Коли впаде сонце

Він стояв, витріщившись у синю квадратну дошку на стіні будівлі, в якій йому вже давно пора було розповісти все, що знає. Закинув каптур своєї накидки на голову так, що здавалося, світ напівчорний, а довкола гуляли сновиди.

Черговий лікар вдивлявся в чоловіка, одягненого геть не по погоді: зрання термометр перетнув позначку двадцять три, на обід синоптики прогнозували понад тридцять, а невідомий уже окошився перед дверима психіатричної у важкому вбранні. Незрозуміло, що власне це — і не плащ, видавалося, подоба вигулькнула з далекого минулого.

Так, це опанча, пригадав лікар, за козацької доби так називали цей одяг.

Волод тупцював туди-назад, придумуючи, що акурат має вчудити, аби його пропустили до Бояна. «Можливо, я його родич» — таке одразу відкинув. Зілляр та й на родича загалом не схожий. А як з’явиться справжній? Ще версії три чи дві мелькнули в свідомості. Нарешті увійшов у будівлю під номером 95.

— Добрий день, — спершу привітався це було б очевидно, гадав він, і до того ж ввічливо, а він хотів показатись вельми культурною людиною. — Я… у мене є друг… — Волод скинув капюшон з голови. — І я його вб’ю.

— Присядьте, будь ласка, — намагався проаналізувати лікар поведінку незнайомця, який з немаленькою імовірністю тут і залишиться. Багатенько ознак вказувало: його посмикування і погладжування накидки на коліні.

Волод продовжив:

— Розумієте, мій знайомий…

«О, уже знайомий», — розмірковував лікар, уважно слухаючи.

— …вампір.

— Попереджаю, пане…

— Волод. Кличте мене Волод.

— Попереджаю, Володе: якщо ви таким способом намірені дістати психоделіки, то це не пройде. Ми не даємо ліки усім, кому закортить. Хм! У нас таких ціла армада: депутати, міністри, академіки, королі, і один принц був, чи то уельський… ачей Ланістерів, а ще Йотун. Одін схоже не приходив і віщунів парочка знайдеться.

— Я не божевільний.

— Звісно, — вся поведінка чергового, його ставлення мовби стверджували «це його пацієнт». — Ми ніколи не ставимо діагнози з порога. Не божевільний, — погодився молодик у білому халаті, але рука вже тягнулася до кнопки виклику санітарів.

— Послухайте, буде битва. Кровопивці проти людей. Проти нас, — Волод підтягнув рукава до ліктів, відкривши сліди від порізів.

— Ці шрами — це ви самі? — цікавився лікар, вдивляючись у розгубленого, ледь зарослого триденною щетиною хлопа.

— А це, — поглянув Волод на свою руку, — ні, — прикрив хутко. — Це ще з дитинства, не слухався я.

Лікар розглядав шрам, який визирав з-під рукава. Він був свіжий, недавній, як його канапка, яку мав з’їсти до приходу цього дивака.

— Вдарився ненароком, — пояснив Волод. — Я так втомився. Сильно втомився. І та стара все сниться, достала вона мене вже. Розумієте, мій син мучиться в підвалі у вампіра. Якщо Дара візьме контроль над сином… Що буде потім? Вона напала на мене.

— Напала? Хто напав на вас, коли?

— Моя прародичка. Я продовжив боротися. Зрештою, вона заблокувала мою лівицю, і їй вдалося схопити мене за біцепс. Я мав вирватися, але тут Дара відкрилася, тож я з усієї сили, на яку був здатен, зацідив правим кулаком їй у живіт. Важко видихнувши, вона скрутилася, як равлик у своїй хатці, але руку мою стиснула ще сильніше.

Правиця чергового лікаря дотягнулася до кнопки виклику санітарів. Волода повели у палату.

…— Битву зі звіром-стерв’ятником ти програєш, — при цих словах Бояна Волод взяв білий халат, що лежав побіч фотеля, простягнув його до «молодого лікаря» з жалісною міною: — Дайте мені шанс.

— От бачиш, як просить! — весело мовив віщун.

