Я живу з чудовиськом

Автор: пухнастий білий кіт із помаранчевими очима,

який побачив світ і пожалкував про це

Після всіх жахів перельоту і переїзду в дивне місце біля моря я думав, що найгірше вже позаду. Як же я помилявся. Чудовисько вирішило, що моє життя має бути багатшим на враження.

— Сьогодні ми підемо на пляж, — сказала вона вранці з таким ентузіазмом, що я одразу зрозумів: краще б я залишився в цьому новому домі.

Вона наділа на мене шлею. Шлею! Цей пристрій для приниження гордого кота.

— Ти ж не втечеш, правда? — запитала вона.

Звісно, втечу. Щойно з’явиться шанс. Вона підняла мене на руки, і ми вирушили до того самого місця, яке я бачив із балкона.

На вулиці пахло солоною водою і чимось ще… дивним.

Коли ми дісталися пляжу, вона поставила мене на пісок.

— Ну, як тобі?

Я підняв лапу. Це було м’яко, тепло й… дивно. Пісок липнув до подушечок моїх лап.

Я зробив кілька кроків, а потім копнув. Непогано. Це місце явно створене для туалету.

— Гей, не треба тут копати! — вигукнула вона, відсунувши мене.

Чудовисько не розуміє справжньої краси природи.

Після піску вона вирішила, що пора познайомити мене з морем.

— Іди сюди, котику, подивись, яка краса!

Вона поставила мене біля самої води.

Хвиля підкотилася до моїх лап, і я тут же відскочив. Це було мокро! І холодно! Я не хочу SPA-день на цьому морі!

— Няв! — обурився я, дивлячись на неї.

Вона засміялася.

— Ну гаразд, не хочеш води, просто посидь поруч.

Я сів на гору з піску, звісивши хвіст, і почав уважно розглядати море. Воно рухалося, шуміло, а інколи викидало на берег дивні штуки — мушлі й водорості.

Одну з мушель я лизнув. Мені не сподобалося. Чудовисько відвернулось, а я знайшов щось цікаве. Там, серед водоростей, лежав дивний маленький краб. Він смердів жахливо, але з якоїсь причини я вирішив його спробувати. Скажу чесно: це був перший і останній раз, коли я їв краба.

Чудовисько повернулася якраз у той момент, коли я закінчив.

— Ти щось з’їв?! — вигукнула вона.

— Няв, — відповів я, намагаючись зберегти видимість невинності.

Через кілька хвилин я зрозумів, що це була помилка. Мій шлунок почав бунтувати.

— О, ні, — простогнала вона, побачивши, як я зігнувся, і з мене виходить… зовсім не шерстинки.

Це було жахливо. Я сам не очікував, що здатен на таке.

Вона тут же схопила мене на руки.

— Усе, додому. З тебе досить!

По дорозі додому я почувався слабким і приниженим.

— Ну навіщо ти це зробив, котику? — казала вона, похитуючи мене в переносці.

Ніби я міг відповісти.

Коли ми повернулися, вона дала мені води, поклала на м’яку подушку й сіла поруч.

— Усе, жодних пляжів більше для тебе.

Я зрадів. Спокій мені забезпечено. Тепер я знаю, що море — це місце небезпеки й дурниць. Воно красиве здалеку, але занадто мокре, брудне й… смертельно смачне.

Чудовисько потім довго сміялася, розповідаючи своїм друзям, як її кіт скуштував краба. Я не сміявся.

P.S. Якщо ви кіт і ваше Чудовисько хоче показати вам море, протестуйте. Краще залишитися вдома, ніж блювати морепродуктами.