Коли впаде сонце

— Про це не знає ніхто й не знатиме. Хіба, може, колись… — зловтішно скривився бородатий. — Бачу, я одірвав той завеликий ґудзик. Ота стара… — все переривався віщун. — Найсумніша й найнебезпечніша історія, а ти її маєш… Чи хочеш почути?

Волод згідливо кивнув, хоч на лиці писалось «бреши, бреши». Вони перебралися до світлиці.

— А що буде? — кивнув Боян. — В уяві набудуємо піщаних замків. Ой біда, біда.

Волод смикнув за білосніжну гамівну сорочку віщуна. Той почав розповідь, примовляючи: «Від одного берега відстав, другого ж не пристав»:

…— Де мама? Вона що, покинула нас?

— Ні, ти що? Ваша мама споглядає за вами там, — Левко показав близнятам на небо. — Там, високо над небесами, серед зір.

— А яка вона була? Вона нас любила?

— Безмежно. Усією душею. Її любов наповнювала цей дім вщерть, не залишаючи нікого байдужим.

Зробивши довгу паузу і подумавши, батько почав більш детально розповідати:

— Її закидали квітами, похвалами, рецензіями, а найбільше її засипали пломеніючими поглядами юнаки та, і, юнки. По їхніх очах вона бачила тріумфальне здійснення свого призначення. Вона завжди усміхалася, — серце чоловіка залепетало при спогаді. — По місту ходили легенди про чоловіка, який зупинив битву, врятував люд…

— Татку, це був ти? І дядько Нед?

Злодійкувато поповзло біле волохате чудовисько без хвоста і з однією лапою металічною, як у тих коміксах, що любили читати Левкові діти.

З озера дивився туман, було лагідно та затишно. У таку мить Нед не встиг задуматися, він тримався, нібито вів його невидимий друг, усміхаючись собі під ніс. Сусіди вважали його диваком, а йому усе байдуже. Він любив свого другого названого сина і онуків, чекав на відвідини сестри та її подруги Агати.

— Даруй, — Нед зупинився біля молодого деревця. — Нині ти мій. Сто років з тобою не виділися.

До будинку блондин наближався поволі, споглядаючи на свою нову сім’ю.

— Мені здається, — продовжував він до себе, — що цей спокій треба якнайповніше використати. Пригадуєш, як ми колись говорили про життя?

— Татку, а що це з містером Недом? — зацікавився дивною поведінкою хлопчик.

— Все, все, хлопчаки, вам потрібно спати.

Діти дуркували, усе показували, що вони не заснуть.

— Гай-гай, — ніби підслухавши, почав Нед. — Ось зараз вистрибне з лісу вовк і помахає своїм хвостом, і поманить нашу Меді за собою.

— Тікаймо звідси! — Нед підхопив діточок під руки і побіг до хати.

— Я пити хочу! — кричав один з хлопчиків.

Левко дивився на небо.

— Файно. Батько… Щовечора милуюся зробленим тобою. Під шепоти я згадую цей день: сонце жорстоко пражило з самого ранку, усе наділо, мертвіло, лише надвечір прийшла неосяжна блискавиця. Казали, що ти її покликав, а за нею настигли вони — бліді, мертві, божевільні, пророки, пустослови. Усі вели відголоски про сутички в різних кінцях світу. Для всіх завтра стало страхом. Місяць но боязко виповз із-за обрію… Усі ці дні, що ти подарував нам… — стара Меді прилягла біля ніг, старанно пережовувала м’ясо. Левко дістав сигарету, підкурив і вслухався в голос Неда — людини — батька:

«Полетів би-м на край світа,

Як вітер, що в полі літа, гей,

В гамерицький край.»*

— Дядьку, а дідусь також спостерігає за нами, так як і мама? — питався хлопчик, вкриваючись ковдрою.

Нед поглянув на двері.

«Чого ти мовчиш, травнику, підійди напівцаля до мене, розкажи дітям правду»,Нед відігнав голос, запевнивши дітей:

— Так, спостерігає і завжди молиться за вас.

Коли хлопчики поснули, Нед тихенько зачинив двері та спустився до веранди.

— Синку.

— А? — обернувся на глухий поклик Левко.

— Кажу, трохи студено. Іди до хати, відпочинь.

Левко безпорадно заховався в кріслі. Нед побачив, яка несподівана радість охопила…

Наглий гуркіт на даху повернув Волода зі спогадів у лікарні від розповіді Бояна про ще одну з версій майбутнього. Від цих історій так стало тепло і затишно, що не хотілося покидати кімнату. Коли упала друга дахівка, дзвінкий звук заставив зілляря остаточно вибратися з блукань свого розуму.

