Провалля

Як тільки висміяли всі сльози та страх, що накопичились за останню годину, розійшлись коридорами. Як і планували, на двадцять п’ятому поверсі вирішили зробити привал. Для цього потрібно знайти місце.

Діана чкурнула в компанію з В’ячеславом, потягнувши за собою Міру. Подруга намагалась сперечатись, адже покидати коханого Олеся не планувала. Виразне обличчя Діани вказувало на те, що потрібно зробити саме так. Арсеній, збуджений минулими подіями, взагалі ні на що не звертав уваги. Макар потягнувся до Діани, але побачивши її злий погляд, розвернувся на сто вісімдесят градусів в іншу сторону.

Освітлюючи неймовірно огидну підлогу коридору, друзі рушили вперед. Цей поверх не відрізнявся від тридцятого, де була дитяча кімната. Але замість пластикових м’ячиків та порваних батутів, тут були офісні приміщення.

В ті часи, коли багатоповерхівка була на землі, поверх мав виглядати дуже презентабельно. Скляні стіни, жалюзі, білі столи та чорні шкіряні крісла. Під стінкою дошки з оголошеннями, кабінки для переговорів та диванчики для очікування.

Все лишилось, але у вигляді безладу, затягнутого пилом. Окрім пилу, всюди розрісся мох та пліснява. Капала вода, викликаючи бурні містичні фантазії, як то було на початку.

– Ми ж маємо знайти рюкзак Арса? – схаменулась Міра, потягнувши Діану назад, – все ж таки, речі ми брали кожен сам на себе.

– Не хвилюйся, – запевнив В’ячеслав, – Арс якраз збирався його знайти. Хлопці допоможуть.

Саме в цей момент, тишу порушили чортихання та удари в стіну. Певно, друзі займались відкриттям офісу, в якому очікував рюкзак. Діана всміхнулась, глянувши на В’ячеслава. Після пережитої паніки їй було приємно знаходитись в компанії новачка. Рефлекторно підняла руку, поправляючи куртку. Холод відчувала, але вдихаючи глибоко, вловлювана запах хлопця.

Завернувши за кут, освітили ліхтариками навколо. Біля вікна, що вело на поверхню, побачили кафе. Земля висипана горою, скло розбите. Кафе невеличке, але навіть з цим безладом виглядало доволі привітно.

Стіни скляні, цілі. Двері зачинені. Жодної тріщини. Підійшли. В’ячеслав обережно спробував відчинити, але не вийшло. Зняв рюкзак, дістав швейцарський ніж з безліччю додаткових шпильок, відкруток та ножів. Опустився на коліно та почав возитись з замком.

– Слухай, Ді, – Міра відтягла Діану в сторону, діловито освітлюючи брудний офіс, – що в тебе з Макаром трапилось?

– Чесно, не хочу про це говорити, – буркнула під ніс подруга, – він поводиться як останнє хамло. Кидає мені обвинувачення і все в такому дусі.

– В чому він тебе звинувачує? – загорілась Міра, очікуючи гарячі подробиці.

– Не хочу про це, – але побачила благаючи очі подруги, зітхнула, – на мансарді, в той момент, коли я хотіла кинутись на Арса та відірвати йому голову, Слава схопив мене за руку аби зупинити, – Міра закивала головою наче казала «продовжуй», – Макар прокинувся та глянув на нас. Що він побачив? Він побачив, що Слава мене мацає і ми взагалі майже цілуємось.

– Неймовірно! – очі подруги загорілись, – і ти йому сказала, що він козел?

– Ну, щось типу того, – погодилась Діана, розуміючи, що ця розмова їй геть не приємна, – розумієш, справа не тільки в цьому. Після літніх канікул, Макар дуже змінився. Я не знаю, що в нього там відбувалось вдома, але його наче підмінили.

– Може він собі коханку знайшов? – почала роздумувати Міра, – але навіщо тоді мучити тебе? Не тягне він двох, – звела брови, роздумуючи.

– Фу, Міра, – обурилась Діана, – я навіть не хочу це обговорювати. Оце так ти мене вирішила підтримати? Підкинути дров у вогонь?

– Ні, ні, – злякалась подруга, схопивши її за руку, – Ді, ні в якому разі. Але скажи мені, – вона швидко глянула на В’ячеслава, що колупав двері, – що у вас зі Славою?

