Благими намірами

— Еее, нууу…

— Зізнавайтеся вже. Я й не таке вислуховував.

— Ну… там, усередині Мідного горнила ти все ж трохи вмер.

— Очікувано. Питання в іншому — чому я таким не залишився?

— Бо Фен Сінь не дозволив тобі. Якби він був смертним чи небожителем — ти б пішов навіки. Але ж у духів є вельми цікава здатність…

— Не надто знаюся на духах. Хіба що — як вбивати.

— Поглинання душі. Що й трапилося.

— Що???

Мою сутність… з’їли? А потім, очевидно, ще й виплюнули з огидою. І зробив це той самий благородний йолоп, який мене терпіти не міг весь час. Жах який.

— А далі?

— Далі Фен Сінь відправився до Примарного міста, де знайшов мене і попросив допомогти з відновленням тіла, в яке можна було перемістити душу.

— Добре, хоч сам не взявся. І в що йому обійшлася ваша вельможна щедрість?

— Довічне рабство. Та не дивись на мене таким розлюченим поглядом! Я нічого в нього не просив за це! Ну а на посаду мого генерала він погодився сам.

— А далі?

— Далі пройшли п’ять років, доки тіло й душа зросталися разом і відновлювалися духовні меридіани. Довелося постаратися, стільки ци пішло — вистачило б на побудову другого Примарного міста. Але це того вартувало.

І так був по горло в боргу перед його високістю, що вже містом більше, містом менше — немає різниці. То просто він занадто добрий, як не для цього світу, тому не надто обдирає боржників.

— Му Цине! Це було просто для порівняння.

— Гаразд. Тож з першим питанням розібралися. Але відповідь на друге я все ще хочу почути.

Та не шарпай ти цю кляту китичку, її ж не тобі потім пришивати! І намистини не чіпай, це ж гранат. Що ж там такого трапилося, що очільник Примарного міста не квапиться відповісти на геть просте запитання?

— Розумієш… коли дух поглинає чиюсь сутність, він зазвичай це може використовувати, наприклад, щоб набути її подоби. Навіть якщо душа не була розщеплена — всі її спогади, набуті за життя, дістаються загарбнику. От і з твоєю так вийшло… Не хвилюйся, Фен Сінь мені розповів лише дійсно важливі деталі, про які ти мовчав навіть на смертному одрі. Він зберіг твою душу в цілості, нічого з твоєї пам’яті не було поглинуте.

Після слів про всі спогади не зміг слухати далі, зібгавшись в клубок на ліжку, затуливши обличчя долонями, щоб Се Лянь не бачив, як воно горить від сорому.

Ні! Тільки не цей йолоп! Чому, в ім’я всіх вищих сил, моя душа потрапила саме до нього? Чому не встигла розчинитися у вічності? Все життя оберігав, як тільки міг, власний світ крихких ілюзій та нездійснених марень — а тепер маю прийняти, що їх було виставлено на позір тому, хто не мав побачити ні за яких обставин! І ні, всі спогади про зустрічі з Безликим, всі мої безчесні вчинки в якості небожителя — то ніщо, то лиш верхівка льодовика над безоднею!

Сподіватися, що він не згадає чи не звернув увагу — марна справа. Цей впертюх ще за життя відрізнявся гарною пам’яттю на дрібні деталі.

Якщо зараз попросити володаря вбити мене ще раз — він погодиться? Чи знову доведеться все робити самостійно?