Раптове дзеленькання у двері змусило усіх пожильців насторожитися і стати в повну оборону.

— Катрусю, — вигукнув Нед, — ти оберігай Романа.

Вампірка кивнула братові і зникла до кімнати племінника. Волод встав поряд з Недом. Агата ховалася злякано в кутку з маленьким вовченням.

— Це первісні?

— Так, Володе. Не лізь поперед батька в пекло, зрозумів?

— А звідки вони? — не встиг запитати Волод, як найстаріший із Крил увійшов у будинок. За ним з’явилася коротко стрижена смаглява дівчина, що з шаленою швидкістю вже застигла поряд з Агатою, вишкірилася у своїй до біса лякливій подобі.

«Поганську твою пику треба побити», — подумав Волод, спопеляючи сімейку Крил поглядом.

— Змилуйтеся, — лепетала Агата.

— Цить. Цить уже, — пригорнув її один з прибулих, довгокосий вампір.

Вовченя запищало не своїм голосом і одразу зібралося на втечу до дверцят. Вампір притис тваринці хвіст, зареготавши. Нед випустив ікла, показуючи непрошеним гостям неприпустимість такої поведінки. Старший Крил вмить наказав усім заспокоїтись.

— Ми ж з миром прийшли навідати мого швагра, тож поводьтеся, діточки, чемно.

Вампіри втихомирилися, відступили. Старець пробасив:

— Лихо спіткало тебе, Неде. Моя дружинонька розщебитала про тебе — свого затурканого братика. Жандармерія знову тобою цікавиться.

Нед переглянувся з Володом.

— Поліція, — виправився старший Крил. — Як той час біжить… Не встиг передихнути, як усе помінялось.

Після цих слів у двері зайшли два чоловіки, які вели третього під руки. Всі вони так само вампіри, лиш різних епох.

Крил підійшов до чоловіка, який вибирався щодуху під лап своїх колись побратимів:

— Це той поганець, — задер чуба вже знесиленому вампіру. — Він задіяний в убивстві тої дівки, а потім вирішив тебе підставити, родича мого.

Нед вмить вирвав гортань в указаного Крилом холоднокровного, а затим остаточно відірвав голову і кинув через поріг на подвір’я.

Волод збентежено відвернувся.

Нед сплюнув на нерухоме тулубище. Діана Крил, наймолодше дитя первісних, показала щире намисто зубів. Маленький бородатий чоловік, що навів страху на цей дім, лише потер шию від задоволення цієї катавасії.

— Сьогодні вся родина разом, — увійшовши в передпокій, юдила прибулих Катруся, перехопивши погляд зілляря жалісно вона розтягла:

— Воцлаве, може б ми вже їхали, чоловіченьку?

— Звісно.

Підібравши рештки від грізного вампіра, сім’я Крил разом з Катрусею покинули резиденцію.

Волод заплющив очі. Обличчя його налилось кров’ю. Агата, співчутливо покосившись на нього, захитала головою:

— Після такого місяць не опам’ятаєшся.

Він глибоко видихнув, блимнув одним оком на неї. Вона ж, підібравши губи, принишкла.

Зрештою, другого дня усі, крім зілляря, поводилися, ніби скуштували лотофазьких квітів. Ні сього ні того, жителів Холодного саду охопили якісь душевні лінощі — нікуди не їхали та не ходили.

«Уже б узяв лопату до рук і перекопав би усю цю землю, лиш би забути, як Нед зніс голову людині», — обличчя Волода зробилося млявим. Він схилився набік, так, ніби прислухався до віддаленої мелодії. Таку криваву розправу нелегко забути.

«Хлопці, ви чо розсілися, думаєте, як рано, то ше встигнете все поробити? Ага, чекайте, чекайте. Вйо, скоро сонце ляже окрай дороги, тю, а дахівка другий день не на дасі» — Агата чистила картоплю та сурмила під ніс, усе незадоволена, бо пані ж повернеться, а вдома ніц не готово.

Узявши реманент зі своєї майстерні, вампір кинувся лагодити дах.

Роман же підтюпцем, уникаючи грізного погляду Агати, рушив до університету. Проїжджаючи Дорошенка, під машину кинувся розтріпаний босоногий юнак зі скривавленою рукою. Професор підбіг на поміч, витяг із кишені хустинку й витер кров. Його пальці почали обережно торкатися хлопчикової рани. Він зі здивуванням спостерігав, як шкіра поступово змінювала форму й зросталася докупи.

