Коли впаде сонце

Диференційована веремія — так прозвав Волод (те, що постало в його подобі) дійство на якому йому судилося побувати.

А чого ще чекати від зібрання панства та холоднокровних у мерському дворі?

Бузовіри.

Блюзніри.

Усі вони: і ті, й ті — хизувалися статусом і грошима, вели «благу справу», як охрестили її переповідачі. Жінки, що вдавали з себе порядних. Чоловіки, які здавалися вірними. І діти — найслабша ланка, безвинно втягнені душі, запацькані розкішшю та брехнею.

Важко повірити, що минуло вже століття.

Воно (примара) ніколи б не прийшло. Але, як заповідав Боян: дорога пророками вже вказана.

***

Містер Нед підняв рубанок, змахнув рукою по стільниці, струшуючи дрібні ошурки, і гукнув — адже за законом господаря розмову мав почати саме він:

— Як тобі прийом у мера?

Волод усміхнувся. Нед ясно бачив, як те, що зайшло в його робітню, виважує в думках кожне слово і придивляється вниз, таки вниз, до його ноги, де біля черевика бавилося вовченя.

Коли подоба зілляря спробувала завдати удару, вампір скористався нахабним наближенням і вхопився за відкриту бліду шию, але вмить постать розтеклася сизим серпанком крізь його пальці.

Занедовго до… Зілляр зрадів наївності вампіра й охоче став розказувати:

— Пафосні, недолугі, а мер… — карикатурно він наслідував їхню говірку, — …аристократ, що присмоктався до скарбниці міста. Ось хто ваш мер. Їхня музика, їжа — усе огидне.

— Кожен Івась має свій лас, — мовив вампір.

— Чи так, — продовжив зілляр, — його фарисейський… — і тут умовк, його мов блискавкою зірвало. Подоба підстрибнула вгору та зависла у повітрі вже при виході з майстерні.

— Що, гадала перехитрити мене? — заговорив Нед. — Покажи свою справжню пику, мовлю.

Але примара все залишалася в образі Волода і, здавалося, передражнювала так, що з її рота вибризкувала рожева піна. Перш ніж відкрити анфас Одарки, воно вказало кістлявою рукою на груди вампіра, затим повернуло лице вогнедишної Химери*. Нед врешті опустив очі: ніж, як у передбаченнях віщуна, стирчав із його серця. Вампір хутко дістав лезо зі своєї плоті; рана не затягувалася, кров поволі просочувалася крізь сорочку та моментально вкривалася маковим цвітом. Вдалині зачувся звук двигуна.

Агата з Володом верталися з запланованого заходу. Вже при вході до будинку дівчина наважилася захистити господарів Холодного саду:

— Вона оберігає нас, — заговорила Агата. — Пані і Нед лише зовні такі страховиті, вони хороші.

Волод кивнув, нічого не промовивши, і пішов на світло до майстерні. Вампір ховав ікла та пазурі, усе нервово та безсило хтів регенерувати своє вмираюче тіло. Так тривало вже якусь хвилину: усі спроби провалювалися в прірву, а його неконтрольовані смикані рухи всім виказували, що він зустріне свій кінець. Пустка.

«Ти ж хотів того», — він сьогодні вперше замислився, чи той рай справжній, чи то людська придумка. «Люди — маломудрі створіння».

Зілляр ще не встиг зайти у двері, як вампір дістав хустинку з нагрудної кишені піджака і затиснув рану тканиною так, щоб не струменіла кров.

«Чи це не дивно, — подумав він, — справді дивно. Це вже занадто: потойбічні сили не вправі втручатися, але вона посміла, зібрала усю потугу та завдала удару».

Містер Нед удруге поставив те саме питання, та тепер перед ним стояв справжній чоловік — зілляр-людина.

— Не думаєш, що ти якийсь дивний? — поцікавився Волод у відповідь.

— Коли ви приїхали?