— Му Цине? Що з тобою? Чого ти… Мені здається, що Фен Сінь не з тих, хто міг би скористатися подібними знаннями для заподіяння тобі зла…

— Гарна помста. Майстерно. Краще б я вмер у тому клятому горнилі, аніж так…

— Не знаю, що в твоїх спогадах Фен Сінь мав побачити такого, що повинно було відвернути від тебе — але він не відступив, добиваючись твого порятунку, ні на крок. Всі ці п’ять років він разом зі мною вливав у твоє тіло енергію, спустошуючи власне джерело майже до дна. Думаю, він все ж заслуговує хоча б на подяку з твого боку…

— Демона з два йому, а не моя подяка! Якби він облишив мене у горі — в ноги б вклонився! Але не після такого…

— Му Цине. Гадаю, ти маєш знати, що Фен Сінь молив мене в жодному разі не казати тобі про цю подію. Я довго над цим розмірковував, чесно, проте… мені все ж здається, це несправедливо: і щодо тебе, і щодо нього. І ще дещо важливе: навіть після того, як дух звільнив поглинуту душу, він все ще зберігає зв'язок з нею. Фен Сінь казав, що може відчувати деякі емоції… я не розпитував, він не надто бажав ділитися.

Сподіваюся, цей мерзотник згорить від палаючого сорому і гніву, який я відчуваю прямо зараз! Якби не обіцянка, дана Се Ляню — ноги б моєї вже не було у Примарному місті!

Потрібно заспокоїтися… а, не допоможе. Хоча б трохи. Ну ж бо, ти колишній небожитель, тобі не вперше тамувати те, що всередині, щоб ніхто не бачив! Чого розслабився? В тебе ж давно немає ні гордості, ні сорому, ні честі; все розгубилося, доки продирався до сяючих вершин.

— Не тікай, будь ласка! Ніхто з нас — ні я, ні Фен Сінь — тобі не вороги. Ми знаємо, хто ти є і ким був; ти так само знаєш нас. Невже всі ці випробування, які ми пройшли разом, не варті хоч краплі довіри? Му Цине, припини бігти від самого себе — того, ким ти є насправді, і кого бачимо ми. Заспокойся. Твоя сутність була всі п’ять років перед нашими очима — ані краплі бруду, ницості, підлості в ній не помічено. Я поділяю твоє відношення до Небесної столиці, однак все ж мені здається, сам момент проходження небесного випробування не бреше. І якщо ти його пройшов — в тобі є щось, гідне божественості. А далі все залежить від нашого вибору.

— Я… спробую. Хоч і не розумію, чому погоджуюся на це безумство.

— От і чудово. Фен Сінє, заходь вже!

Ваша високосте, ну не можна отак відразу… Моє серце підстрибнуло до горла в момент, коли від дверей зробила крок висока фігура, та й завмерло там.

Він не зрадив ні власній звичці скрізь ходити у легкому обладунку, ні манері впечатувати ногу на всю ступню — вправний лучник постійно прагне мати надійну опору під ногами. Ні традиції перев’язувати зібране в тугий пучок волосся смужкою тканини теплого жовтого кольору — якось поцікавився, навіщо, так він залюбки продемонстрував, як за допомогою яскравої стрічки на древку, гарно видимої в темряві, побачити, куди влучає стріла. Тільки жовті очі, очі вовка, стали ще яскравішими і так, тепер заглядати в них стало злегка моторошно. І звісно ж вони вп’ялися саме в мене!

— Мій повелителю, ви все ж розповіли йому… невже це варто було робити?

— Варто. Так, гаразд, маю надзвичайно термінові справи. Якщо що — палац будете відбудовувати власноруч.

Куди, ні… Мій володарю, не залишайте мене з ним наодинці! Вам що, геть не потрібне життя вашого підлеглого? Ну так завжди, як нотації — так Се Лянь перший, а як мені зараз будуть голову відкручувати — то Се Лянь прийде вже під кінець дійства!

— Ти прокинувся.

— Очевидне твердження. Є що додати нового?

— Було б — якби хтось міг мене почути п’ять років тому.

— Ну й добре. Не впевнений, що значно поповнив би власний запас прокльонів — все ж куди такому шляхетному пану знати гарну лайку. Тому небагато й втратив. Не затримую. У тебе має бути купа справ в якості генерала очільника Примарного міста.

