Коли впаде сонце

Дорогою не обійшлося без неприємностей: двигун то й діло пирхав і глохнув, а один із вислужників їхнього заклятого ненависника не давав спокою. І у вампіра є вороги — старий Пацюк. Пацючара — так прозвали місцевого забудовника, який поглядав на маєток у «Холодному саду». Одного прекрасного дня цей чолов’яга захотів привласнити собі невеликий клаптик лісу, де вампір полюбляв полювати, але маєток перегороджував саме цю ділянку. Тож між ними виник невеликий конфлікт: із вибитими зубами в Паці і проколотими шинами у Неда.

Хлопчисько, який підрізав сьогодні «Роллс», розлютив вампіра не на жарт. Його спокійна натура зникла від думки, що Волод вважатиме його нездарою. Тож він зупинив машину і мало не скрутив шию хлопцеві. Лише голос сина вгамував Неда.

— Я знаю, що вони роблять. Вони мене провокують. Вони справді вірять, що таким примітивним способом змусять мене йти на угоду, — бурмотів під носом вампір, в’їжджаючи до Львова.

На Городоцькій, десь між запитанням «довго ще?» і «чого ми взагалі сюди поїхали?», пасажири «Роллс-Ройса» поглядали на водія. А той дивився в одне вікно у вітрину магазину завбільшки з людський зріст, де стояв манекен — чорний, дивний, нерухомий. Це не якась там магія чи щось подібне, не казка, це реальне життя, знав Нед. Але машина зупинилась саме тут, напроти химерного паяца.

Роман вибіг з автівки. Усе прояснилось: з-під машини витікала рідина. Не бензин — характерного запаху не відчувалося.

— Хтось із посіпак Пацючари напаскудив! — сердито скрикнув Нед. — Треба ж, він усе наривається.

Не знати звідки обступили авто дітлахи. Крик, кульки, сміх.

На Університетську вони вже добиралися на таксі. Евакуатор повіз машину до автомайстерні. Увесь маршрут з дому до головного корпусу тривав доволі чудернацько, а навздогін й інформатор ще не прийшов. Сонце палило безупинно, вампір у закутку тулився від безсилля. Роман десь знайшов парасольку; беручи її, вампір, вилаявшись, прикрився від убивчого сонця, мугикаючи собі під носом, рушив у бік головної будівлі університету, міркуючи, що інформатор, мабуть, злякався і десь там ховається.

Роман наздогнав батька, тримаючи в руках клаптик паперу: полізши за телефоном до бокової зовнішньої кишені, він запримітив підкинуту записку.

З великої літери була записана адреса: «Янівський цвинтар, могила від центрального входу. Гробівець зі скульптурним зображенням плакальниці». І в Неда, і в Волода одночасно проясніло в голові: несправне авто і подальший гамір навколо — це лише для того, щоб передати повідомлення.

Волод разом із Недом рушили до трамвайної зупинки на Університетській. Дзенькотом водій сповіщав наближення трамвая — це вселяло сили в Волода: усе це не дарма. Жовтий трамвай підповз, наче змія, занадто швидко. Нед іще не встиг скласти парасольку, як двері майже зачинилися. В останню мить він застрибнув.

Металеві стінки відгородили сонячне проміння, і вампір відчув полегшення. Це здавалось неймовірним, незбагненним відчуттям: за стільки років він уперше їхав цим містом удень.

Коли ейфорія минула, прийшло заспокоєння. Волод поглянув на компаньйона. Тепер він розгледів щось живе в цьому хлопцеві. Так, хлопцеві: попри всі намагання здаватися старшим, Нед був парубком років 25–27 — блідолиций, з попелястим волоссям, в ідеально підібраному костюмі. У нагрудній кишені — хустинка з вишивкою. За ці дні, що вони бачились, Волод помітив: ця хустинка ніколи не мінялась, хоч костюми були різні — учора сіра трійка, сьогодні чорна класика з білосніжною сорочкою. Парасолька в руках додавала йому трохи дивацького вигляду.

— Ти чого так витріщаєшся? — наблизившись впритул, поцікавився вампір у Волода. — Ненароком закохався? — хмикнув він. — Знаю я вас, таких прояв.

Волод відштовхнув його.

— Ти чого, травнику, не зли мене, а то я тобі… — він замовк, подумавши «тебе я не вб’ю», а потім додав: — але всіх їх… — і показав на людей у трамваї.

До місця їхати залишалось доволі довго: аварія на Городоцькій утворила немалий затор. Тож вампіру сяйнула ідея — треба тут і зараз пробратися в голову зілляря. Тут, певне, його захист не такий сильний. І Нед почав прислухатися.

«Вона мене покинула?» — ні, це не внутрішній голос Волода, це хлопця за два кроки від нього. Потім — голос жінки, яка переживала за свого котика, і дівчат, які боялися провалити вступний іспит.

«Люди, — подумав Нед, — такі передбачувані».

Коли він дослухався до Волода, той лише хихикнув подумки, поглядаючи на вампіра.

Нед із передсердя вигукнув:

— Я зараз їм усім голову скручу! — випустивши ікла, наблизився до першого-ліпшого. — Розфарбую цей вагон у прекрасне червоне!

Люди забилися в самий кінець вагона, злякані, тремтячи, лементуючи.

