Коли впаде сонце

Страх має великі очі. 

*** 

Зрання містер Нед відправився у поїздку до Відня — у всякому разі так запевнив Волода Роман. Він не пояснив, чому саме зараз господар дому так вирішив, але й не наполягав, щоб зілляр покинув резиденцію. 

Приготувавши сніданок — звичайні грінки з білого хліба, підсмажені на пательні, з малиновим джемом, — Роман сів за стіл. Волод ласо позирав на конфітуру*, аж слинка текла на бороду. Ледь не збігла кава з джезви. Роман хутко налив у білосніжну філіжанку й кивком запитав, чому друг батька так соромиться снідати. 

Хапнувши ковток гіркої кави, закинувши на плече свій надійний, як швейцарський годинник, портфель, професор рушив до виходу, лишивши Волода самого на господарстві. 

Роман пішов — і це частково задовольнило цікавість зілляра. Доки перебував власник маєтку, як би сильно не хотілося розглянути цей будинок, Волод не смів, а зараз мав чимало часу, щоб обдивитися увсебіч. Його стиль та розміри викликали захват у гостя, однак горішній поверх цієї будівлі, який тягнувся над його кімнатою, видався значно похмурішим. Він причинив двері. Це велика кімната, наповнена важким пропиленим повітрям. Намацавши вимикач, Волод увімкнув світло. Не треба кликати провидця — одразу зрозуміло: це спальня Неда.  Ліжко господаря таке ж велике, як у гостя, здавалося, зроблене одним майстром. Стіни темні, ніби хтось навмисне вилив на них цебер* мазуту. Підійшовши ближче до стіни, він торкнувся чорних плям — рука вкрилась сажею. Будинок горів — це єдине пояснення. 

Його очі повели до креденса* — добре пошкодженого вогнем, здавалося, зробленого того ж року, що й дім. Переходячи через покій*, саме ця частина інтер’єру геть не вписувалася у спальню. Провівши рукою по дерев’яній поверхні, Волод відчув подряпини та залишки старого лаку і ґару*. Нажавши на вузьку ледь помітну деталь схованки, відчинилася одна з шухляд. Хутко однією рукою дістав дерев’яну скриньку — доволі важку, пропилену півстолітнім пилом. Здмухнувши пил, той почав витанцьовувати свої піруети в повітрі. Волода аж у носі закрутило, пчихнув раз, а потім ще двічі. 

Він врешті відчинив коробку: там лежали інструменти для різьблення по дереву. І тут він осягнув — усі ці меблі зроблені Недом. Здавалося, після пожежі власник дому намагався відновити його, привівши до первинного ладу. В іншій шухляді копичилися фотографії. На одній зі знімків на звороті виднівся підпис, датований 1960-им роком; усі інші були новіші — приблизно до кінця сімдесятих. Тут уже Роман красувався геть дорослим парубком. 

Його нишпорення по горищі перервав крик, що долинав знизу. Левко прийшов до тями, і здавалося, що його перетворення припинилось — смолиста кров перестала литися з його очей. 

Волод спершу не хотів спускатися: можливо, боявся, а можливо, цілком розсудливо розмірковував — у разі вивільнення з ланцюгів рук та ніг їхнього в’язня він один ніяк не дасть йому ради. Чи то цікавість, чи то батьківський інстинкт, який нізвідки взявся, хвилину наважувався, і прочинив двері, зробивши крок однією сходинкою вниз.

Левко сам почав: 

— Що відбувається? Хто ви? 

Волод дивився на молодого хлопця. «Та він же геть дитина», — думав він. «Моя дитина», — боявся додати. Він так подібний на свою матір, лиш очі дістались від батька — ті ж голубі й погляд такий же. 

— Допоможи мені, будь ласка. Котрий день я вже тут. Я хочу їсти. 

