Я живу з чудовиськом

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима, який раптово зрозумів, що справжня загроза може бути зовсім маленькою.

Ранок почався спокійно. Чудовисько займалося своїми звичними справами: шелестіло пакетом, кидало ложки й намагалося знайти свої ключі. Я, як істинний контролер порядку, з млявим інтересом спостерігав за всім цим із підвіконня.

Але тут сталося щось незвичайне.

— Ой! — пискнуло Чудовисько, відскочивши назад. — Сарана!

Звісно, я не зрозумів, про що йдеться, але одразу направився на звук. У кутку кухні, на стіні, сиділо щось. Воно було зелене, з довгими лапками, і дивилося просто на мене.

Чудовисько тикало в нього пальцем, але не підходило ближче.

— Сніжок, розберися! Це ж твоя робота!

Моя робота? Не пам’ятаю, щоб підписував якийсь контракт. Хоча... Я, звісно, герой. І в душі мисливець. Але вперше бачу цього зеленого монстра!

— Котя, зроби щось!

Прийшов час рятувати моє Чудовисько від цього монстра. Спершу я присів, заховавшись за ніжку стільця. Моя велич вимагає стратегічного підходу. Зі схованки я розробляв тактику атаки. Чудовисько спостерігало, затамувавши подих.

— Ну ж бо, Сніжок, ти ж тигр! — шепотіло воно, підбадьорюючи мене.

Я рухався повільно, граційно, як і личить котові. Але в той момент, коли я майже наблизився, сарана зробила стрибок. Вона стрибнула прямо в бік Чудовиська. Катя закричала так, що моє серце пішло в п’яти. Я навіть підскочив від несподіванки.

Увесь мій стратегічний підхід розвіявся. На кухні почався хаос. Сарана кинулася в кімнату, ударяючись об стіни, шафи та лампу. Чудовисько махало руками, наче намагалося відбитися, а я носився за цим зеленим жахом, ухиляючись від ганчірок і книжок, які моє Чудовисько намагалося використати як зброю.

— Спіймай її! Спіймай! — волало Чудовисько.

Спіймай сама! Я всього лише кіт, а це якесь надстворіння. Я покладаюся на кігті й свою майстерність. І в цьому розкладі у сарани мало шансів залишитися живою. Я ганяв її з кутка в куток дуже довго. Ха-ха. Що й слід було очікувати — сарана втомилася першою. Вона завмерла на підлозі, просто переді мною. Я удав, що це була моя стратегія — вичікувати, поки ворог здасться. Я обережно підійшов і лапою притиснув її до підлоги.

— Молодець, Сніжок! — радісно закричало Чудовисько.

Потім Катя підставила якийсь пластиковий контейнер, щоб запхати туди сарану, та винесла її на балкон.

— Свобода, а не смерть, — філософськи сказала вона, відпускаючи її в кущі.

Свобода? Ми тут мало не загинули, а ти ще й милосердна, значить.

Чудовисько весь вечір розповідало телефоном, як «її геройський кіт врятував ситуацію».

Я лежав на дивані, гордо згорнувшись клубком. Сьогодні я ще раз нагадав, що я не просто пухнастий красень, але й її захисник.

Наступного дня я знайшов у мисці подвійну порцію їжі. На мить я задумався: “Можливо, сарана все-таки була корисною”. Мені спала на думку ідея: “Непогано було б завести власну ферму сарани...” Але потім згадав, як кричало Чудовисько, і вирішив, що бізнес на мухах спокійніший. І продовжив їсти свій корм.

P.S. Якщо до вас залетить щось живе й незрозуміле, почекайте, поки ваше Чудовисько його помітить. Для геройства потрібні глядачі.