— Нещодавно. Агата вже забігла до будинку, Роман залишився зі своєю колегою, здається…— відпускаючи свою краватку, аби вільніше дихати, а може, навмисно зробив паузу, зілляр договорював по секрету: — …в них щось таке зароджується. Симпатія?

Він злегка усміхнувся:

— Пора митися і баюньки.

— А Катруся? Як вона? — надолужив вампір.

Він був дуже суворий до себе, оточив себе книжками, цим лісом. Разом з усім цим він уже століття не наважувався запитати сестру. Таке просте питання.

— Навіщо ти в мене питаєш? У неї запитай.

— Заради чого… — Нед прикрив рукою рану, відсміхнувся. — Почути про її неземну красу. Усе пусте, несправжнє.

— Містере… Містере Неде, вас який ґедзь укусив? — Волод махнув рукою і подався до будинку.

Вампір взявся за долото. Вже тріски спадали каскадом на його взуття.

— Пусте, — не відриваючись від роботи не переставав гутонити Нед.

Йому пригадалася розповідь із далекого минулого. Ні-ні, він сильніший за якусь Одарку, чи то жінку чи видиво, поціловане Смертю. Вампір знеможений упав додолу. За ним зі столу звалилися пилка, долото і молоток.

І раптом йому стало страшно, і ось кошмар розвіявся. Він знову побачив лице зілляря, важко видихнув:

«Ох, травнику… — посміхнувся в думці. — Ти геть старий».

Містер підвівся на повний зріст, підняв свій інструмент з підлоги, поклав у скриню й заплющив очі. Немов якесь мариво стояв зілляр — такий… оманливий, загадковий. Вампір розгледів обличчя: чисте, ясне, без ґримуару. Певно, то галюцинація — ледь чутний звук: крапля його крові впала.

— Казна-що… — хмикнув вампір і розплющив очі, подивився крізь відчинені двері. Він так хотів тримати усе під повним контролем, але відчув сильну спрагу, ніби тижнями мандрував пустелею. Як близько. Як близько. О боги! Ще ніколи вампір не ступав так близько до свого кінця.

Що ж не сталося сьогодні. Це перші передвісники. В одну секунду містер вискочив на двір, а затим шибонув до лісу. Смерть ішла за ним.

***

Боян оглядався навсібіч і не припиняв тупцювання з ноги на ногу. Мов сомнамбула, повторював: «22… громадський транспорт. Увійти. 22-й маршрут. Навпісля — високі гостроверхі шпилі. Собор. Фігура святої Єлизавети».

Місто захлиналося в тиші, і лише яскраві сині проблискові маячки розчиняли цей спокій. Бракувало кількох хвилин до нової доби. Люду, як ніколи, катма. Вечірні новини налякали жителів та гостей міста: обіцяна гроза лиш набирала сили. Кожен кут храму, прикрашений горельєфом, мов відлуння його бачення, залишався дороговказом для віщуна з химерною пані — тією, що, певно, дала йому ще один шанс.

Двері відчинилися.

Ще Боян не встиг ступити на поріг, як старець у монашому вбранні покликав його до вівтаря.

— Вона чекає, — передостаннє заговорив монах, підходячи до лави. — Чекає, — післяслово старому давалося хрипко. Він присів на холодну дерев’яну лаву, склав руки навхрест, як до прийняття Тіла Христового.

Не минуло й десяти секунд, як Боян відчув, що від цього чоловіка війнуло холодом — смертельним холодом.

Бах! І двері миттю зачинилися. Увесь собор поглинула темрява, стіни вмить потемніли, лиш дві великі свічки освітлювали вівтар.

— Ти знаєш, хто я? — почала примара. — Усі, хто бачать, упізнають мене.

