Коли впаде сонце

Відень, наші дні…

— Пташечка нашептала мені, що твій «гість» у пивниці продовжує одужувати. Добре поснідав вранці, і це вражає.

— Так і є, — погодився Нед. — Так і є. Здається, його життю більше нічого не загрожує.

— Схоже на те. Але просто… ця жахлива послідовність подій, до яких усі ви причетні. Мені так прикро. Я сподівалася, що ти отримаєш хоч якісь вказівки від віщуна.

— Вони не варті нічого, — промовив Нед. — Я не певен, чи вони мають хоч якусь цінність.

— Тоді навіщо… Ох.

Вампір вивчав свою сестру під новим кутом. Її обличчя досі не виражало нічого, а от права рука смикала й розгладжувала оббивку дивана. Тоді, ніби злякавшись промовистості власних жестів, жінка облишила диван. Вона, очевидно, була «людиною», яка вже відповіла собі на запитання і хотіла б зберегти його в таємниці.

— Так, я намагався виграти трохи часу. Ти знала про сім’ю Волода, конкретно про Одарку?

Вона кивнула.

— Я не гніваюся на Романа, що він розповів тобі. Він завжди був твоїм улюбленцем і не міг стриматися, щоб не догодити тобі. Маю поцікавитися, скільки він тобі розповів, бо від цього залежить і твоя безпека, і мій спокій. Існують речі, про які я підозрюю, але озвучити їх ще не встиг.

— Складно оцінити, що він міг приховати від мене, але зазвичай він повідомляє практично все. І… — вона на мить змовкла, — …твої власні сумніви щодо зілляря. Твої почуття.

Нед вже хотів підхопитися і добряче зацідити сестрі. Він знав: вона слабша за нього і його не вб’є, а вбивши його, приведе себе до загибелі — це їхнє прокляття і подібних їм.

— Дякую, — сказав він, сьорбаючи вино. — Мені легше говорити, коли я знаю, що тобі відомо. Зараз розкажу все, що трапилося від приїзду Волода в мій дім і до цієї миті.

Так він і зробив. Поки говорив, вона час від часу всміхалася, але не переривала. Коли Нед закінчив, вона запитала:

— Ти гадав, що я відіслала посланця до тебе?

— Я підозрював, що це можливо, — відповів він, але почувши це запитання, одразу засумнівався. Нед зрозумів усе.

З уст сестри прозвучали його власні думки:

— Хтось виманив тебе з маєтку аж сюди. Хтось, хто добре тебе знає.

І тут мала б шкіра в обох вкритися сиротами, якби вони могли відчувати хоч щось.

— Гадаєш, він піде шляхом старої? — випивши склянку червоного (крові), зацікавилася сестра.

— Я б радше хотів дати йому вибір — чи показати йому, що вибір існує… якщо він існує.

— Гадаю, так ти зробиш йому ведмежу послугу. Він же не дітвак.

— Ні, але ми хочемо вижити. Якщо Урсулус стане на бік людей, на бік батька…

— Контролюй Волода. З сім’єю Крил я поговорю, думаю, вони погодяться на тимчасове перемир’я. Мої шпіони доложили, що первісні вже у Львові, тож чому б мені не податися з тобою до Холодного саду?

Нед підвівся, подумав, присів знов, розкинув мізками уже вдруге.

— Саме наляканий звір — найнебезпечніший. Твоє прибуття дасть сигнал не до перемир’я?

Слова сестри змусили Неда нашвидкуруч повертатися до маєтку.

Поки Нед прямував до Львова, у Холодному саду години лилися повільно. Обіцяна рибалка відсунулася на більш сприятливий день, так пояснив Роман.

Сонце пекло як ніколи, маленька Меді сховалася під старим столітнім горіхом поряд із професором. Листя горіха щільно захищало від обіймів розпаленої зорі.