Зілляр побіг на кухню, відчинив холодильник, узяв пляшку молока та скибку хліба. Вовченя й собі запищало — воно також голодне. Наливши тваринці молока в миску, він поніс Левку. Хлопець вхопив скибку хліба й одразу почав цьмакати* молоко. 

Волод поглянув на дитину й злякався від думки: «Маленьке вовченя більше має свободи, ніж син». Від такого міркування утік на подвір’я, важко дихаючи, вдивляючись у ліс. Нарешті заспокоївся, узяв відро, нахилився над криницею, дотягнув журавлем* води та поніс до Левка. 

— Що ти задумав? — викрикнув хлопець. 

— Не бійся. Вмийся. 

— Як ти це собі уявляєш? 

Це логічне запитання, погодився Волод. 

— Ти ж не накинешся на мене? — несміло перепитав він. 

Підійшов, вивільнив одну руку з ланцюгів, зняв брудну футболку на хлопцеві, потім закував руку, і звільнив другу, щоб зняти повністю одежину. Намочивши футболку в воді, він спершу протер лице, потім руки. 

— Пробач, — вимовив, розуміючи, що хлопцю боляче від його доторку. Вода забрала чорну кров і заодно рани. 

Чистий одяг він узяв з однієї із шаф Неда, що на першому поверсі, — лляну сорочку. Одягнувши сорочку, зілляр не знав, як запитати. Хвалити Бога, Левко заговорив знову: 

— Подзвоніть моїй матері. Вона напевне місця собі не знаходить. 

Волод вагався. Довго вагався, а потім дістав свій телефон, набрав номер, який надав Левко. 

— Алло, — стишено звучав голос. — Алло. 

Зілляр усе мовчки гадав, чи вона його впізнає, якщо почує. Натомість хлопець викрикнув: 

— Мамо! 

Серце Волода закам’яніло в очікуванні. 

— Мамо, — повторив Левко, зробивши невелику паузу. — Я за кордоном, у поїздці від інституту, тож не хвилюйся. Трішки поганий зв’язок, якщо з’явиться кращий, то наберу знову. 

Він роз’єднав дзвінок, поглянувши на Левка. Той пояснив: 

— Якщо я їй зашкоджу… Якщо втечу звідси… Ти бачив, що я можу. 

Волод лиш кивнув. 

— Твоя матір де вона… тобто де твій рідний дім? 

— Не у Львові, — далі нічого не хотілось казати Левку. Вони не довіряли один одному. 

— А батько? 

— Покинув. Краще б помер. А може, той кретин і того — наркоші довго не живуть, тож… 

Волод подав напитися ще відвару з трав, і хлопчина поволі став засинати. Підіймаючись по сходах, оглянувся: «А що ти хотів? Сам винен», — впевнив він себе. 

Вовки, які здавалось, підкрадаються вчора до маєтку Неда насправді лише були бродячими собаками. Вночі він сплутав їх, а зараз вони знову повернулись. Волод зрозумів, що Роман інколи підгодовує їх, тож чотирилапі пробралися до двору. Діставши з холодильника миску з залишками їжі, яку саме син господаря дому лишав на такий випадок, виніс він на подвір’я за паркан. Висипаючи, одна з собак накинулась на Волода через проламані штахети, писклявий вовчий голос налякав, і собака втекла, підібгавши хвіст. 

Роман повернувся вже пополудні, зробивши кави для себе та для свого співрозмовника, сівши на веранді, випередив запитанням: 

— Що ви хочете знати? 

— Пляшечка, що стояла на столі? 

— Батько забрав. Поїхав до сестри. 

— Вона теж… 

— Так, молодша. Тітка… насправді вона старша. По вигляду їй сорок п’ять, приблизно стільки виповнилося, як Нед перетворив її. 

— А Неда хто? 

Роман надпив кави: 

— Це загадка століття. 

— Тобто? 