Боян стояв рівно і люто зирив на розп’яття. Йому хотілося опинитися у своїй білій кімнаті — у кімнаті, де зможе тримати себе в руках. Там, де зможе відчути легкість і прийняти свої ліки, а може, спершу прийняти ліки, а потім — відчути легкість. Він не міг розповісти про своє точне почуття — він відчув абсолютне схвалення.

— Хтось плаче, хтось скаче, — не могла промовчати жінка у вуалі. — Не знаю, що з вами… — вона зробила крок убік. — Мене від вас нудить.

Вітер загудів під склепінням.

— У танго танцюють удвох, — пробасив Боян. — Ви, пані, різними іменнями зветесь.

Бубоніння віщуна настільки дратувало істоту, що та розсміялася — справді розсміялася. Її легенький смішок ніби здригав усю землю: десь на два бали за шкалою Меркаллі. Відчуття — наче поблизу проїжджає важка вантажівка.

— Досить фамільярності. Жодна жива істота не перехитрила мене. Чому ви вирішили, що зможете? — Одарка кинулась у шалений регіт, аж свічки на вівтарі погасли. Їй ця дрібненька людина подобалася — боязко, але подобалася. — Ви такий красень Бояне, і зачіска вам личить.

Боян потер свою лису голову.

— Ох, мій друже… Ми ж здогадуємося, які ти наставив тенета на неофітів.

Віщун скинув із себе лікарняний халат, який, втікаючи з вар’ятні, не встиг викинути, відкриваючи досі незнане жодному кравцю одіння: широкі мотузки огортали його стан.

— Ох, мій красене… Таким ти ще більше мені подобаєшся. Людська наївність — така насолода.

— Мудра пані, не відмовляйте мені в танці.

— Ей, ще не час.

— Плин часу не є константою.

Одарка підійшла, зняла вуаль з обличчя. Жаристі зіниці кидали бісики в серце Бояна. — Ні, я з тобою не сперечаюся, — простягаючи руку до танцю, погоджено усміхнувшись, запевняла жінка, яка так легко гуляла між світами, — як я можу відмовити такому блаженному чоловікові?

Тиша, що вже переступала в пустоту, забирала рукою Вічності та в одну мить почала зникати.

— Бояне, братику, ти тут? — з двору нісся голос молодого лікаря. Коли Андрій забіг до храму, Боян стояв сам, на лавці сидів старий монах. Його тіло геть скоцюрбилось, охололо.

— Ти в порядку, братику?

Боян лише кивнув.

— Чоловіче, з вами все добре? — намагався збудити лікар монаха.

Від цієї шарпанини з мертвої руки випала мідна, окиснена до невпізнаваності монета. Лікар підняв її, оглянув і відклав на лаву неподалік мерця.

— Пішли, — вхопивши за руку, лікар тягнув брата подалі з того світу. — Ти більше не повернешся в лікарню. Ми поїдемо звідси далеко, за край. Забудь усе… Кульпарків. Ти будеш жити зі мною, — він розумів: якщо не забере брата, то той залишиться там, у тому світі.

Вони сіли в машину і рушили в дорогу. Додому. Додому, де Бояну не треба приймати ліки, де він спокійно зможе жити, як у дитинстві.

Молодий лікар підвів очі вгору: «Дякую». Він знав: уберегти свого брата — це єдиний його обов’язок.

— Брате, — почав віщун уже на виїзді зі Львова, — я хочу їсти.

— Гаразд, на найближчій заправці зупинимося.

Виходячи з магазину, Андрій підібрав з мокрого асфальту сріблясту монету.

— На удачу, — сказав він голосно, — тобі, братику. Не сумуй. Ще кілька хвилин, і ми перетнемо кордон, а там поїдемо, куди захочеш: хоч у гори, або подивимось на океан. Ти що хочеш?

— До океану.

— Ну, Бояне, гайда до океану.

Двоє чоловіків, втішені смачною їжею, повсідалися в жовтого «жука» і вирушили на захід до кордону.

***

*Вергілій «Енеїда» VI