За кілька хвилин хлопчик усміхнувся й випростав руку. Вона виглядала дещо червоною, утім, була гладенькою та не мала жодних рубців.

Хлопчина почав балачку, його голос тоненький, дитячий. За коротким кучерявим волоссям та широким не по розміру одягом виявилася метушлива перелякана дівчинка, яка гадала, як усе пояснити. Роман одразу впевнився: це вампір, та ще й дитина. Дітей-вампірів він не зустрічав.

— Дитя? Вампір!

Щойно професор розтулив рота, щоб відгукнутися, дівчинка прослизнула йому за спину й притиснула ножа до горла. Роман ледве встиг помітити її тінь. З грохотом із будинків по черепиці з’їжджали Діана та її братик.

Галасували між камʼяницями граки.

Коли задзвонив годинник на Ратуші, Воцлав грюкнув ціпком по бруківці. Запала тиша. Час розмов минув. Старий полюбляв робити все в останню мить.

— Нед не розумник, але має достатньо клепок, щоб підкинути нам проблем, — промовив Воцлав. — Не має значення, що ви чули за мене; ніхто не встряне в сутичку, поки я не віддам наказ.

— Ш-ш-ш, — прошепотіла Діана на вухо дитині й легенько увігнала кігті в груди допоки не відчула ще пульсуючу плоть у себе на долоні.

Цього разу первісні не зробили непоправного — дитинча лежало на землі.

«Чому він тут? Що хотів цим сказати первородний?» — задумався вже перед дверима головного корпусу професор. Кавомолочні стіни говорили багатьма голосами, серед них і звучав благальний голос матері:

— Романе Остаповичу, молю вас, сім’я батька Левка… — жінка робила довгі паузи, не знаючи, як правильно роз’яснити, щоб її одразу не повезли на Кульпарків. — Існувала причина, чому Левко не знав свого батька. Я вже стільки років приховувала…

Він дивився на жінку, боячись сказати й слово.

— Даруйте, — підбіг молодик. — Я друг вашого сина. Слухай уважно, — уже строго заговорив той до жінки. — Ви повернетесь до дому. Ваш син у безпеці, він на семінарі з групою, яка досліджує безпеку навколишнього середовища.

Жінка уважно вислухала і, кивнувши, подалася до зупинки на Університетській. Проходячи повз парк Франка, вона, мов заворожена, запевнила себе в тому, що син розумник і невдовзі подзвонить.

— Романе Остаповичу, можете на мене покладатися. Ми не дамо скривдити нашу сім’ю.

Професор задумано побрів до свого авто. Слова вампіра все гомоніли в його голові разом із дитячою пісенькою про непослушного вовченятка.

Вздовж трамвайних колій виструнчилися предковічні будівлі — прохолодні й похмурі. Він тримався за кермо, а земля все ще йшла з-під ніг.

Старенький двоповерховий будинок ні з сього, ні з того, виринув йому на дорозі. Професор встиг крутнути кермо: «Що ж, удома на мене чекають пиво й ринка з яєчнею, тож сьогодні помирати не мені».

Охоронці сім’ї Крил насунули капюшони на голови, ховаючись від чужих поглядів. Відштовхнувшись від бильців, вони без найменшого звуку перестрибнули на сусідній балкон, а звідти — на наступний, супроводжуючи Романа вечірніми вуличками Львова й тримаючись так близько, як тільки дозволяла тінь.

«Жодна душа не знатиме, що насправді тут відбувалося. Жоден із вас не вийде звідси живим.» — З білої палати виткнулась якась примара з розпатланою косою. Боян почав рвати сорочку на шматки і давай звʼязувати докупи ланцюжком невеличкі клаптики, заготовляючи довгу мотузку, аби вчасно витягти зілляря з рук стерті.

***

Вона повертає голову праворуч, усміхається, киває на двері відводячи погляд від Левка. Її шкіра на губах набуває фіолетового відтінку. Діана простягає пляшку вина:

— Уперед, за нас.

Повільно, дуже повільно вона обертає голову і дивиться Урсулусу у вічі. Первісна наповнюється кольором, її щоки наливаються рум’янцем, життям, губи розквітають, мов червона ружа, ворушаться, і цього разу слова долинають до вух:

— Що ти таке?

— Ні! Це моє запитання. Відповідай. Негайно.

— Я Діана. Діана з сім’ї Крил. Знаєш, хто така сім’я Крил? Перші вічноживі вбивці.

— Чому ти мені це розповідаєш?