Володу подобалася спека. Сам не знаючи чому, він вважав саме це тепло своєю стихією — годинами міг поратися в землі навіть при тридцяти градусах. Таке вподобання з’явилося завдяки тітці. Він не знав, чи це любов до землі, чи муштра маминої сестри. Насправді йому добряче перепадало, коли він неправильно обробляв чи підрізав деякі рослини. Тітка навчала, що недбало виконана робота може убити — і це не були просто слова, бо деякі з її рослин у квітнику, неправильно зібрані чи висушені, могли буквально убити людину.

«Знання — це сила, — все товкла вона, — а в руках таких, як у тебе, може перейти в смертельну». Оглядаючи цю всю покинуту напризволяще землю навколо дому, зіллярю хотілося волати від болю.

Роман, поправивши на носі окуляри й заклавши закладку у книжку, де закінчив читання, поглянув на людину, що з запалом видирала засохлі бур’яни:

— Цей город не приживеться. Нема чого мучити і себе, і землю. Тут навіть бадилля не хоче добре рости. Мертва земля.

Мертва земля… Стільки часу зілляр тут, а не звертав уваги, що і справді рослинність навколо дому мала ганебний стан. Трава пожовкла — чи то від сонця, чи спалена якимись хімікатами. Але син господаря запевняв, що це ще від давніх богів, старих пророків і що там ще.

— Все так і є, пане, з тих часів, коли Нед ще був людиною, — іронічно додав Роман, — не дасте ви ради цьому городу.

Зілляр наслухався професора, але знав своє — земля потребує турботи. Набравши води з криниці, він добряче пролив ґрунт.

 Пізнього пообіддя Волод убрався в чисту сорочку й вирушив углиб села. Захотілося йому в когось із сільських купити кілька рослин, розсадин. Він справді думав, що зможе відновити город навколо дому.

Містер Нед перебував у Львові — спекотний день затримав його там до заходу сонця.

…Львів.

— Усе, що треба знати про Волода, в доповіді, — кинув теку перед Недом найстарший із Крил.

Його молодша сестра та брат саме зайшли в кімнату, перервавши розмову Неда зі старшим із первісних.

— Я такий щасливий, що ви прийшли, я відчуваю себе особливим, — почав Нед.

— Краще не придумати, — хмикнув молодший.

— Я… мені не хотілося, не беріть все близько до серця… не відаю, в що вірити — в мирову з вами чи в те, що ви не хочете привласнити собі Урсулуса.

— Серйозно! На рахунок Волода — ми його не чіпаємо, поки він не створить… — недоговоривши, погоджувала найменша з сім’ї Крил.

— Ви хочете, щоб я підтримував його фантазію порятунку світу? — Нед вдивлявся, як свавільно поводяться його незвані гості.

— Раді, що ви, містере, все правильно зрозуміли.

В одному з готелів Львова Нед, усе ще ховаючись від розпаленого сонця, розглядав знімки Волода, надані старшим Крилом. Здається, первісні вистежували зілляря ще з його повноліття — припускав неохоче. І тут Нед мав задуматися: яким чином первісні взнали, що саме Волод має створити Урсулуса? Отже, якщо не брати до уваги все, що напророчив Боян, ще залучена одна сила. Поговоривши з первісними, він не отримав відповідей — виникло ще більше запитань.

Волод вертався увечері весь довольний, у руках тримаючи кілька кущів лаванди. Як зайде сонце, вирішив він їх посадити. Минаючи подвір’я, здавалося, закинутого будинку, почув жіночий голос. «Анна», — так представилась жінка, тримаючи в руках книгу. Волод підійшов, поцікавився. Вона лише простягнула:

— Читво таке собі, але прочитайте.

— Дякую. Вдома є один пошановувач книжок, але зараз він у Відні.

Схоже, вона неправильно зрозуміла його слова, бо голос швидко змінився — крапля кокетства, яка цю секунду віяла, пропала миттю.

