Провалля

Олесь підвівся, показуючи на одну з квартир, двері якої відчинились після падіння ліфта. Діана вдивилась в темряву. Несподівано для себе, крикнула, закривши рота долонею. З темряви на неї дивились люди.

– Там хтось є, – голос тремтів, слова заплітались, – бачите?

Арсеній та Вʼячеслав підійшли до дівчини, зазирнувши в темряву. По спині пройшов холодок, хоча в приміщенні ставало все спекотніше. В голові почало паморочитись, очі злипатись. Компанія хиталась, наче тільки що закінчили святкувати день народження з міцними напоями, а не лізли через шахту ліфта.

– Розберемось, – спробував пожартувати Арсеній та підняв ліхтарик, – ми завітали до когось додому? – промінь світла вискочив на стіну, тремтячи почав рухатись в сторону квартири, – привіт народ!

Темрява розійшлась, відкриваючи чоловіків та жінок. Стояли мовчки, злісно оглядаючи гостей. Навіть не зовсім були схожі на людей. Справжні зомбі, як до цього гримували Діану. Шкіра обдерта, покрита виразками. Одяг рваний, висів на мешканцях, як лахміття.

В повній тиші почулось гарчання. Макар підскочив, перелякано оглядаючи істот. Міра кинулась за спину Олеся, сподіваючись, що він може її захистити. Лише Вʼячеслав відійшов в сторону, оглянувши продовження коридору.

– Треба тікати! Негайно! – крикнув та підскочив до Діани, схопивши за руку, – тікаємо вниз!

– Як вниз? – схвильовано відповіла, – Я не хочу лізти невідомо куди. Якщо тут ці монстри, то чому їх не буде внизу? – відчуття спʼяніння не покидало, від чого було важко думати – нам треба нагору!

– Ти хочеш знову стрибати в шахту? – напирав хлопець, хитаючись, – вони не будуть чекати.

Поглянула на людей з квартири та відчула мурах, що побігли ногами. Несподівано істоти кинулись вперед. Компанія закричала в один голос та чкурнула коридором, в сторону, куди вказував Вʼячеслав.

Заскочила за кут. Чкурнули в темряву. Ліхтарик освітлював дорогу, але здавалось наче його світло стало більш тусклим, темним.

«Не вистачало, щоб він вимкнувся» – думки тяжко виходили з мозку. Все навколо почало сповільнюватись. Кожен рух залишав за собою кольоровий шлейф. Захотілось зупинитись, роздивитись цей казковий орнамент, що утворювався руками.

Вʼячеслав зашипів та смикнув дівчину, намагаючись дістатись інших. За хвилину опинились біля натовпу. Погоні ні видно, ні чутно. Але хлопці та дівчата стояли, дивлячись на стіну. Діана підійшла та штовхнула Арсенія. Хлопець повільно перевів затуманений погляд на неї, потім повернувся назад.

Глянула на стіну, здивовано запитавши себе – «А де двері?». Міру почало трясти. Вона несподівано випрямилась та підперла стіну. Олесь стояв поряд, не намагаючись вхопити кохану за руку.

– У вас немає дивного відчуття? – спитала дівчина, повільно вимовляючи слова, – ми наче пʼяні. Я навіть сказала б, – ці слова вимовила декілька разів, – що ми спробували дивні наркотики.

– Це точно, – почав сміятись Арсеній, пустивши слину, – але хто жартує з нами? Це не я, – підняв руки, а потім опустив повільно витираючи рота рукавом.

– Про які наркотики ви кажете? – оговтався Макар, – я точно нічого не приймав. Я навіть воду не пив з самого ранку.

– І я про це, – сумно та повільно відповіла Діана, – а де зомбі? – в її голосі не було ані страху, ані смутку.

Декілька хвилин, компанія безрезультатно намагалась зрозуміти, хто прибрав двері. Потім їм стало нудно. Арсеній згадав анекдот, від якого всі зареготали. Діана теж сміялась, але навіть не памʼятала, про що казав хлопець. «Байдуже, все одно весело!» – промайнуло в голові.

Несподівано, Олесь випрямився. Очі стали ясними, погляд чітким. Посвітив в сторону коридору, з якого вони тікали від людей з виразками на шкірі. Рука затремтіла, ліхтарик вискочив та вдарився підлоги. В останній момент Діана побачила тіні, що чкурнули вперед.

Ясність до неї прийшла майже одразу. Повернувся панічний страх. Серце закалатало в грудях, намагаючись вискочити. Відчула липку небезпеку. Закричала щосили, відчувши біль в грудях. Відчайдушно та голосно. Спантеличені друзі приходили до тями.

Аж раптом Олесь закричав, схопивши ліхтарик наче зброю та кинувся вперед. Вискочив за кут та зник з поля зору. Діана злякалась, адже коханий Міри наражав себе на страшну небезпеку. Одразу підскочив Вʼячеслав, теж закричав та кинувся за другом. Зник.

Деякий час хлопці та дівчата перелякано дивились один на одного. Час від часу відкривали рота аби щось сказати. Тишу не порушували. Раптом Діана заверещала та кинулась на допомогу, зрозумівши, що Олеся та В’ячеслава немає поряд. За нею одразу чкурнув Макар.

Дівчина вискочила за кут, освітлюючи шлях ліхтариком, що тремтів в руках наче гадюка. Нікого не побачила. Лише голі стіни та відкриті квартири. Кинулась далі. Ще один поворот. Побачила зачинені металеві двері ліфта та квартиру, в якій були дивні людей. «Вони не бігли за нами?» – промайнуло запитання в голові Діани.

