Я живу з чудовиськом

Автор: пухнастий білий кіт із яскраво-помаранчевими очима,    

який вже в котре доводить, що він найкращий.    

Ця історія почалась з того, що моє Чудовисько, справжнє ім’я якого Катя, дістала з шухляди бордову оксамитову подушку. Та почала вмовляти мене сидіти довго і спокійно. Я це вже рік тому проходив. Здається, вона знову записала мене на виставку котів. Після першого разу я сподівався, що вона зрозуміє — мені достатньо однієї перемоги, щоб довести свою досконалість. Аж ні! Люди справжні чудовиська. Вони думають, що перемоги треба підтверджувати знову і знову.   

За кілька днів мої підозри почали підтверджуватись. Катя розпочала готування моєї валізи. Вона зібрала щітки, миску, переїзну вбиральню та навіть банку з кормом, яким я не дуже захоплююсь. Що це, якщо не ознаки того, що мене знову кудись потягнуть?   

Ранок дня виставки почався на світанку та з традиційного жахіття. Мене вимили! Висушили феном (хоча я благав її залишити мене мокрим)! І цього разу ми витратили вдвічі більше часу на це. Мабуть, тому, що я декілька разів намагався втекти.    

— Ти просто ідеальний! — захоплено говорила Катя розчісуючи мій хвіст.     

Я вирвав свій хвіст із її рук. Та з сумом подивився на неї. «Ідеальний» — це природний стан для мене, а не результат довгої тортури з водою, щіткою й феном ». Але, здається, вона цього не розуміє. Треба навчитись телепатично відправляти їй думки, чи  говорити.   

— Сніжок, це не просто виставка. Це справжній фестиваль краси! І ти там будеш блищати, — говорила вона, і я вже знав, що блищати доведеться не тільки через мій вигляд, але й через шампунь і спрей.   

Цього разу міжнародна виставка котів проходила у Києві, і Чудовисько — моя Катя — вирішила, що ми вирушимо туди швидкісним поїздом. Це був мій перший досвід подорожі таким видом транспорту, і, скажу чесно, я мав певні сумніви.   

Катя зібрала нас у дорогу. Вона уклала валізи, перевірила документи, знову й знову оглядала переноску, у якій, як вона думала, я спокійно сидітиму. Спокійно? Та це ж ув’язнення! Майже Бастилія!   

— Сніжок, у тебе ж буде найбільш зручне місце в потягу, я все підготувала, — переконувала мене Катя, коли намагалася заманити мене до переноски шматочком курки. Це не спрацювало. Вона дістала лосося.   

Лосось, зізнаюся, спрацював. Однак ненадовго. Вже в таксі, дорогою на вокзал, я почав нявкати, висловлюючи своє обурення. Катя вмовляла мене заспокоїтися, але, здається, всі довкола зрозуміли, що цей ранок для всіх навколо буде нелегким.   

На вокзалі все було гучно і метушливо. Люди з валізами, оголошення про прибуття та відправлення потягів. Я не встигав стежити за всім цим хаосом. Катя впевнено пройшла до платформи та зайшла до нашого вагону. Там, на щастя, було тихіше, і я навіть трохи розслабився.   

Коли потяг рушив, я почув легке гудіння, а краєвид за вікном почав швидко змінюватися. Катя поставила переноску на місце біля вікна, дозволяючи мені виглянути назовні.   

— Бачиш, Сніжок? Ми мчимо до Києва! — сказала вона, і її голос звучав так, ніби це був найважливіший момент у нашому житті.   

Я уважно дивився, як миготять поля, будинки та дерева. Інколи по коридору проходили провідники чи інші пасажири, і всі вони зупинялися, щоб кинути погляд на мене.   

— Який красунчик! — захоплено прошепотіла жінка, яка сиділа поруч із нами.   

— А він справді такий білий, чи це ефект від вікна? — жартував інший пасажир.   

Катя тільки посміхалася й гордо відповідала:   

— Це його натуральний колір. І він їде на міжнародну виставку.   

До Києва ми прибули за кілька годин, і я вже встиг звикнути до звуку потягу й навіть трохи подрімати. Як тільки ми зійшли на платформу, я зрозумів, що це місто — велике й гучне, однак у своїй королівській гідності я залишався незворушним. Катя обережно несла мене в переносці, оглядаючись навколо й шукаючи таксі.   

— Сніжок, ми скоро будемо на місці. Ще трохи — і твій зірковий час, — сказала вона.   

На виставці було ще більше котів, ніж минулого разу. Всі вони сиділи на подушечках, наче на троні, хоча багато з них виглядали так, ніби вони воліли б бути вдома. Я теж би хотів залишитися вдома, але знаку про це не подав. Я швидко помітив свого старого суперника — величезного мейн-куна. Він виглядав ще більшим та сильнішим, наче міг би стати охоронцем у клубі.   

