Коли впаде сонце

Боян…

Він дивився на стіни, описані його кров’ю. Кричав.

Його крик заглушував дзвін церков та гамір вулиці. Його ніхто не чув.

Крику не було.

Тиша.

Це лише в його голові. Його ніхто не почує.

1

Минуло три дні, як вони повернулися з цвинтаря. Маленька скляна пляшечка стояла на столі у вітальні. На кухні Нед готував вечерю. Роман якраз мав прийти з роботи, а Волод… Волод сидів у підвалі, споглядаючи хлопця, який спав уже котрий день. Зілляр зробив усе, що знав, аби убезпечити цей дім від нападу первісних. Він давав собі раду, що рано чи пізно, скоріше рано, вони вийдуть на їхній слід, тож у кожному кутку будинку було розкладено глеки зі збіжжям, з прихованим всередині вишитим на білосніжній хустині заклинанням.

— Вечеря! — гукнув Нед. — Ти ще довго там будеш розсиджуватися? Ти ж не квочка, і курчат не виведеш. Гайда їсти, а то все остигне, — зазирнувши в підвал, закликав вампір.

— Що на вечерю? — запитав Волод, заходячи до вітальні.

— Куріпка, а що ще.

Вони сіли до вечері. Роман прийде аж за годину. За цей час Нед пильно приглядався до зілляря.

— Ти не зможеш прочитати мої думки, — накладаючи в тарілку шматок м’яса, вже вкотре намагався донести Волод.

— Це я знаю.

— То чому так зиркаєш? Аж ніяково.

— Ти в мене вдома скільки вже… тиждень, а я так і не знаю, який ти.

Волод розсміявся.

— Не красунчик, то точно, — хмикнув Нед.

— З чого би це? — перепитав Волод.

— Ці твої заговори… вони по всьому тілі.

Зілляр припинив реготати.

— Ти справді ненормальний вампір.

Настала дивна тиша. Згодом Нед запитав:

— Якщо усі мого виду бачать тебе таким, як ти вижив? Ти як маяк посеред людей.

— Та про що ти, в біса, говориш?

— Не лайся, — вампір встав з-за столу. — Не потерплю у своєму домі брудноротих, зрозуміло?

— Вибач. Вибач, але я справді не розумію, про що ти кажеш. Які заговори?

— Ти не знаєш? — долив червоного вина в бокал Нед своєму гостю. — Це що, тільки я це бачу?!

І це ще одна із загадок, яку треба було розгадати цим двом. Це вже лишилось на потім, позаяк у них з’явилась куди цікавіша на цей момент. У дверях стояв посильний — чоловік трішки старший за Неда, років так на десять, а саме з дев’ятнадцятого століття, року 1889-го божого. Візит був жестом ввічливості: посильний передав дитя білого вовка. Зачинивши двері й пройшовши до їдальні, Нед дивився на свого нового названого друга, тримаючи беззахисне цуценя, яке ледь-ледь мурчало.

— Хтось набивається в союзники до нас, — задумливо промовив зілляр.

Вовченя тряслось від холодних рук вампіра. Нед відпустив звірятко, і то миттю побігло до рук Волода. Зілляр узяв його в руки, поглянув на ошийник, на якому була зображена біла лілія.

— Меді.

— Що? — запитав Нед.

— Біла лілія, ще її називають Мадонна, поширений вид лілійних із регіону Середземномор’я. Здається, первісні вирішили не атакувати першими.

Вампір промовчав, розуміючи, що Волод помиляється: це не жест від первісних. Це було нагадування, з якого він роду і чому саме він має тримати своє слово, дане ще взимку 1911-го. Під час непроханого візиту чоловіка з вовченям Волод заглянув у вікно й побачив: коли Нед розмовляв на ґанку з візитером, виходячи з подвір’я, посильний повернувся спиною до вікна, і зілляр запримітив чорну фіалку, набиту на шиї. Не лише вампір приховував символ свого роду, а й Волод. Саме ця квітка — чорна фіалка — вела протягом століть від прадавньої зіллярки, яка створила першого гібрида, до сьогодення.

Коли Нед зачинив двері, Волод пригадав, що хустинка, яку на цвинтарі дав вампір, теж має зображення цієї квітки. Він витяг з-за пазухи хустинку, розгорнув, протер серветкою стакан, зробивши його сухим, і висипав порох з хустинки в стакан. Затим пішов на кухню, приніс сірники.

— Що ти задумав? — поцікавився Нед.

— Порох. Він ще горітиме.

— Ні, не роби цього.

Зілляр узяв на кінчик ножа чорного пороху, підпалив. Одразу спалах. Сильний різкий запах ударив у ніздрі через утворення оксиду сірки та інших газів.

— Ти мені будинок хочеш рознести?

— Ні, вибач, Неде. Цим порохом була вкрита вся могильна плита. Хтось зробив пастку в крипті.