— А, он як. Ваш чоловік… — боязко проштовхнула ці слова через гортань. — Ой, пробачте, не хотіла, щоб так прозвучало, я не проти…

Волод подумав: «Давай, скажи, що у тебе ще є друг із тих, і ти радо підтримуєш». За секунду його думки стали реальністю, тож він не втримався:

— Син. Син у мене любить читати.

«Благаю, лиш зупинись, не принижуй себе ще більше», — не встиг подумати, а тут вигулькнула, наче Пилип з конопель, друга молодиця. Її волосся сягало пояса, кучеряве, ледь заколоте шпилькою. Вона при розмові велася стримано, розумно. Дівчина пояснила своїй сестрі, що йде на прогулянку до озера.

Озеро, як з'ясувалося в ході їхньої розмови, за кілометри два від самого села, й стежина до нього вела повз маєток Неда. Тож зілляр і красуня рушили в дорогу.

Волод поглянув на дівчину — вона справді гарна, як нинішній захід сонця. Як він не розгледів, що вже вечір суне на небокрай. Спочатку не хотів іти до озера, але розмова завела його туди. Повертаючись, вони зупинились при самому вході в подвір’я, тримаючись за прочинену хвіртку. Не те щоб Волод вигороджував себе, але чи то йому здалося дивним — він поцілував її.

— Вітаю, — прозвучав дещо грубий голос. — Не хотів заважати.

Нед обійшов пару закоханих, прямуючи до свого маєтку, подумки так розреготався, і Волод ніби почув його сміх. Така реакція дещо збентежила Волода, він викрикнув йому вслід:

— Ти чого?

— Та ні, нічого.

«Те ні-нічого» все-таки звучало доволі двозначно.

— І що тепер — чим зараз я тобі не вгодив?

— Травнику, ти справді дурний чи прикидаєшся? Чи ти більше крім мене нічого не бачиш?

— Пробачте, — почала дівчина, — я…

— Що я? Скажи, що ти не хотіла, воно якось само, — повернувся до них Нед.

— Пробач, мій друг — намагався згладити ситуацію Волод, — трішки не при собі останнім часом.

— Не при собі? Не при собі! Спершу я бачу тебе з…, потім… я лише тижнював у Відні! — Нед намагався жестом прогнати незнайомку. — Зачини фіртку.

— Пробачте, але хто ви? — цікавість випирала через верх у дівчини. Вона воліла вже попрощатись, але такого не чекала.

Нед підійшов до Волода, обійняв за талію, затиснув рукою так, що ще трохи — і той би закричав від болю.

— Я містер Нед, господар цього маєтку, — показав він на будинок. — Напевне, не раз вам доводилось тут прогулюватись, і ви бачили мене, а от я не пригадую, щоб хоч раз бачив вас у моєму селі.

— Я гостюю у сестри до кінця літа.

— Ах так, то чом з сестрою не завітати до нас, не правда ж, любий?

Нед торкнувся щоки Волода. Він не міг розібрати, яке зараз обличчя у зілляря, але його голубі очі — вони горіли люттю. А той все не зупинявся:

— Чом би вам не прийти в неділю на вечерю?

Жінка відступила крок назад, а потім чимшвидше подалась до дому. Вийшовши за ріг паркану, вона побігла. Бігла, як східний вітер. Здавалось, що навкруги холод стискав її жили, плаття уже прилипло до тіла. Врешті-решт на подвір’ї, зрозумівши, що в безпеці, вона відхекалась, але холод ще тримав її, хоч надворі парно.

— Ти відпустиш мене, — врешті вимовив Волод.

— А так… пробач, травнику.

Волод зайшов у будинок, перед тим гучно гримнувши дверима перед носом вампіра.

— Батьку, що ти вже зробив хлопцеві? — запитав з порога Роман.

Нед зайшов у вітальню, присів поряд із сином на бамбетлю, поклав руку на синове плече. Нічого не вимовивши, дивився в нікуди.

— Батьку, не поводься з ним так. Він насправді м’яка людина.