– Не розумію тебе, – Діана вмить почервоніла, зрозумівши, що її подруга звернула увагу на дивну пристрасть, – нічого у нас немає зі Славою.

– Ага, – махнула головою Міра, – розкажи Макару про це. А мені не треба, – покрутила пальцем біля скроні, – ти думаєш, я собі з Олесем обіймаюсь та нічого не бачу? Не хочеш, не розповідай, – зробила образливий вигляд, але підморгнула, – подружка, ти пам’ятаєш, що я тебе люблю? Не зважаючи ні на що, зрозуміла? – заглянула в очі та чкурнула до В’ячеслава, – ну що? Слава, ми будемо пити каву? Чи ти змусиш дівчат кидатись на тебе та кусатись?

– Я не проти, – вимовив зосереджено хлопець, – якщо дві чарівні дівчини мене покусають, – Міра обурена та театрально штовхнула В’ячеслава в плече, – але я не можу відкрити цей клятий замок.

Хлопець піднявся на ноги та вигнув спину. Зморений, почав світити ліхтариком навколо. Знайшов стілець та рушив до нього. Махнув рукою дівчатам, щоб відійшли. Прицілився та кинув стілець у скло. У вуха вдарив пронизливий гул, скло завібрувало, лишившись цілим. Вибрана зброя відскочила та збила Діану з ніг.

В’ячеслав перелякано підскочив. Відкинув стілець в сторону та підняв дівчину на ноги. Болю не відчувала, лише злякалась. В голові трохи паморочилось. Глянула на хлопця, що обережно торкався її, перевіряючи чи вона ціла. Окрім посмішки, вона не видала нічого. Страх миттєво минув. «Не зупиняйся» – промайнуло в голові, але не зірвалось з уст.

Засмаглий, зосереджений. Сірі очі не дивляться, торкаються її. Пасма довгого волосся на плечах. Навіть ластовиння на обличчя виглядало привабливо. Зупинився. Глянув у вічі.

– Ді, з тобою все гаразд? – тихо спитав, – в темряві не дуже видно, але наче все на місці, – дійсно, ліхтарик лежав в стороні, а Міра від переляку не прийшла до тями, – Я не хотів тебе скривдити, – останні слова промайнули так близько, що Діана відчула тепло його подиху, – вибач будь ласка.

– Все добре, – так само тихо відповіла, потягнувшись вперед, – не хвилюйся, я ціла.

Дівчина зрозуміла, що втратила контроль. Вона хотіла хоча б випадково торкнутись В’ячеслава вустами. Розуміла, що і він не проти. Аж раптом, подруга посвітила ліхтариком в очі. Підняла руку, закриваючи обличчя, аби не осліпнути. Відсторонилась та спробувала ухилитись від променя.

– Міра, не можна так несподівано в очі світити, – буркнула обурено, – ще й осліпну.

– Та ти вже майже осліпла, – засміялась, – я вирішила допомогти знайти шлях.

Несподівано з темряви винирнули Арсеній з Макаром. За ними тягнувся Олесь. Діана відчула як запалало обличчя після слів Міра. Швидко відійшла в сторону від В’ячеслава та почала струшувати пил після падіння.

– Ми кафе знайшли, – подруга відвернула всю компанію на себе, – кави хочеться, але Слава не може відчинити двері кафе, – показала ліхтариком на знайдений підземний заклад, – Хто у нас тут найміцніший, Арс?

Арсеній засміявся, зрозумівши натяк. Підійшов до скляних дверей та спробував смикнути ручку на себе. Двері не піддались. Озирнувся по сторонам та побачив стілець. Зрозумів, що ця спроба не мала результатів. Махнув рукою Олесю, заходячи до просторого та брудного офісу навпроти.

Лише Макар, мовчазний та похмурий, підійшов до кафе та штовхнув скло всередину. Петлі пронизливо заскрипіли, але піддались. Двері відчинились. Компанія глянула на це досягнення та дружно засміялась.

– Інколи рішення найпростіші, – кинув Арсеній, повертаючись, – Макар, ти спец. Заходимо та робимо привал.

Кафе було доволі просторе. Пил був на місці, але пліснява не проникла в приміщення. Підняли столик, підсунули стільці. В’ячеслав зібрав пальник та поставив зверху казанок з водою. Запалив.