— Гаразд, — Нед засумнівався, але неохоче погодився. — То як мав спрацювати механізм, щоб підпалити? Та й порох міг просто відсиріти під впливом середовища, не знаю… Та будь-що могло статися.

— Ти маєш рацію: його саме розсипали в цей день перед нашим приходом. Тобто хтось знає наші ходи наперед.

— Господь Бог?!

— Не смішно, Неде.

— Віщун.

— О, це вже ближче, — погодився Волод.

— Чого гадати, з’ясуймо це.

Нед вхопився за мобільний і набрав молодого лікаря.

— Боян відколи сказав своє пророцтво, мовчить і ніяк не реагує, — пояснив лікар телефоном. — Не турбуйте більше мого брата, а то я в поліцію поскаржусь, — додав він.

На цих словах лікар роз’єднав дзвінок і більше не брав трубки.

Волод, сидячи за столом, дивився на хустинку: квітка на ній перетворилась з фіолетової на чорну, забруднившись від пороху. Нед забрав із рук хустинку.

— Чого ти носишся з цим шматтям, наче це останній подарунок твоєї нареченої перед тим, як ти її…

— Замкнись! Ти все хочеш споганити! Володе, ти справді… — Нед притих.

Зілляр все ж продовжив:

— Так, я справді думаю: ти, і тобі подібні мають зникнути з лиця Землі. Ви — породження з пекла, нечисть, яка вбиває для утіхи.

— Ти думаєш, я хотів бути таким? Хотів бути вампіром? Жити з думкою, що втрачу усіх, тих кого люблю? Не відчувати своє серце, яке б’ється? Не відчувати усе, що даровано таким, як ти — людям? Я приречений бути один усе своє існування. Думаєш, я не хотів знайти того, хто це зробив зі мною? Ти розповідав, що ти проклятий, Володе. Це не прокляття. Ось це прокляття — жити так, як я, хоч це і життям не назвеш. Саме такі слова ти сказав, увійшовши в цей дім.

Волод мовчав, оглядаючись по кімнаті. Йому ще досі не давалося розуміти, чому цей вампір так тримався за життя — його минуле життя. Цей будинок і ця кімната, що слугувала за їдальню, приготування їжі, кухня — усе говорило: «Я людина».

Зілляр поглянув на сервант під стіною — дерев’яний, початку двадцятого століття. У ньому ще зберігався посуд тих років, недоторканий, ніби застиглий часом. З іншого боку — книжна шафка з усіма книгами, які тільки можна, де згадувалися вампіри. Здається, Нед немало дослідив про них… про себе.

Яскраве світло з люстри освітлювало усю кімнату, падаючи на важкий дубовий стіл. На столі стояла приготована Недом вечеря — куріпка, а на десерт сирник і червоне вино, розлите в бокали. У кутку ласувала вовчиня-Меді. Коли Роман увійшов, тваринка заскреготала зубами, поглянувши на новоприбулого. Волод наказав «фу», і тварина, зіщулившись, занявкала.

  Після розмови з дивним незнайомцем брата молодий лікар увійшов у палату до Бояна.

— Брате, — тихесенько промовив він до нього.

Боян поглянув і сказав:

— Принеси мені фарбу.

— Що… Що? Знову! — зітхнув той і пішов за кольоровою фарбою.

Подавши Бояну фарбу, він почав благати:

— Припини це писати.

Боян відкинув баночки з кольоровими фарбами.

— Не це. Ти знущаєшся, сопляк, — грубо заговорив він. — Принеси фарбу для стін, білу. Треба усе це прибрати, ці написи, зрозумів? — Він встав. — І одяг принеси мій. Досить вкорінюватись тут. Мені пора… нам пора.

— Куди?

— Додому. Все вже скінчено. Я вже нічого не зміню. Не можна змінити те, що записано нитками долі. Ти мені допоможеш чи мені самому усе робити? Попереджаю: я сьогодні вийду звідси — з твоєю допомогою або… з твоєю допомогою, але при цьому ти відчуєш мій кулак.

Він ударив по ліжку, як молотом, та його кулак був як молот. Боян найвищий з усіх, кого знав лікар, з вагою, яка перевищувала сотню. Борода сягала до грудей. Він поправив її і попросив:

— Принеси мені ще бритву. Треба прибрати ці коси, — провів він рукою по волоссю, яке сягало плечей.

Поголивши голову, на шиї відкрилось татуювання лілії.

— Вона ще тут, — торкаючись шиї, упевнено сказав собі Боян, усвідомлюючи, що він і справді тут — в цій реальності, в цьому часі.

Поки брат виконував усі прохання Бояна, Нед з сином та Володом вечеряли. Роман розрізав м'ясо; виделка жорстко ввійшла в шматок.

— Ця птиця стара, вона сконала б завтра, — почав він. — Як хлопець?