— Тому що в майбутньому ми створимо сім’ю, у нас буде двійко непослушних хлопчаків, цей дім… і ти зможеш оживити мене, і відродитися для нового життя. Справжнього. Але… Попереду настають важкі дні.

— Ти звільниш мене від цих кайдан. Правда?

Левко вже не стікав кров’ю, то все йому видавалося галюцинацією, і в надії, що ця незнайомка випустить його з цього жахаючого місця, він ладен багато в що повірити.

На горі у будинку почулося тупотіння кроків, і Діана знала: їй треба втікати.

— Не зараз, — додала наостанок, вислизаючи з підвалу.

«Це якесь непорозуміння, точно непорозуміння, це стрес», — замислився Левко. —Що це змінює? Я помру або стану як мій батько. Він збожеволів від наркотиків, так мама казала. І я такий. Пішов у той клуб, і якийсь психопат мене тут зачинив. Боже, ще мій викладач замішаний у цьому. Це певно секта. Точно».

— Допоможіть!!!

З підвалу долинав голос. Володу вже несила було вислуховувати це ридання. Він дістав напій, приготовлений заздалегідь, і кинувся до підвалу.

— Чого ви хочете від мене? Хто ви? — зимував на кожному слові Левко.

— Випий заспокійливого, — наполіг зілляр. — Ти маєш зрозуміти: я тобі не ворог.

Левко, набравши повний рот варива, плюнув зіллярю в обличчя. Волод обтерся якимсь ганчір’ям з підлоги, наставився на нього, як хижий чорний птах:

— Ти маєш прийняти!

— Нічого я не питиму.

— Я не про це. Я… я твій батько.

— Ага, батько, а та дівка моя дружина і ще діточки на удачу. Ви божевільні.

Волод ковтнув.

— Немає жодної дівчини.

— Та ні, є, ще й яка, — переконано співав хлопець. — Гарненька. Ну, достатньо гарненька. Здається милою. Закохана у мене.

Навіть із даху Нед почув, як на восковому обличчі Волода стікає піт.

«Звісно ж, кохає. Жодна красуня не подивилася б на такого сопляка, як ти, але вона інакша. Їй здається, що ти чарівний. Якщо тебе цікавить моя думка, — подумав вампір, — це перший дзвіночок. Вона, мабуть, фафуляста варʼятка. Але любов — така дивна штука.»

Волод вибіг з підвалу з криками:

— Та ти знущаються з мене!

Побіг у двір до автомобіля. На превеликий жаль, машину забрав Роман, тож, кілька хвилин покричавши в повітря, зілляр змушений був повернутися до будинку.

На кухні поралася Агата, у каструлі булькотіло щось подібне до рагу. На столі стояли коробочки зі спеціями, два апельсини, а у великій мисці вже промитий шматок м’яса — як з’ясував зілляр, тушка кроля.

— Пані сьогодні повернеться додому, — почала Агата, помішуючи набір спецій у маленькій посудині на маринад для головної страви.

— Що це буде?

Агата змінилася, її личко набралося кольору молочного поросятка. «Божечки, — подумав Волод, — таке миле порівняння. То треба ж. Поросятко, яке готове для подачі на стіл, лиш яблуко в рильце запхати».

— Кріль у гірчиці,— зайшовши на кухню й облизуючись, ствердив Нед. — Смакота. Сіль, чорний перець, гірчиця, два апельсини, зубчик часнику, дві ложки коньяку та прянощі.

— Прянощі, — заглядаючи під руку Агаті, Волод вів далі, — ялівець, коріандр, кардамон. Так і знав. Це, — він показав на кардамон, — це надто пряна спеція, вона зіпсує усю страву.

Дискусія в резиденції дещо відволікла жителів від єдиної, здавалося, деталі: пані, яка мала повернутись, не давала про себе знати. Володу було байдуже де Катруся, Нед ніколи й не цікавився щодо сестри, а дівчина, яка усіма силами дбала, все вірила, що пані повернеться. Вона завжди поверталася.

Послужники Крил супроводжували Романа до самого дому. Як тільки Роман зачинив автомобіль, легкий вітерець пронісся за його спиною.

— Тітко! — неочікувано вигукнув він.

— Як ся маєш?

Катруся стояла як вкопана. Довге червоне плаття, покрите бурими плямами, розказало немало про її зустріч з чоловіком.

— Що вони тобі зробили?

— Нічого, синку. Ти батькові тільки не кажи.