— Нед не пам’ятає життя до того, як став вампіром. Тітка пам’ятає все, а батько — ні. Він перші десять років шукав хто це зробив, безупинно, згодом помалу змирився. Десь у шістдесятих повернувся сюди. Потім з’явились ми з матір’ю. Якось так. 

— Цей будинок — це вашої матері? 

— Ні, батька. І говори до мене на «ти». 

— Романе, цей будинок горів. 

Він кивнув, і спитав: 

— Ви були на горищі? 

Волод зніяковів. 

— Батько не дозволяє підійматися до своєї кімнати, — потиху розсміявся. — Пам’ятаю, як ще змалку одного разу я зайшов — батько так визвірився на мене. Ви бачили скриньку? 

— З інструментами. 

— Там не лише інструменти. 

— А що ще? 

— Єдина річ, яка залишилась із його минулого — хустинка з вишивкою. 

— Чекай, то ця хустинка, що Нед носить… 

Не встигши запитати, Роман уже розповідав: 

— Це лише копія, зроблена вмілою майстринею, а справжня десь під долотами — ледь обгоріла. 

— Це дівчина йому дала… тобто жінка презентувала*? 

— Аби ж то я знав. Напевне, він її безмежно любив, бо це єдине, за що він тримається. 

— Або він думає, що знайшовши власника хустинки, зможе вийти на ту, хто це з ним зробив. 

— Ви, Володе, цинік, я бачу. Думаєте, що Нед не зможе покохати. 

Слухач посміхнувся. 

— Ну, він мою матір любив — це я знаю. І мене також любить. Знаєте, ми зараз у відреставрованій будівлі. Оригінальна згоріла під час осіннього рівнодення у 1966-им. Батько лише мене встиг винести з дому. Моя нянечка загинула в той злощасний день. Байдужа людина залишила б мене. 

— Як це сталось? 

— Що, пожежа? Пожежа… — пригадував він. — Того дня ми не змогли піти на прогулянку. Щоправда, вранці ми блукали стежками цього лісу цілу годину, але по обіді холодний осінній вітер нагнав такі темні хмари й вперіщив дощ, що про прогулянку годі було й мріяти. Мене це радувало — я-бо не любив довгих прогулянок, особливо прохолодними вечорами; я просто ненавидів ці вогкі сутінки, коли пальці рук і ніг коцюбить від холоду. Тоді я біг у майстерню до батька. Ця будівля, — він показав на прибудову, — там був, тобто є п’єц*. Нед завжди розпалював його, щоб просушити деревину. Там тепло і завжди пахло свіжозрізаним деревом щойно з пилорами. Батько мав ще двох помічників. Як нині пам’ятаю, в той день один не вийшов на роботу. Як дізнався батько вже згодом, він поскаржився в міліцію на нього. Тож увечері вже приїхав за Недом постерунко́вий* — як зараз перед очима, зі своєю червоною кокардою. Як вони поїхали у Львів, ми з нянечкою лише почули гуркіт мотора. Поліцаї згодом скажуть, що вогонь перекинувся саме з сушарки. Батько втік з відділку, як били на алярм*. Няня була саме в тій кімнаті, де почався підпал, — одразу вчаділа. Я ж — на горищі… Час по-різному тече… тато врятував лиш мене. Нед здався міліції, потім приїхала тітка і якось визволила. Подейкували, що добру пайду* вона туди віддала. Я чекав на попелищі. Довго чекав, а він усе не приходив. Я так ще довго злився на нього. 

— А мама? 

Згадавши, що бачив на цвинтарі дату смерті, Волод зрозумів, що не добре запитав. 

— Пробач. 

— Та нічого. Це я маю просити. Я так… не гарно так, з мого боку… згадка про дешевий фільм. Захисна реакція ще з дитинства. Мати померла рік перед цією трагедією. Думаю, в пам’ять матері Нед усе це відновив, щоб я почувався як тоді, ще в добрі часи, коли вона була з нами. Знаєте, людська натура така: ми їмо разом за одним столом, турбуємось одне про одного, а потім звикаємо, стаємо рідними, і Нед звик. 