Діана підскочила допомагати аби скинути з себе те збудження, що окутало її декілька хвилин назад. Олесь, як найзацікавленіший в перекусі, почав викладати локшину та сосиски. Пластикові чашки та миски підготували. Локшину засипали, чайні пакетики розклали.

Хвилин за двадцять, друзі зайняли свої місця та з задоволенням взялись за їжу. Лишили увімкнутим один ліхтарик та портативний світильник, що начепили на металевий каркас стіни. Вийшло доволі романтично. Під землею, на глибині п’ятнадцяти метрів. В пилу. Навколо темрява. Пригоди вже встигли втомити, але бажання рухатись далі все ще палало. А якщо ні, то Арсеній знайде спосіб підкинути пару дров.

Несподівано, Діана відчула той самий вітерець, що час від часу відвідував її. Він викликав табун мурах, що заскочили на руки. Швидко встала та оглянулась. Друзі вмить спинились, здивовано глянувши на подругу. Дівчина відчула, що задихається.

– Що сталось? – спитав Арсеній, нахмурившись, – Ді, тільки без своїх приколів, добре?

– Чуєте? – раптом спитав Олесь, показавши на стіну кафе, що була недалеко від кавоварки, – там щось загуділо.

Одразу забули про перелякану Діану, звернувши увагу на стіну. Арсеній чортихнувся, поклав виделку та відсунув стілець.

– Дайте мені поїсти нормально, – гаркнув та підійшов до стіни, приклавши вухо, – тут нічого немає... – але замовк, нахмурившись, – там дійсно щось гудить.

Макар встав та підійшов до друга. Торкнувшись вухом, прислухався. Спочатку його погляд був стриманим, але потім брови підійнялись вгору.

– Дійсно, якийсь звук, – мовив, – але це не гул. Наче щось скребеться.

– Не лякай мене! – підскочила Міра та вчепилась в Олеся, що намагався закінчити зі своєю порцією, – йди теж послухай. Я не вірю нікому, крім тебе!

– Я хочу поїсти, – буркнув хлопець, але поклав свою виделку.

Тільки Олесь спробував піднятись, як всі побачили, що стіна за якою щось гуділо чи копошилось, тріснула. Арсеній та Макар відійшли, виставивши руки перед собою. Діана ойкнула та зробила крок до скляних дверей. В’ячеслав підійшов до дівчини наче хотів захистити її від небезпеки.

Аж раптом стіна тріснула знову. Доволі великий шматок відлетів та впав біля ноги Арсенія. З отвору, що відкрився, почали вилазити маленькі чорні павучки. Їх було настільки багато, що вони почали падати на підлогу. Розбігались в різні сторони неймовірно швидко. Реакція друзів не змусила чекати. Діана та Міра пронизливо запищали, схопивши рюкзаки. Кинулись в коридор. Хлопці, хоч і не кричали, але в мізерному освітленні можна було побачити їх білі обличчя.

Менше ніж за декілька секунд, вся компанія вже була в коридорі. Тремтячими руками, світили на підлогу. Все кафе заполонили павуки. Діана відчула липкі пальці огиди на своєму горлі, що змусили напружити все тіло.

– Хтось казав, що тут нема комах, – хмикнув В’ячеслав, глянувши на Арсенія, – Арс, все для тебе. Але нам потрібно зібрати наші речі, – махнув рукою в сторону столу з пальником та посудом, – надаємо тобі таку можливість.

– Сам підеш, – буркнув хлопець, зітхнувши, – я не боюсь цих тварюк, але якось моторошно.

– Нічого собі, – раптом засміявся Макар, – наш Арс має слабину? Я навіть поляроїд для такого випадку дістану. Фото...

Не встиг Макар договорити, як в коридорі блимнуло світло. На мить. Чи то було освітлення, чи блискавка, що раптом заскочила під землю. Несподівано відчули гул. За мить, все скло, що було цілим на двадцять п’ятому поверсі, розлетілось на сотні тисяч уламків. Бах!

Діана закрила долонями вуха, закричала. Певно, закричали всі. Це біологія. Умовний рефлекс. Аби не оглухнути, треба відтворити шум, вищий за зовнішній. Наче вибух, хвилею розійшовся поверхом, знищив все на своєму шляху. Друзі замовкли, зосереджені на паніці. Ліхтарики вийшли з ладу. Все навколо поглинула тиша та темрява.