Коли впаде сонце

Містер Нед відчинив двері до льоху.  

– Після вас, – показав рукою Волод.  

– Гадаєте, що я в спину встромлю ножа? – процідив Нед.  

– Ножем кумедно, думаю, ви голову мені відірвете, як трапиться нагода.  

 У підвалі стояв різкий запах ацетону. Левко ще тримався за життя, в ньому боролося щось людське, наче останні іскри надії, що відчайдушно намагалися не згаснути. Волод підійшов ближче до нього, не торкаючись, проказав:  

– Все не так погано, як я вважав.  

– Не погано, та він ригає цією жижею вже другий день.  

– Це буде тривати, поки в ньому є душа, він надалі буде таким.  

– І що нам робити?  

– Тобі нічого, – промовив Волод, – а ось я маю знайти Бояна.  

– Це хто ще, за чорт?  

– Віщун, ми маємо його знайти.  

– Зрозумів, мої люди його розшукають, – запевнив Нед.  

  Через годину на Недів телефон подзвонили: віщуна знайшли, проблема в тому, що забрати його в наш світ не так легко.  

– Волод! – крикнув Нед до свого гостя, який дрімав на бамбетлі. – Ми знайшли його.  

– Чудово, йдемо.  

– Є невелика проблема, він на Кульпарківській.  

– Де?  

– У психіатричній, де йому ще бути? Він ходив по хатах та розповідав, що насувається зло, первородне зло.  

– У чому проблема, Неде? В тебе є гроші, думаю, легко витягнемо.  

– Проблема в тому, що він лампочку гавкає.  

  «Ролс-Ройс Фантом» мчав вуличками Львова, минаючи Виговського, ще кілька метрів – і Кульпарківська. Під’їжджаючи до лікарні, Нед пригальмував та поглянув на Волода й з сумнівом промовив:  

– Таких, як він, багато?!  

– Таких яких? Віщунів у нас лише один, ще кажуть, десь у Латинській Америці та Японії бачили.  

– Чим взагалі цей твій віщун займається? Він не бабка з колодою карт? – захихотівши, дістав Нед ключі від запалювання.  

– Карти йому не потрібні, він і без них бачить, хто є хто.  

 Повітря при вході в лікарню тхнуло важким ароматом антисептиків, що повільно розсіювався у коридорах. Скрип підошов на полірованій підлозі відлунював у вухах, нагадуючи про кожен наступний крок до невідомості. Двері, що відкривалися в цей світ, були важкими, наче вага всіх очікувань і страхів лягала на них. Світло тут здавалося холодним; сонячні промені лякалися заглянути в ці коридори. Занурюючись у цю атмосферу, де кожен звук був чиїмось маренням, люди, які проходили повз, жахалися, наче бачили своє єство.  

– Містер Нед, – гукнув з кабінету молодий лікар, – вам сюди.  

Лікар провів Неда та його супутника в кімнату великого кремезного чоловіка. З вигляду здавалося, що лікарі помилились – його тут не мало бути, – але, поглянувши на стіни, вони жахнулися. Кожен сантиметр стіни був описаний єдиним словом на різних мовах світу. Спершу ні Нед, ні Волод не розуміли значення, але в кутку вони побачили знайомі їм мови, і Нед прочитав «урсулус». Слово «Урсулус» було повсюди: на підлозі, на стінах, біля ліжка і на вікнах, видряпане нігтями, написане маркером, олівцями, кров’ю і ще Бог знає чим.  

– Що це таке? – без здивування спитав Нед.  

– Ви нічого не дізнаєтеся від нього, – пояснив лікар.  

– Ми з’ясували все, що нам було треба, – запевнив Волод.  

– Чекай, – Нед наздогнав Волода, коли той спішив сісти в машину, – поясни, що ти зрозумів. Цей надпис з латини перекладається як «плюшевий ведмідь». До чого тут ведмідь?  

– Не сприймай усе так буквально. Урсулусами в давні часи звали істот, які переродилися від Великої Ведмедиці та кривавого місяця.  

– Що за ведмідь ще?  

– Не ведмідь, а сузір’я Велика Ведмедиця, “Ursa Major” латиною. Коли місяць стає кривавим, а зорі бачать своє відображення, зілляр має пробудити невинно убієнного.  

– Це ж легенда, – впевнено сказав Нед. – Щоб пройшло перетворення, потрібно, щоб первородний вампір укусив, а таких я ніколи не зустрічав. Ти вважаєш, що десь тут блукає первородний? Якщо це так, то лихі віки насувають.  

– Я впевнений, що вони повернулися, причому вони не просто повернулися – вони замислили щось.  

  Нед та Волод верталися до резиденції. Коли машина наблизилася до брами, перед ними пролетів крук, за ним гриф та сип; вони кружляли навколо дому.  

– Вони збираються, – сказав Волод.  

– Вони хто?  

– Некрофаги, пожирачі. Вони відчули народження одного зі своїх.