— Гравіювання на коробці — що то значить? 

— Ви про лілію? 

— Угу. 

— Щось із минулим пов’язане, яке тато не згадує. Запитайте його — це правильніше, думаю. 

Їхня розмова тягнулася аж до підвечір’я. Заходячи в будинок, Роман усе ж заглянув до свого студента — хоч уже й колишнього. Йому важко давалося озвучити це вголос, але правду нікуди не дінеш: хлопця з дня на день відрахують з інституту. Покидаючи підвал, професор важко вдихнув. Не сьогодні йому це говорити — Левко вже міцно спав. 

У двері постукали. Волод відчинив. На порозі тупцював той самий сусід, цього разу без своєї охорони. Поруч стояла його дружина, яка тримала на руках песика. Судячи з виразу їхніх облич, вони прийшли укладати мирову. 

— Господар удома? — спитав чолов’яга. 

Його жінка, прицмокуючи жуйкою, що віддавала солодкувато-хімічним запахом, додала: 

— Професор вийде? 

— Роман! — гукнув Волод у бік передпокою. 

— Можна швидше, ми на прем’єру не встигаємо, — все перекидаючи жуйку між зубами, підганяла вона. 

— Куди? — перепитав. 

— У кіно. Фільм. 

Почувши голоси, у дверях з’явився сам професор. 

— Колежанкою* ви мені не зветесь — це по-перше, — сухо почав Роман. — З усією повагою… 

Тарас Олексійович, добре знаючи вразливість своєї дружини й те, як легко вона все в уяві доводить до гротеску, вирішив одразу згладити ситуацію. Він махнув рукою до своєї автівки, в якій сиділа охорона. Один із хлопців дістав із багажника кошик. Чи то був прояв ввічливості, чи хабар — значення не мало, бо професор із суворим учительським запалом уже показав прибулим, де раки зимують.  Зачинивши двері, професор лише легенько видихнув: 

— Ух-х! 

— Ти, здається, добре знаєшся на людях, — констатував Волод. 

— Цей добродій ще той бузувір. Недарма його кличка Пацюк*. І чого тільки місцевим не вгодили такі “галантні” тварини… 

День через день й минув тиждень. Нарешті професор дочекався довгоочікуваної відпустки, студенти роз’їхалися по своїх містечках: одні байдикували, інші шукали роботу. Як тільки Роман покинув маєток, аби перед відпусткою владнати всі бухгалтерські нюанси, Волод зрозумів: сьогодні ще буде змога ретельніше дослідити будинок. 

У підвалі, за однією з прихованих стін, зілляр знайшов маленьку кімнату — точніше, винний льох. Там зберігалося кілька пляшок — можливо, до двох десятків — і ще одна знахідка, яка мала відкритися йому: та сама хустинка з вишитою фіалкою, про яку нещодавно згадував Роман. 

Тож він ще раз піднявся до кімнати Неда, розкрив скриньку з вирізьбленою лілією, виклав усі інструменти, що в ній лежали, але хустинки не знайшов. Підняв, струснув коробку, постукав по дну вказівним пальцем та почув специфічний звук. Там порожньо, майнуло в голові. Подвійне дно. 

Він одним із тоненьких долот обережно, щоб не лишити подряпин, підважив кришку і дно з клацанням відчинилося. Пожовкла хустинка, по краях добряче припалена, але запах горіння ще лишався. Обережно діставши її, Волод спершу оглянув лицьову сторону, а потім тильну. Те, що він побачив, налякало його. Здавалося, серце миттю впало в п’яти, так само як у дитинстві, коли тітка навчала свого майбутнього сильного та мудрого (як вона завжди любила називати зілляра) племінника, який одного дня захистить цей світ від таких, як Нед. 