— Про що ти?

— Не легко йому жилося. Я не розпитував, але ця накидка, за якою він так ховається, — це не просто так. Ти бачив його шрами.

— Про що ти?

— Я не питав, але не тільки у мене є рубці з минулого. Просто будь з ним м’якше.

Нед поцілував сина в чоло і піднявся сходами до покою Волода. Стоячи під дверима, зробити один крок давно вже не було так важко для нього — зробити крок назустріч людині. Постукав. Волод мовчав і не глянув у бік дверей. Нед присів на підлогу. Він міг би просто зайти вікном.

— Пробач, — почав. — Я не хотів, щоб вона…

Волод відчинив двері.

— Послухай, я не хотів, щоб… — він не знав, що має казати, типу «я не хотів, щоб ти думав, що я… що я? Та до біса. Най тебе. Я не готовий до цього. В моїх часах було геть інакше. Що тепер люди думають? В мій час могли забрати в жандармерію, а тепер що? Тепер… Цей світ щодалі все складніший».

Нарешті видихнув:

— Хм, — протер рукою обличчя. — Ти образився, що я прогнав її? Хочеш, я можу тобі привести одну або дві таких.

Волод стиснув кулак і щосили пройшовся по обличчю Неда.

— Гніваєшся. Послухай, травнику.

— Ні, це ти послухай. Я не якась там твоя довбана маріонетка.

— Не лайся. Я казав, Володе, що не потерплю лайки в моєму домі і не бажаю, щоб чужинці переступали поріг мого дому.

Нед покинув кімнату Волода. Ще довго стояв за дверима, слухаючи розмову телефоном зілляря з тією жінкою. Юліана, як згодом почує Нед.

Над ранок, ще й півень не піяв, як вампір навідався до дому цієї жінки. Спочатку йому хотілось просто однією рукою стиснути її горло, але ні. Він дивився, як спокійно її груди здіймаються. Коли вже мало сходити сонце, Нед повернувся до свого дому, закрився в кімнаті і не виходив аж до вечора.

Волод усе дбав про город, підливав зранку лаванду, а ввечері, як тільки сутеніло, узяв свій наплічник і подався до першої зупинки. На виїзді з села на табло з оголошенням прочитав, що останній автобус уже від’їхав. Тож він подався в придорожнє кафе, думаючи на ночівлю все ж залишитися там.

Нед, увійшовши до вітальні, не запитував, де їхній гість. Син почав перший:

— Штахет в паркані поламався.

— Що?

— На днях на Волода напали собаки, пролізли на подвір’я.

Два дні Волод не повертався. Роман якось увечері нагадав батькові, що було б добре знайти хлопця.

— Лаванда прижилась, — додав він.

— Що?

— На городі. І ти бачив траву — вона зелена. Може, повернеш його? Досить злитись одне на одного. Поясни йому, що ти захищав його.

— А…

— Не треба, я знаю, батьку. І він не в тої жінки.

— Та яке мені діло — може в тої, чи в іншої. Він хоче мене вбити. Це єдине, що в його голові.

— Припини. Ти хоч питав його, чи це правда? Може…

— Що?

— Може, щось змінилось. Батьку! Ви… просто поговоріть.

Нед вибіг збуджено до своєї майстерні, вхопив молоток і дві дощинки, потім приніс ще. За години дві він урешті полагодив паркан. Роман, дивлячись на батька, лише думав: «Тепер його поверни».

Містер дізнався від Івана, що зілляр перебуває у нього. День. Другий. Вже завтра неділя. Вампір уже й забув, що запросив гостей.

Якраз сутеніло. Угледівши Волода, Роман узяв сумку для покупок, ключі від машини і сказав батькові, що йде на закупи. Нед лише кивнув, сидячи в кріслі-гойдалці.

У виході з хвіртки Роман обійняв Волода:

— Я радий, що ти повернувся.