Єдина маленька деталь в цій зустрічі не стикувалася: якщо тітка не хотіла, щоб її такою побачили, вона непомітно могла перевдягнутися зараз же. Роман поставив собі влучне запитання: якщо не батькові, то кому я маю розповісти? Ну, точно не Агаті, вона - просто людина. Володу? А йому не індиферентно?

— Тітко, чому ти не хочеш, аби Волод створив Урсулуса?

Будь-яка відповідь, яку б озвучила вампірка, правдоподібно, була б хибна. Вона не сміла признатись. Зате племінникові легко далося:

— Тому що ти боїшся.

— Шо?

— Боїшся залишитися одна.Самотність — найгірше, що може статися з тобою. Нед мріє повернутися до людської подоби, ти ж хочеш лишитися вампіром. Тобі подобається таке існування, — закінчив на цій ноті Роман, даючи знати, що підтримає він батька.

Вже по вечері, як Роман та Агата поснули, Катруся пішла навідати Левка — переконати хлопця пручатись, перебити чи відвернути цей фатум.

Волод присів на веранді поряд з Недом. Те, що йому розповів Боян, здавалося на межі фантастики, божественної сили та пришелепуватого сюрреалізму.

— Здоров, — мовив Нед. — Ти чого тут? Чому не спиться?

— А тобі?

— О, боже мій! Ти в нас жартуєш. Володе, ти неймовірний, десять з десяти.

— Тут я не погоджуюся. Це ти, Неде, жартівник. Думав, цим спектаклем з відірваною головою ти мене налякав.

— Так, ого. То смерть невинного вампіра вже мене зробила монстром, — Нед підвівся. — Хоча поговорили, треба з чогось почати, — і направився в бік лісу.

— Зажди. Пробач.

— Що? Що ти щойно сказав?

— Пробач. Гаразд, пробач!

Нед торкнувся Волода:

— В тебе гарячка чи ти мара?

— Припини, — відмахнувся Волод. — Можна питання?

Нед кивнув.

— А ти колись думав усе…

— Покінчити?

— Здається, Камю казав, що єдина філософська проблема — це самогубство. Вибір між абсурдом по імені життя або… піти. Чи варте життя того, щоб його прожити.

— Не вірю своїм вухам, Володе. Я, якби не можу померти, а вбити себе заради самого вбивства — ні, це боягузтво.

— А якщо заради…

— Чого? Великої мети? У мене її немає. А якщо би була… яка вона? Порятунок людей, людства? Чи доцільно їх рятувати?

— Ти хочеш сказати, якщо поставити на шальки терезів людство і цю маленьку комашку, — Волод показав на комаря, який намагався вкусити вампіра, — комар переможе. Настільки люди погані. Ні, настільки ми погані.

— Я, то, взагалі облуда, як твоя прародичка. Розумієш, нас не прийме ні земля, ні вогонь і вода не візьме. А ви, ви ладні пожертвувати навіть власними дітьми. Заради чого? Ради якоїсь благості?

Нед вже направився у ліс, голосно додавши:

— Не переймайся так. Ти і твій син ще заживете. Люди надалі вестимуть балачки про своє життя-буття, про мисливство і мистецтво, про вовків, — вампір поглянув на маленьке вовченя, — що виють щоночі, про вибір чогось там, своєї сукні чи шалапута. Бештатимуть один одного. У тебе є час, Володе, як мінімум дев’ять років, а то й більше. Медицина не стоїть на місці… можливо, і ліки знайдуть від раку.

Волод все сидів на веранді вдивлявся на тисячі зірок та ловив голоси птахів, у руках тримав ніж із зазубреним вістрям. Чекав легкого рішення.

— Я щиро вражена, — заголосила Катруся. — Володе, ви ще роздумуєте. Це безумство. Визнайте: він вам не байдужий.

— Що вам з цього? Якщо я вб’ю вашого брата, далі, що?

— А ти хочеш? Знаєш, мій брат, либонь, закоханий.

— Якого біса, — Волод зірвався на ноги і побіг до своєї кімнати.

«Хай так», — мовила до себе вампірка. — Я почекаю, коли ти, зілляре, будеш готовий.

Катруся увійшла у кімнату. Агата спала. Вампірка погладила по личку дівчини:

— Спи, маленька. Ти маєш допомогти Володу.

Вампірка поглянула на столик біля ліжка, де лежала пляшечка. Тоді, коли Нед привіз цю крихітну пляшечку, Катруся не знала, що буде вимушена так довго тримати секрет. Великий секрет.

Боже, сподіваюся, що Боян не помилявся.

* Лемківська пісня «Гамерицький край»