Вона показувала, як на білому полотні записувати нитками свої заговори-обереги. Коли маленький племінник зробив неправильний стібок — переплітаючи нитку через нитку й утворивши криву лінію, — вона добряче била його по руках. Але хлопчик заявив, що це тепер його підпис, саме так він і робитиме стібки надалі. 

Тримаючи в руках хустинку, яка пролежала в цій коробці більше років, ніж він прожив, Волод не міг збагнути, чому саме його підпис на звороті колись білосніжної хустинки він побачив. 

Перелякано, але жваво, він поскладав усе як було, щоб Нед, приїхавши, не здогадався, що хтось тут нишпорив. Зачинивши двері, шмигнув униз. Вже на подвір’ї, вдивляючись у будинок, нарешті почав приходити до тями. Цей маєток і справді здавався резиденцією для поважних людей — мабуть, якийсь президент залюбки оселився б тут, чи магнат, чи хтось із тих знаменитостей, що їх не раз показували по телевізору. 

Волод пішов уздовж дороги, йому кортіло оглянути місцевість. Пройшовши трохи, ще зовсім не змучившись, він побачив будинок перших сусідів. На прогулянку — ні, правильніше сказати, на пробіжку — готувалася жінка, яка нещодавно зі своїм гаркітливим песиком стояла на порозі їхнього дому. Їхнього дому… Чомусь саме так подумав Волод, бо професор таки не помилявся: спільні сніданки, здавалося, зробили їх уже майже ріднею. 

Ось саме зараз жіночка, приглянувшись, махнула йому рукою. Вона була в легкому спортивному костюмі, з зібраним хвостиком. Зав’язуючи шнурки на білосніжних кросівках, привіталася й не стримала цікавості: 

— Дозвольте запитати… 

Волод зупинився. Він зазвичай був відлюдкуватим, але сьогодні, після того, що побачив, пусте базікання з сусідкою здавалося йому порятунком. Він кивнув. Жінка продовжила: 

— Ви друг містера Неда? 

— Друг… Скоріше в нас є спільне минуле. 

Ці слова злякали і без того приголомшеного Волода. Як таке можливо? Чому він сказав про спільне минуле? Пам’ять його ще не зраджувала, і він міг божитися, що єдине, що пов’язує його з вампіром, — це бажання його вбити. І він уб’є, лиш ще не знає як. 

— Мій чоловік, — вела далі вона, — хоче прокласти бігову доріжку для місцевих через ліс аж до озера. Це може заманити сюди туристів, і жителі могли б непогано заробляти, здаючи кімнати відпочивальникам. Ліс, природа, озеро, чисте повітря… 

Волод лише дивився. Не його це була справа. 

— Переконайте містера Неда погодити дозвіл на будівництво. 

Вони пройшли кілька метрів. Жінка наставила таймер на годиннику — мабуть, мала якусь спортивну програму, — потім торкнулася плеча нового знайомого: 

— І собаки ці дикі… Я вже сповістила кого треба, щоб із ними щось зробили. 

Усе, що вона хотіла, здається, сказала. Легким кивком показала, що має бігти стежиною вглиб лісу — і саме туди подалася. 

Зілляр ще трохи побродив, аж почув, як посигналила машина. То Роман повертався з роботи, щасливий, що попереду цілий місяць відпустки, і вже планував, як завтра вони з Володом підуть на рибалку. 

*** 

конфіту́ра – желеподібне варення 

від сл. презент — подарунок 

цебер — велика дерев'яна або металева посудина у формі зрізаної діжки чи конічного відра 

покій — кімната 

ґара — довга вузька заглибина, гніздо, в якій-небудь деталі, коли вставляється виступ іншої деталі. 

цьмакати — пити 

пайда — приносини, дарунок, хабар. 

а́лярм – тривога 

журавель — довга жердина, приладнана біля колодязя як важіль для витягування води. 

п’єц — піч 

креде́нс – буфет 

постерунко́вий – дільничний 

Пацюк — свиня. 

Колежанка – подруга.