Волод хотів щось фиркнути, що він не залишить Левка на поталу вампіру, але це розбігалося з дійсністю. Якби тут не було його сина, він усе одно повернувся б — цей дім кликав його, ніби манив.

— Батько в хаті, він зрадіє, що ви повернулись, — вже рушаючи, додав Роман.

Нед би за кілометр відчув, як билося серце Волода. Зілляр скинув капюшон накидки з голови, видихнув.

— Неде, мені шкода.— Не втямки було йому, чого почувався як побита собака.

Вампір подався до кухні, заглядаючи в холодильник: — Питання: хочеш їсти? Щось має бути в цьому холодильнику.

— Ну й день так, — проходячи за вампіром, мимохідь заговорив зілляр.

— Твоя лаванда прижилася.

— …А так. Це добре.

— Ніколи не йди, не попередивши. Гей, я маю тобі дещо показати.

Нед узяв теку зі столу й подав зілляру.

— Я певен, ти не повіриш.

Волод узяв папери, розглядаючи.

— Тож вони думають… І про Левка — я ж не знав про існування сина до того… Господи.

— Що?

— Мені розповіла Одарка все — і про сина, і де він зараз. Це вона мене привела в твій дім. Але чому? Вона хоче, щоб з’явився на світ Урсулус.

— Примара?

— Правильно — зіллярка. Не тільки у вас є первородні. Ця розповідь, міф про стару, що створила гібрида, — це Одарка.

— То вона що, як вампірка?

— Ні, звичайно ні. Перед своєю смертю Дара провела ритуал. Це ніби послання до свого майбутнього покоління. Вона якимось чином прив’язалась до кожної наступної дитини, що народилась від її спадкоємця.

— Тобто вона може контролювати тебе?

— Ні.

— Чому?

— Без поняття.

— А як ти можеш знати, ну ти певен?

— Вона застрягла в 1910-му. Щось тоді сталось. Вона може зв’язатися лише зі спадкоємцем, але не контролювати. Першою, кого вона зв’язала, була моя тітка. Потім, як тітка наклала на себе руки — не витримала її голосів, вона була слабка… Одарка пустилася берега. Вона мріє повторити все зі мною і створити з моєю допомогою гібрида.

— Чекай… вона і ти — те, що я бачив…

— Ні, це не так.

Неду не хотілося продовжувати бесіду, але й не хотілося покидати кухню. Він намагався хоч якось зайняти руки: дістав помідор та два яйця з холодильника, оглянувся. За плитою він поводився як корова на льоду.

Волод підійшов, узяв ніж.

— Не хвилюйся, сьогодні я тебе не вб’ю, — заіронізував він, хоч Неду здалося, що то геть не іронія.

В думках спливло видіння Бояна. Ні, це не був той ніж — той, з дерев’яною ручкою, різьбленою, з гострим лезом, яким можна й дерево стругати. Але все ж біг би холодок по спині, якби він міг відчувати емоції. Останнім часом вампір надзвичайно прагнув відчути хоч на секунду злість, бодай розчарування — не почуватися як ця колода, що впала в лісі й потроху трухніє. Та він і цього не міг.

Волод розрізав помідор навпіл, потім на дрібненькі скибочки.

— Чого ти стовбичиш? — наказовим голосом заговорив він. — Хліб то ти можеш дістати з хлібниці. І тарілки не забудь.

— Давненько я не накривав на стіл, — тихо мовив Нед. — Знаєш, травнику, й кухтою мені не бути. Попередні рази все Роман готував, я лиш робив вигляд, ну може розігрівав раз-другий на плиті.

Він дістав тарілку, поглянув на чоловіка, що вправніше поводиться за кухонною поверхнею.

— Коли я ще був людиною, готувала кухарка, а потім апетит якось зник. Та й кому це потрібно, коли з’явився Роман — була нянечка.

Волод слухав і слухав вампіра, усміхнувся, кивнув. Не те щоб Волод був вправним кухарем, але заливанку був у змозі приготувати.