— Знаєш, я щойно пригадав одне з дивацтв ще з твого дитинства.

— Ну не треба, батько.

— Ні, сину, не я це почав, тож... Ось послухай, Володе: коли той бахур був малий, бігав під цим столом. — Нед поглянув на вовченя, яке вовтузилося біля його ніг потім на сина. — Він, коли злився на мене, завжди вурчав на мою їжу. Тож давай розказуй, що справді не так, а куріпка смачна, і нічого носом крутити.

Роман відклав виделку, поглянув на батька:

— Пацюк він любить перемагати за будь-яку ціну. Повір мені, Пацюк не дурник, він серйозний бізнесмен, і методи в нього доволі специфічні. То чому просто з ним не піти на угоду? Адже в нас зараз нагальніші справи...

Роман саме сказав «справи» замість правильно підібраного слова «проблеми».

— Ти про Левка? — перехопив слово Волод.

Роман кивнув, запитавши:

— Що в цій пляшечці?

— Ми ще не знаємо, — Нед узяв пляшечку.

— Ми? — здивувався син. — Ви разом?

Задовгу мовчанку після запитання Романа перервав телефон у Неда. Він не розповів, що прочитав у повідомленні та від кого воно, але після цього вечеря закінчилась, і господар дому наполіг, щоб усі розійшлися по своїх кімнатах. Вони так і зробили.

Волод спав уже спокійно, сам не знаючи чому, але цей дім став для нього химерною загадкою. Тепер у його спальні дещо помінялось: вона йому не видавалась страшною чи холодною або чужою. Здавалось, що він тут прожив не один рік, а на побічній стіні під стелею він побачив видряпану квітку — його символ. Оглянувшись, тут усе здавалось так, як би він хотів: ліжко, шафа і тиша. Він ніколи не прагнув нічого більшого, а можливо, це давній відголос його дитинства, де в одній кімнаті він разом з батьками та старшими братами перекидались з кутика в кутик, щоб хоч на сантиметр мати свій простір, аби вчитуватись у книги, подаровані його тіткою.

Роман у своїй кімнаті готувався до доповіді, що мала відбутись в головній бібліотеці університету завтра, а Нед сидів на веранді, вдивляючись у небо, де хмари наче засув у старій скарбниці затуляли місяць. Меді гризла кістку, зовсім не лякаючись вампіра.

— Глупе звіря, — усміхнувся вампір, — безстрашне, дурненька тваринка. Я тебе не вб’ю… можливо.

Вовченя граючись, перечепилось об сходинку, ударившись, підняло лапку і заскиглило. Вампір підскочив миттю до тваринки:

— Ти чого, сонечко? Обережно, а то Волод...

Вампіра заціпило від самої думки, яку він намагався видавити.

Десь у далині чувся крик ворона. Нед підхопився і шмигнув у ліс.

Як тільки Волод зрозумів, що вампір покинув резиденцію, він спустився до вітальні, знайшов на столі, де сидів ще недавно Нед, його телефон і поглянув у повідомлення: «Зустрінемось завтра на Високому замку о 23:00. Чекаю. Приходь до мене сам, тихцем.» Повідомлення було від молодого лікаря, але зрозуміло, що це повідомлення передавав саме Боян. Волод швидко відклав телефон на те місце, де і лежав він до того, і почимчикував по сходах до своєї спальні. Змруживши око, він відчув, як по лиці пройшов чийсь подих. Він розплющив очі — нікого не було, лиш фіранка ледь хитнулась від вітру.

А потім прийшла вона. Вона з’явилась ніби з минулого століття: у вузькій спідниці до щиколоток, що сковувала її ходу, змушуючи ступати дрібненькими кроками; у чорній блузі з довгими рукавами; високий комір, який прикривав слід від удушення; і маленьким, майже крихітним капелюшком, заколотим у волосся, прикритим чорною вуаллю. Її очі горіли червоним, наче розпечена сталь у доменній печі. Її голос був чіткий, не готовий на суперечку чи бій — лише послання. І воно звучало так:

— Коли ми зустрінемось знову, ти маєш зробити це.

Її слова сплітались як павутина, деручи його горло, голос слабшав, поволі стихав; сама вона, як імла, розчинилась у повітрі. Волод лиш прохрипів:

— Зробити що?

Але відповідь загубилась десь між світами сьогодення і минулого. Лише легенький теплий вітерець загойдував його до сну.

— Спи вже, — промовив Нед подумки, стоячи за вікном, тримаючись за піддашшя.

Як Волод заснув, Нед повернувся на веранду. Вовченя спало клубочком; він заніс його до хати, постеливши рушник на підлозі, поклав тваринку, та лише піджала лапки, муркочучи.

Будинок нарешті поринув у тишу. Вампір сидів до ранку на веранді, вдивляючись у нічне небо.