— Припини це, — вимогливо наполіг Волод.

Вампір наказав усім дивитися на нього, потім провів процедуру навіювання. За секунду, наче нічого й не було, усі присутні поводились спокійно. Нед лише запитав:

— Довольний?

Далі вони їхали мовчки, дивлячись у вікно трамвая. Шпилі костелу святої Єлизавети зачаровували Волода. Це місце тягнуло його так само як і Бояна. Віщун уперше побачив тут видіння, яке міг зрозуміти: саме тут мав відбутися останній бій. Боян про це голосно кричав, але хто його чує? У стінах лікарні.

 … Вони стояли перед воротами, наче пара божевільних — неймовірна пара божевільних. Вампір тримав обома руками парасольку, щулившись.

— Чого тобі просто не сказати, де ця могила? — почав Волод. — Я сам знайду, а ти поки що заховайся.

Відповідь загубилась десь у шумові вулиці. Зілляр підхопив руку вампіра, бо той від знемоги вже валився на землю.

— Квіти... — прохрипів Нед.

— Що?!

— Треба купити квіти. Ро-ма-шки, — протягнув він ледь-ледь.

— Та не буду я тій купувати!

— Не Одарці — Анні.

— Матері Романа?

— Будь ласка.

Волод послухав свого компаньйона і купив букет ромашок у жінки, яка продавала біля паркану.

Ступивши крок на територію цвинтаря, вампір лишився позаду.

— Ну, ти йдеш? Чи запрошення потрібне? Неде, це громадське місце, вхід вільний навіть таким, як ти.

— Справа не в цьому.

— А в чому? — роздратовано поцікавився Волод. — Що з тобою взагалі? Я думав, ти жорстокий, безпринципний кровопивця, а не чулий парубчина. Того боїшся, це не можна, то йому не так... Це повна...

— Не лайся.

— О! І лаятися мені не можна? Володе, признай — ти програв, — сказав він голосно сам до себе.

— Що смішного? — запитав вампір, крокуючи ліворуч супутника.

— Камінь, — мовив Волод. — Якщо ми знайдемо... Я хвилювався щодо непередбачуваних сил долі, які вкладалися в цю дивну річ.

— Коли кулон знищить хлопчину, у день смерті Левка ми з тобою разом програємо, що буде з цим містом ось про що я переживаю. Щойно первісні знайдуть хлопця… Всі твої нічні видіння нічого не вартували. — Вампір неохоче згадав ніч напередодні, і те, що він побачив у спальні зілляря.

Волод прочистив горло.

— Ну, насправді усе було зовсім не так, як ти гадаєш, — мовив він.

— Про що ти?

— Та жінка... Примара... Вона перемогла мене.

— Я б так не сказав, — Нед поглянув на шию Волода. — Ти якось слабо захищався.

«І чого я злий, що він з якоюсь...» — думав вампір, а потім домовив уголос:

— Не люблю чужинців у моєму домі.

Далі вони йшли в тиші між алеями, шукаючи могилу. Небо затягнулося хмарами, і разом з ними з’явилася сила у вампіра. Він склав парасольку, випростався і поглянув уперед, показуючи на могилу. Ще кілька кроків — і вони стояли, вдивляючись у надгробок.

Причинивши хвіртку кованої огорожі, стежка вела до п’ятиметрової прямокутної будівлі — гробовцю-крипти. Центральна арка-портал була входом усередину, над аркою — барельєф квітки: нічної фіалки.

Відчинивши двері, Нед відчув ледь помітний землистий запах з мускатним відтінком. Волод увійшов, а Нед...

— Я не можу зайти. Тут є господар, — пояснив він.

— Чекай тут, Неде.

— Ти обережно.

— Ти переживаєш?

Плита над похованням була з каменю, важка. Надто важка, щоб зілляр її зсунув.

— Що там? — почувся голос із двору.

— Нічого, — провівши рукою по плиті, Волод стер порох. — Тут якісь символи вирізьблені в плиті. Ауч!

— Що?

— Палець задер.

— Бідолаха, — хихикнув вампір.

Зілляр оглядав усе навколо, але підказок, про які говорила Одарка, ніде не проглядалося.

«Здається, я збожеволів, — зметикував він. — Та це реально божевілля: я проїхав через всю країну, послухавши якусь примару».

— Та чого ти там, ти ще живий? — не припиняв говорити з двору Нед. — Поспіши, а то сонце з-за хмар вийде, а я не в захваті від нього останню сотню років.

— Дай мені хустинку, — вибігши з крипти, попросив Волод, простягаючи скривавлену руку.

Нед неохоче, але вийняв з нагрудної кишені хустинку і подав. Зілляр узяв її й повернувся всередину. Він припускав, що, можливо, тут захований кулон і тому сила Каменю стримує перетворення Левка. Пронишпоривши все, він так і не знайшов хоч щось подібне на кулон. Провівши ще раз по надгробній плиті, йому нарешті вдалося розібрати малюнок: квітка фіалки, а посередині — маленька голка, ледь помітна для ока, але настільки гостра, що вистачило легкого доторку. Коли квітка наповнилася кров’ю, запустився механізм: з підставки, на якій стояла кам’яна труна, прочинилися дверцята. Там щось було. Волод простягнув руку до предмета, який, як він тут же з’ясував, був скляною пляшкою.