— Твої вазонки вкоринилися.

— Що?

— Ці дрібненькі квітки.

— А, спірея.

— І я паркан полагодив. Не те щоб…

— Припини, я знаю, що ти не вихваляєшся.

— Пробач за той день. Та дівчина…

— Я не за це забрався, — доклав собі Волод ще добавки в тарілку. — Ти правильно сказав: це твій дім, тож я не маю…

— Та усе, ти маєш. А та дівчина — вона навіяна.

— Як це?

— Ми, вампіри, можемо розпізнати, чи людину змусили. Якщо якийсь вампір постарався, то у вас такий погляд… ну, не знаю, як пояснити — штучний, мабуть. І ми не можемо залізти вам у голову, якось так.

— Тобто ти не можеш прочитати мої думки, тому що мені також навіяли?

— Ні, ти інший. Тобто ти зовсім інший. Я ж казав тобі, що я не бачу тебе — лиш символи на твоєму обличчі. Ну… і очі. Я їх бачу чітко.

Волод вдивлявся в вампіра. Складно усвідомити все почуте. Нед підвівся, налив вина собі й співрозмовнику.

— Травнику, ти суцільний ґримуар. Деякі символи я вже бачив у старих рукописах, а дещо я навіть описати не можу — вони все змінюються.

— Покажи, — підхопився Волод. — Якщо ти не кремпуєшся.

Саме зараз Нед, єдиний раз напевне за все своє вампірське життя, був радий, що показати емоції йому не вдасться. Здавалося, він після цих слів почервонів би сильніше, ніж цей помідор на тарілці.

— Як ти… тобто…

Волод простягнув руку:

— Просто проведи пальцем по символах. Покажи, що ти бачиш.

Спочатку читав Волод зовсім сумно і невпевнено, важливі знаки здавалися несуттєвими… Коли Нед зупинився, не доходячи до ліктя, він відчув шрами — грубі, неодноразові, — а потім відчув, як клекотить серце у зілляря. На Волода нахлинули почуття сорому й зляку. Здавалося, що ці голубі очі могли виплакати океан. Нед зупинився, забрав руку. Зілляр повернув його руку і наказав:

— Продовжуй, я хочу знати все, що ти бачиш.

— Тобі це… — вампір боявся сказати слово «неприємно», — важко.

Волод все стояв перед вампіром, хотів змусити його нарешті замовкнути, благаючи подумки: «Розповідай, що справді ти бачиш». Але його думки погнали вже в далеке минуле, в дитинство, де він сидів за партою ще з трьома такими, як він, — дві дівчинки і хлопчик. Малий зілляр вдивлявся в письмову дошку, на якій було написано чотири слова: «аконіт, звіробій, болиголов, беладона».

— Галино, молодчина, може тепер ти мій любий племіннику? Що ти обереш, який чай питимеш?

Дитина зіщулилася. Навіть зараз Волод відчув цей страх через тридцять з гаком років, але спогад не покидав його.

— Обери своє горня, — наполягала тітка.

— Звіробій, — крикнув хлопчик.

— Звіробій? Впевнений? Якщо я вип’ю, я помру.

Він мовчав.

— Встань. Глянь мені в очі і скажи.

— Звіробій. Я вип’ю звіробій.

Указка спершу пройшлася по правій руці хлопчика, потім по лівій. Волод дивився своїми голубими зіницями.

— Це тому, що ти довго думав. Наступного разу будеш швидше. Присядь.

Хлопчик протер розсічене зап’ястя.

— Покажи, — вона поглянула на закривавлену руку. — Галино, Волод трохи поранився, думаю, потрібен антисептик і пластир.

Нед почув прискорене дихання Волода, серце здавалося, ось-ось вискочить із грудей.

— Зупинись, — мовив він, тримаючи руку зілляря.

