Коли впаде сонце

Волод розглядався по сторонах. Йому ще треба було подолати чимало сходинок, щоб дістатися найвищої точки міста. По дорозі він зустрів художників із мольбертами, які спускалися з Високого Замку. Вони на сьогодні зробили останній мазок пензлем, додавши жовтогарячого в перехід до багряного відтінку — розфарбувавши на своїх полотнах захід сонця.

Він повільно підіймався, вагаючись, чи не помилився: можливо, зустріч Неда з віщуном зовсім не тут, а десь унизу — у затишній кав’ярні чи ресторані, а може, на лавці біля підніжжя. Але все ж продовжував іти.

На ратуші годинник видав десять гучних ударів. Волод хотів прийти раніше за вампіра. Сонце вже заховалося за горизонт, лише вдалині на небесному тлі ледь помітно тримався помаранчевий, майже вогняний мазок.

Зілляр видихнув, вдивляючись у місто, що розляглося в далечінь: дахи будинків, церкви, трамваї зі шумом вечірніх вулиць. А неподалік вловлювало його вухо плач скрипки в руках скрипаля.

Віщун стояв перед очима старця-скрипаля. Мелодія скрипки поглинала не лише душу, а й увесь світ довкола, пронизуючи наскрізь каво-молочні фасади будівель. Ліхтарі простягали свої погляди вгору, огортаючи теплим жовтим світлом даючи мурам змогу розкрити свою велич.

Боян переступив калюжу, в якій, як із задзеркалля вдивлявся старий Львів. Він нахилився і своїми дебелими руками змусив воду сколихнутися — ніби хотів ухопитися за це місто чи, може, захистити його. Перший крок на гору.

Він піднімався сходинка за сходинкою, а скрипка все не припиняла звучати. Боян підтанцьовував, наче востаннє. Він ніколи ще не відчував такого одночасного неспокою й захвату. Скрипка прискорила свій ритм — і він, перескочивши через одну сходинку, зупинився, поглянув на місто: таке спокійне, готове розкрити своє минуле, але надійно ховаючи проблиски майбутнього.

Молодий лікар ішов за братом, тримаючись крок у крок. Він не одразу помітив Неда. Вампір заховався у темряві, тримаючись на відстані.

Коли віщун зрозумів, що є ще одна пара очей, він розсміявся, хоча більше йому хотілось впустити сльозу.

— Усі дороги ведуть сюди, — тихенько пробурмотів він до себе.

Ні Волод, ні ще двоє слухачів не зрозуміли Бояна. Він усе чекав на появу вампіра. Нед наблизився до них, Боян зробив глибокий уклін — сайкейрей. Спочатку ніхто не розумів, кому саме адресований цей жест віщуна і головне — чому: це вияв глибокої пошани, подяки чи вибачення? Волод перехопив погляд віщуна в бік вампіра. Уся ця галантність віяла в сторону кровопивці — мерзенного поріддя, викинутого з лона Землі з крові та праху першої блудниці.

— Що це має значити? — Волод намагався хоч якось розкласти це в голові, але нічого не вкладалося, лише наростала напруга, ударяючи, як заряд блискавки, під його черепом.

— Знаєш його? — поцікавився Нед у Бояна, тикнувши пальцем на Волода.

— Так, непоганий хлопчина, але з жахливої родини.

— Брате! — втрутився молодий лікар. Він хвилювався за старшого, розуміючи, що той занадто вразливий, а ще більше — що той може втратити контроль над собою.

— Неде, буде війна. Не знаю коли, не знаю з ким, але скоро, — віщун повернувся поглядом до міста.

Волод помітив на шиї віщуна лілію. Чорнило вбито давно, подекуди вже зникало. Боян дістав старий годинник на ланцюжку, простягнув його до Неда. Вампір узяв, не вагаючись, і сховав у кишеню жилетки, затим поправив піджак, вирівнявши й застібнувши на один ґудзик.

— Вовченя? — поцікавився зілляр. — Це ви його прислали?

— Що?! — вигукнув несподівано навіть для себе Боян. — Усе сходиться до єдиного, як показав Великий Архітектор. Смерть уже косу вострить. Що би ви не робили — фінальна битва вже скоро. Останній бій — це все, що лишається. Постає питання: на чиїй стороні будете ви?

Віщун сміявся, захлинався від реготу та власного безумства.