Катя сіла поруч зі мною й пошепки додала:   

— Сніжок, ти найкращий!   

Я вже знав, що вона має рацію. Але вирішив тримати це при собі, щоб не роздмухувати її гордість.   

Перший етап змагань знову полягав у тому, щоб судді ходили й дивилися на нас. Вони ходили від одного кота до іншого, заглядали нам в  очі, вуха, зуби й навіть під хвоста!   

«Це знов, якесь порушення королівської гідності» подумав я, коли суддя намагався обережно підняти мого хвоста.   

— Чудова структура хутра надзвичайний блиск! — захоплено вигукнув один із них.   

Катя за мене пишалася, я же тримав вигляд абсолютно байдужого імператора.   

Це час бути ідеальним серед клонів. Один з суддів зупинився біля мене, нахилився й сказав:   

— Він не просто гарний. У нього в очах справжня королівська велич.   

Так, я це знаю. Продовжуйте, будь ласка. Я подивився на всіх білих клонів з перевагою. Та через кілька претендентів від мене я побачив… Її. Вона була справжньою досконалістю. Пухнасте біле хутро виблискувало, ніби її тільки-но обсипали сніговими кристалами, а її очі були кольору крижаної води — блакитні, холодні, загадкові. Я навіть почув, як моє серце забилося частіше.   

Вона сиділа спокійно, із гідністю справжньої королеви, злегка помахуючи пухнастим хвостом. Коли наші погляди зустрілись, я відчув, що мій світ раптом змінився. Це був момент, коли я зрозумів, що, можливо, я не єдиний ідеальний у світі.   

— О, Сніжок, ти бачиш, яка красуня поруч? — прошепотіла Катя, побачивши, куди я дивлюся.   

— Це Крижана Принцеса, — сказала її власниця, гарна жінка середніх років із коротким світлим волоссям і лагідною посмішкою. — Вона теж британка, і у нас навіть є чемпіонський титул.   

Катя підвела брови й усміхнулася:   

— Я теж прийшла з чемпіоном. Це Сніжок, і він нещодавно отримав титул найбільш гарного британця.   

— Тоді вони ідеальна пара! — засміялася власниця Крижаної Принцеси.   

Ми із Крижаною Принцесою ще трохи дивились один на одного. Її погляд був гордовитим, однак у ньому відчувалося щось більше. Можливо, цікавість. Чи, може, легке кокетство? Я не міг відвести очей.   

— У вас чудовий кіт, — сказала жінка, а Катя закивала у відповідь.   

— Ви теж чудово підготували свою Принцесу. Може, обміняємося телефонами? Хто знає, раптом нашим пухнастим аристократам ще доведеться зустрітися.   

— Із задоволенням, — погодилася жінка, дістаючи телефон.   

Поки вони обмінювалися номерами, я продовжував дивитися на Крижану Принцесу. Вона була не просто гарною — вона була… особливою.   

Далі виставка для мене пройшла як в тумані. Другий етап включав дивні випробування. Я робив все максимально елегантно та впевнено. Навіть витримав прямий погляд судді, не кліпнувши.   

— Цей кіт — втілення спокою! — вигукнув хтось із глядачів. А я просто гордо повернув голову в бік звуку.   

Наступним випробуванням було змагання з грації. Мій погляд був бездоганним, хода ідеальною, а рухи лап — плавними й вишуканими. Один із суддів навіть сказав:   

— Цей кіт — втілення аристократичної величі. Зрештою оголосили переможця. Катя не стримувала радощів, коли суддя виголосив:   

— Бест зе Бест, (тобто «Король виставки») дістається Сніжному Британцю Флейм Артіку!   

Я навіть дозволив Каті злегка обійняти себе. Звісно, це був заслужений результат. Вона мало не плакала від радості, а я знову зберігав спокійний, гордовитий вигляд.   

Дорогою додому Катя все повторювала:   

— Ти просто найкращий! Найрозумніший, найгарніший, найчарівніший, найспокійніший! Най, най, най!  

— Няв! — відповів я, що означало : «Так, я неймовірний. І тепер це знову підтверджено офіційно».   

А я тим часом обмірковував одне:  «Чому люди вважають, що королівські титули треба доводити знову та знову?». Проте нехай буде. Я все ж таки люблю, коли мене хвалять.  

— Ну, Сніжок, здається, сьогодні ти не лише отримав титул та чергову медаль, але й завоював чиюсь симпатію, — сказала Катя, посміхаючись.   

Лежачі в переносці, замислився. Так, господиня блакитних очей. Чи побачу я її знову? Можливо, наші Чудовиська влаштують нам ще одну зустріч. Але поки що я був задоволений тим, як пройшов цей день. Ще пережити дорогу потягом до дому, та на мене чекає довгоочікуваний спокій.   

P.S. Якщо ваше Чудовисько вирішить, що ви — найкращий, просто прийміть це як факт. І готуйтеся, що це буде потрібно доводити знову і знову.