Волод лише кивнув, щоб той продовжував. Кожен символ вампір виводив, не пропускаючи. На спині Нед відчув шрами — глибокі, здавалося, накладені один на одного, опускаючись донизу, до попереку. Тіло Волода вкрилося потом, як трава ранковою росою. Волод вхопив руку Неда і стиснув так, що пальці побіліли, втупився в нього, а серце, здавалося, завмерло.

— Пробач, — ледве вимовив Нед.

Зілляр вибіг із хати захекано. Згодом вампір почув крик десь уже далеко в лісі. Вереск. Горлання.

Роман увійшов у будинок: — Батьку, що знову ти зробив із паном Володом? Я гадав, що ви вже помирилися, а він втікав, як ошпарений. Чого стоїш? Іди, приведи його до дому.

Вампір подався на пошуки. Він добре знав, де зілляр, але дав йому спокій, щоб той втихомирив свої почуття. Він слухав, як великий чоловік, наче хлопчисько, плаче. Якби не зграя диких собак, Нед не підходив би.

— Ти як?

Волод поглянув у бік звуку. Була глуха ніч, місяць не в повні, темнота ніби зливалася з лісом, утворюючи єдине ціле.

— Повертаймося в дім, а то ще якась лісова нечисть затягне тебе в невідання.

— Більшої нечисті, крім…

Нед перебив: — Ну, я тебе в ліс точно не потягну, але запрошую в дім.

Вони поволі стежкою верталися до маєтку.

— Пробач, що змушений жити в моєму домі, і що твій син постраждав від одного з нас. Я розумію, як тобі… хочу так думати, що зрозумію. Вибач, що ти відчув мою холодну руку і взагалі… що противний тобі, і за слова, і те, що обійняв, — за це також пробач.

— Це не…

— Не треба, я знаю, я монстр, і нічого тобі пояснювати. І я справді хочу допомогти твоєму сину. Можливо, врятувавши його, я врешті знайду спочинок.

Волод став перед Недом. Його серце спокійне, дихання прийшло до норми:

— Неде, нечисть, про яку я говорив хвилин десять тому, — це не про тебе. І я втік не від твоєї холодної руки, та й та дівчина взагалі-то мені байдужа. Я розгадав, що вписано в моїй шкірі. Я зганьбив свій рід. Не знаю, як це можливо, але це прокляття, що на мені.

— Ти хочеш сказати, що якась відьма тебе прокляла?

— Ні. Я.

— Як це? Боян казав, що магії не існує, тобто лише наука і т. д.

— Це не магія. Не зовсім магія. Це договір.

— З ким? Не кажи, що ти віриш у диявла чи щось подібне.

— Диявола ні, хоча… І так можна назвати. Сила, що ховається там, у центрі землі, вона на деякі століття пропадає, а потім вивільняє свою енергію. І зроду такі, як ми, зіллярі — не дарма нас так прозвали, від слова «зілля», — ось ми й дістали від Землі цю іскру. Мій рід має захищати її і боротися, щоб на цей світ не з’являлися такі…

— Як я?

— І ще нам даровано вміння лікувати, допомагати. І так є. Але наші знання з кожним новим поколінням прогресували. Ми не застигаємо в минулому, як ви. Кожен символ — це символ когось зі спадкоємців чи спадкоємиць тієї першої, що колись зламала стебло рослини, рятуючись від доти невідомої напасті. Один із кривуль на моєму тілі — символ моєї тітки. І я його зробив… зроблю, бо того ритуалу я ще не проводив.

— Ого, а я думав, що я дивакуватий у своєму вигляді. Виявляється, не один такий у цьому світі. Ну що, повертаємося додому, поки ти ще не перетворився на надмогутнього мага-відьмака? Як я тебе тепер маю звати?

Нед видав короткий смішок:

— Ні, кращої клички за «травника» вже не знайти. Тобі ж подобається. Ти ж мене не вб’єш через те, що я тебе обізвав травником, правда?

— Ще подумаю.

— Думай… Думай!