й його високість… ох ні, сподіваюся, його шлях буде пролягати у більш шляхетних умовах, аніж шлях зрадника!

Далі — самі. Зробив, що міг. Вийшло погано. Зробіть краще, якщо знаєте, як.