Все, що тільки-но казав мій володар щодо моєї поведінки, миттю вивітрилося з голови при одному погляді на знайоме обличчя. Нічого страшного. Якби я почав запевняти Фен Сіня у власному розкаянні за скоєне — він би точно не повірив у збереження мого здорового глузду.

— Не смій і ти вказувати мені, що робити!

— О, дивися, запам’ятав…

На цих словах я й спіткнувся. От, Му Цине, хоч трохи б призупинився у спробах вдарити вічного суперника поболючіше!

— Запам’ятав. Цей шановний взагалі багато чого запам’ятав з нашої останньої розмови, однак ще більше — дізнався опісля.

Се Лянь, щоб тебе, неперевершена біда в усіх сенсах цього виразу — ти був таким впевненим у шляхетній поведінці свого підлеглого! І де це все? Ніякої шляхетності не спостерігаю. Вовк вишкірив ікла і явно збирається напасти. Що ж, заслужив, визнаю. Підлити олії в вогонь, щоб спалахнуло нарешті? Скільки можна відтягувати?

— І що цікавого там було? Як твої враження від Небесної столиці? Багатогранне місце в усіх аспектах, чи не так? Чи від наших люб’язних розмов з Безликий-у-білому? О, а може тобі було корисно подивитися на власну зарозумілу персону зі сторони? Особливо, коли звертав мені щелепу.

Невже не чіпляє? Звідки в тебе така товста шкіра наросла? Ну ж бо, відповідай хоч якось, інакше я вже навіть не знаю, що ще використати, щоб поглянути на твій гнів!

Та щоб тебе, що ж ти, ідіот, робиш? Боляче, між іншим! Моя потилиця міцно приклалася до дерев’яного узголів’я ліжка, аж перед очима спалахнуло білим. Чи то від болі у плечі, стиснутому міцною долонею, немов би викутою з заліза. Друга рука сперлася на край узголів'я, підсилюючи натиск. Я спробував вислизнути із захвату (наступним логічним етапом стало б розчавлене, як стиглий гранат, горло), але чужа рука тримала міцно. Свідомість пам’ятала бойові прийоми, однак тіло було геть до них не звиклим, реакція запізнювалася, з використанням ци варто було почекати, інакше можна було замість удару вогнем влаштувати вогняну бурю (а про палац Се Лянь явно не жартував). Ліжко, що вже й так постраждало від удару неперевершеного демона, прогиналося, однак поки що трималося. Шарпнувся раз, другий — і нащо було його доводити до межі, раз не можеш гідно відповісти, га? Ну здрастуй, чергова дурість!

Привідкрив рота, щоб вилаятись, але…

Чужі губи зім’яли всі заперечення і закинули їх настільки далеко, що й за краєм світу не знайшли б. Поцілунок, який більше нагадував вовчий укус, запечатав мій рот надійніше за кляп; жовті очі, що палали у тіні, яка накрила моє обличчя, не залишали ілюзій щодо відверто хижих намірів. Як і чуже тіло, що подавлювало спротив власного у зародку.

Час зупинився для мене в ту ж мить; здавалося, у моїй голові здійнявся вихор, що затягував у себе з кутків усі насмішки, що ретельно готувалися бути висловленими, усі стратегії і “великі” плани, усі скорботи, страхи й сумніви — і розривав їх у клоччя. Натомість, приваблені притоком посвіжілого повітря, вільного від накопиченого за роки гнилого задушливого смороду, з-під тиску зобов'язань, боргів та заборон назовні пробивалися давно поховані язики полум’я — поки що бліді й невиразні, але з кожною миттю вони ставали яскравішими, реальнішими, проявляючись у існуючому плані буття. І я розумів, що не зможу більше загнати це полум’я назад під скам’янілі обмеження — та й не захочу більше.

Що ж, сподіваюся, ти розумієш, що накоїв. Бо я не надто. Не зараз точно.

І, розірвавши застиглий час, відповів на жадібний натиск чужих губ власним — не менш жадібним.