— Не звертайте на мене уваги, це все так… — він задумався, втратив бажання до веселощів, потім різко змінив хід розмови:

— Зілляре, — звернувся, кидаючи посмішку в бік Волода, — тобі не втямки, чому так усе. Ти гадаєш, що судження твоїх пращурів-зіллярів — чи як ви там себе називали: відьмаків, чорнокнижників чи ще бозна-якими епітетами — дають вам силу…

Він зітхнув:

— Ви такі глупі, примітивні простолюдини. У тих своїх легендах вас, може, й бояться, а що ви можете — проклясти?

Волод перезирнувся з Недом, потім із молодим лікарем.

— Я вловлюю твій погляд, — продовжив Боян. — Пора, хлопче, розповісти правду про тебе.

Він переступав з ноги на ногу.

— Люди завжди згадують магію, щоб не видаватися безсилими. Ось хто ти насправді: плюс трішки науки. Ти добре штудіював книги, принесені твоєю тіткою. Знаєш кілька трюків — як закалапуцькати трави, щоб оберегти себе від негараздів, загоїти рани чи що там ще, так ви завжди думали, — Боян видихнув, — це лише трюки, які легко пояснити наукою.

— І це ти теж поясниш? — вгамовуючи невдоволення, показав Волод на вампіра.

— Життя вдатне на сюрпризи, — недооцінюючи запал Волода, мовив віщун.

— О! Та це точно науковий підхід, так, пане просвітнику?

— Прибери свою ґречність. Що ти знаєш про ЛУКУ?

— Що? Ти про того, що зі Святого Письма?

— О ні, хоча й того я читав… У чому сенс життя, мій нетерплячий хлопче?

Волод хотів щось іронічно кинути у відповідь — що на це питання мудреці всього світу шукають відповідь тисячоліттями, — натомість промовчав, лише протер чоло. А от віщун поглянув у бік вампіра. Той без найменшого вагання відповів:

— Життя.

Волод, уже, не стримав сміху: — Так, це так…

— Глибоко, — перепитав Боян.

— Так, саме це трималося у мене на язиці. Ви такий провидець — аж гай шумить.

— Я казав: дурник. Хм… ще дурніший за своїх прародичів. Інколи здається… та не мені тобі давати урок. Ти ще свій урок одержиш сповна.

Волод ухопив віщуна за барки.

— Не старайся. Ти сьогодні мене не вб’єш. Не сьогодні, Володе.

«Не ти мене вб’єш, але твоє поріддя», — майнуло в його голові.

— Ви на стороні цих… — не треба було навіть зчитувати погляд зілляря: його зневага до Бояна та вампіра могла наповнити океан.

— Читав Дарвіна? Виживають найсильніші.

Очі Волода розширились до краю, він відчув, як сіпнулися м’язи на обличчі.

— І тими найсильнішими будуть монстри-кровопивці, так, психу?

— Володе, як би ти мене не назвав — це нічого не змінить. Ти хоч коли-небудь замислювався, чому твої прабатьки трималися за цей символ? — Боян вихопив хустинку з нагрудної кишені піджака Неда, розправив її так, щоб гарно було видно квітку фіалки. — Чому саме фіалка? Саме ця нічна квітка? Якщо ви на стороні світла, то чому створили з прекрасної квітки цей смолисто-чорний малюнок? Ти ж знаєш: у природі немає такої рослини з таким типом цвітіння. Це гібрид, створений сам знаєш із чого… з крові першого Урсулуса.

— А біла лілія — хочеш сказати — символ добра, так? — Волод підійшов до краю спершись на поруччя загорожі. — Моя тітка казала про вас: як вас там — захисники білої лілії… – чин. Ви всі носитеся з цією ідеєю, готові прийняти холоднокровних, ти смієш іще щось казати, прикриваєшся тим, що все це йде з віри в єдиного універсального пращура, прикриваєте все це ще й наукою, відкидаючи таких, як Нед. Такі, як він, — не творіння нашої Землі, їх не має бути. І я зроблю все, щоб так і сталося.

Ця розмова могла тривати нескінченно — кожен із співрозмовників доводив своє. Але Боян призначив зустріч саме вампіру і для дечого іншого, і…

— Прочитай мої думки, Неде, — мовив Боян. — Поглянь. Озирни все. І нарешті зрозумій те, що маєш знати перед битвою.