«Молодий лікар» одразу відчув себе ніяково: жодна книга, яку йому прийшлося штудіювати днями і ночами, не відкривала феномен братового бачення.

— Гаразд, — здався лікар, — десять хвилин. — Йому аж тоскно стало на думці, що доведеться ще раз просити вампіра забрати розум у брата.

«Молодий лікар» вийшов на двір.

Було свіжо, сонце ще не встигло прогріти повітря і росу спити не встигло, довкола все іскрилося: небо чисте, блакитне до щему в очах. Лікар раптом відчув себе дитиною — маленькою, беззахисною.

«О… чорт! Думав, ви жартуєте, — здвигнувши плечима, мигнуло в голові. — Гірше вже не буде, правда». Задихнувся він від внутрішніх сліз від розуміння, що скоро нічого не стане.

Довго так стояв чи недовго — не міг би сказати, бо зненацька залунало тупотіння та хекання, і за рогом з’явився якийсь старець, а за ним і містер Нед. Вампір, як завжди, ступав легко і навально, від його постаті віяло силою, його коліна так запопадливо цілилися, наче пробивали невидимий бар’єр минулого та сьогодення.

— Чого смієшся? — спитав підозріло «молодий лікар».

— Та так… Дуже ж бо веселий час.

— Ну якщо ви так кажете, то… — лікар зробив крок уперед до вампіра. — Ну, мене звати Андрій, — подав руку. Коли пройшов зляк від усього цього, від розуміння, що в світі є віщуни, вампіри, він не знав, а може, прийняв, що він безсилий перед Недом і подібними йому, то вже й нічого боятися. Очікування смерті перебороло життя тут і зараз.

— Так, то ж ми взнали, що Боян сильніший, ніж ми вважали, — почав вампір.

— Я не зовсім очікував, що твої чари подіють на мого братика — продовжив Андрій. — Спочатку ми подумали, усе це на краще: Боян почав з легкого марення про повнолуння, а потім пішли лавиною спогади. Він чекав сьогодні на Волода і ще напророчив, що ви, містере, з’явитеся саме в цей час і розкажете мені деяку історію.

— Історію?

— Боже мій. Він уб’є вас. Волод уб’є, він це зуміє зробити.

Миготіння синіх маячків на швидкій відволікло чоловіків від розмови. Безсумнівно, вони розмовляли уже як старі друзі.

— Так, нічний мертвий жителю, думаю, Урсулус уже зустрівся з Дарою.

— А? — коротке здивування вистрибнуло з уст Неда.

— Мій брат усе пояснив. Вона має йому розповісти, як перетворити таких, як ти, в живих істот.

— Що???

— Слухай, містере, він зможе зробити тебе людиною. Гаразд... Ніж, яким проб’ють це колись живе серденько, — лікар торкнувся і мав відчути удари в грудях візаві, а лише немовби торкнувся холодного каменю, — проштрикнуть куском старого заліза, ти знаєш, де той шмат металу. Я розумію, ти, мабуть, боїшся. Лезо з гравіюванням на руків’ї там така квітка цікава зображена, не правда ж?

— Так, лілія. З надщербленим кінцем на вістрі, — як на сповіді заговорив блондин.

— Цей ніж… — лікар дістав м’ятний цукерок з кишені, закинув у рот, перебираючи язиком, розсмоктував і чекав реальної відповіді від «холодного» співбесідника.

— Я бачив… бачив, як він мене вбиває у… 1910. Це божевілля. Божевілля. Так, докторе.

Нарешті, одірвавшись від погляду вампіра, «молодий лікар» став спускати очі на килимок зеленої трави, де трепотів своїми крильцями метелик. Мить застигла, як муха в епоксидній смолі. Містер Нед пильно дивився на важкі двері, що відчинилися. Вийшов Волод зі словами:

— Треба поспішати, бо піде дощ.

Нед поглянув на небо — воно без хмаринки. Сонце кинуло проміння в лице вампіра, той хутко розкрив парасольку.

— Це все так сумно, — наостанок додав лікар.