Нед торкнувся Бояна. Важко видихнув.

Волод прийшов сюди, щоб дізнатися, що саме хотів віщун від вампіра. Зілляру давно пора було відступити, дати задній хід. Та куди там! Натомість він підбіг до двох чоловіків, які дивакувато, майже гіпнотично вдивлялися один в одного. Один — світловолосий красень у бездоганному вбранні: класичний костюм-трійка, ідеально начищені черевики й тонкий ароматний шлейф парфумів, який не відлякував, а лише додавав шарму. Другий — справжній велетень, одягнений, наче велика дитина: вільна футболка з милими біленькими та сірими кошенятами на животі й джинси, які міцно тримали рожеві підтяжки.

— Не зараз, су… — ледь не вирвалася лайка з уст Бояна.

Нед різко підняв руку, зупиняючи зілляра одним жестом. Обличчя Волода миттєво спалахнуло кров’ю. Він відступив.

Молодий лікар розвів руками й невинно округлив очі:  

—Пробачте за поведінку мого брата. Боян щойно з лікарні.

Волод трохи відійшов, намагаючись заспокоїтися. Лікар кивнув у бік сходинок, що вели вниз: — Дозволите пригостити вас кавою? Мій брат казав…

Він на мить замислився. Лікар занадто добре знав свого брата. І те, чому він завжди його слухався — ще з дитинства. Старший братик Боян, який завжди захищав його, не давав нікому скривдити. Хоч і важко було це прийняти, але той удар у голову старою, мабуть, австро-угорською колодкою, знятою з розбитої брами на закинутому подвір’ї… Маленький тоді ще хлопчик не хотів кидати її Боянові в обличчя — просто дитячі пустощі, випадковість. Коли батько побачив розбиту голову сина в лікарні, дістав ременя й погрожував поскаржитися в поліцію на пасинка. Але Боян заявив, що «не пам’ятає», хто саме кинув, що це сталося під час гри — і відвів усі підозри від молодшого.

Якби не брат — медицина ніколи б не з’явилася в житті цього молодого лікаря. Та це вже зовсім інша історія, інший зигзаг долі, про який віщун завжди згадував зі страхом, бо боявся і знав, що його бачення ніколи не помиляється.

Боян пророкував — точніше, напророчив — десятки можливих ліній майбутнього для свого брата. І кожна з них, мов невидимі нитки, що зводилася сюди: на Високий Замок, саме в цей день, у цей час, до кожного сказаного сьогодні слова. Він передбачив навіть це: коли лікар запропонує Володу каву — той спочатку відмовиться. Але коли Нед наполягатиме — зілляр усе ж здасться. Усе йшло точно за сценарієм віщуна. Тож вони вже спускалися вниз, до кав’ярні неподалік, залишивши вампіра й віщуна наодинці.

Увійшовши до тихого закладу, наповненого теплим кавовим ароматом, де з старого програвача — мабуть, ще з часів «країни чотирьох букв» тихо линула музика — Волод нарешті змирився. Йому лишалося тільки сподіватися на порядність Неда. Нічого іншого не залишалося, крім чекати, поки закінчиться таємна розмова між вампіром та віщуном.

Коли офіціант, навіть не дочекавшись замовлення, поставив перед ними каву й філіжанку чаю з ложечкою меду, Волод насторожився. Ніби бармен знав заздалегідь, що саме він захоче.

Чоловік, якого досі всі називали просто «молодий лікар», не намагаючись навіть дізнатися імені нового знайомого, надпив свій чай, кивнув на каву Волода й заговорив спокійно:

— Це все мій брат. Перед тим, як ми піднялися на замок, він зайшов сюди й зробив замовлення. Навіть точний час вказав — коли ми з вами прийдемо.

Він глянув на годинник.

— Трохи не вгадав. Ми запізнилися хвилин на десять.

Саме Боян не схибив. А от годинник на руці лікаря показував неправильний час — але зараз це не мало значення. Їм ще доведеться просидіти тут добру годину, майже до закриття закладу, чекаючи, коли повернуться Боян і Нед. Хоча вампір таки втече, але подбає про Волода заздалегідь — замовить йому таксі аби щасливо добратись до резиденції. Для Волода це станеться за годину. Для Неда — через дев’ять років.