З–за кута вискочив Арсеній. Не зважаючи на біль в боку, кинувся вперед, махаючи сокирою. Закричав та заскочив у квартиру. Стрибнув на першого та повалив його з ніг. Замість криків, стогонів, компанія почула падіння пластику. Арсеній завмер.

Не відчуваючи ніг, Діана чкурнула всередину, махаючи ліхтарем. Хлопець лежав на підлозі, а з–під нього стирчали пластикові ноги та руки. Голова манекена відкотилась в сторону та вдарилась стіни. Дівчина одразу підняла голову, роздивившись інших. Все приміщення було заставлено манекенами. Веселі сукні, солідні костюми. Просто пластикові ляльки.

– Я не знаю, що відбувається, – вимовила Діана, – але ми до смерті злякались манекенів, – глянула на друзів, що перелякано зазирнули до квартири, – це просто великі іграшки.

– Але вони були наче живі! – вигукнула Міра, оглядаючись, – я бачила кров, гній. Я чула як вони гарчали.

– І я чув, – несподівано сказав Вʼячеслав, що підійшов до друзів, – у мене погана новина, – показав рукою в іншу сторону коридору, – Олесь кинувся вперед. Я спробував наздогнати його. Він проскочив цю квартиру наче куля. А з тієї сторони сходи на сьомий поверх, – зітхнув розвівши руки, – я кликав його, але він наче збожеволів. Кинувся на сходи та зник.

– Як зник? – перелякано крикнула Міра, – Олесь? Коханий, – розвернулась та спробувала кинутись в темряву, – повернись! Куди ти без мене? –Вʼячеслав схопив дівчину, притуливши до себе, – відпусти, Слава! Відпусти мене!

Підскочив Арсеній та спробував заспокоїти подругу. Зібрались та чкурнули коридором в пошуках Олеся. Квартиру з манекенами лишили позаду, хоча час від часу Діана оберталась, розглядаючи тіні. «Як так вийшло? – спитала себе, – ми бачили справжніх людей. Чи зомбі. Але то були живі істоти!».

Вискочили на сходи, спустились на сьомий поверх. Він ні чим не відрізнявся від восьмого. Той самий коридор. Навколо безлад та пил. Відкриті квартири.

Тримались разом, просувались повільно. Заскочили у першу квартиру. Три кімнати. Кухня. Все пусто. Жодних ознак. Наступна квартира. Наступна. Оминувши кут, вийшли до ліфта. Металеві двері відчинені. Відчули жар, що йшов з шахти. Дихання збилось, стало важчим, пекучим. В скронях запульсувало.

– Мені здається, що це повітря впливає на нас, – сказала, але відчула, що язик знову почав заплітатись, – я знову наче пʼяна!

– Ти права, – прохрипіла Міра не своїм голосом, – але Олеся ніде немає. Ді, що нам робити?

– Я не знаю, – ледь вимовила дівчина.

Підперла стіну, відчуваючи, що голова йде обертом. В очах все почало розпливатись. Почула гул, що з кожною секундою наростав. Заплющила очі, спробувавши зосередитись на відчуттях. Але від цього стало гірше. Почало тягнути в сон.

Раптом тишу порушив удар металу. Силою розплющила очі та побачила Вʼячеслава, що зачинив двері ліфта. За мить, відчула полегшення. Всміхнулась та повільно підійшла до новенького. Не контролюючи себе, прикусила губу. Всміхнулась та кинулась на шию, потягнувшись до вуст. Хлопець розгубився та відсторонився, але обережно охопив Діану за талію.

Дівчина відчула неймовірне збудження. Все тіло запалало, засвербіло. Зрозуміла, що саме зараз вона хоче відчути Вʼячеслава в собі. Байдуже на друзів, байдуже на Макара. Вона та новенький. Зараз!

Скинула куртку, почала стягувати кофту. Потягнулась до штанів, знімаючи їх з себе. Але Вʼячеслав схопив дівчину за руки, зупиняючи.

– Що ти робиш, Ді? – спитав розгублено, – мені приємно, – прошепотів на вухо, – але ти зараз поводишся дивно.

Діана обурилась. «Він не хоче мене?» – спитала в думках, без жодних слів. Зітхнула та глибоко вдихнула. Відчула легку прохолоду, адже жар не йшов з шахти. З переляку округлила очі, розуміючи, що тримається за штани. Куртка на підлозі, плечі оголені.

– Я не розумію, – тремтячи вимовила, дивлячись на Вʼячеслава, – що відбувається?

Відскочила від хлопця, закрила плечі. Перелякано знайшла поглядом Макара, розуміючи, що витворяла бозна–що на його очах. Але її хлопець тер очі, підперши стіну. Тяжко дихав, тремтів.

– Нам потрібно заспокоїтись, – впевнено вимовив Арсеній, – відбувається щось не зрозуміле. Щойно ми пʼяні, але за мить тверезіємо. Це жахливе відчуття. Наче сеанс у психіатра, – його перетрусило, – щойно Слава зачинив ліфт, одразу повернувся розум.

– Я теж помітив, – всміхнувся В'ячеслав, – те саме відбулось на восьмому поверсі. Ви бачили цих істот? – спитав, глянувши на друзів, – вони були живі, справжні. Але раптом, перед очима виникли звичайні манекени. Кому потрібно було зібрати їх в одному місці?

– Не знаю, – погодився Арсеній, – але ця людина явно хвора. Та головне, – показав пальцем на ліфт, – звідти тягне не жаром. Там якийсь газ, що впливає на наш мозок. Я так себе відчуваю, коли покурю знаєте що, – підняв плечі, наче це не потребувало пояснення, – не подобається, але за компанію та під пивко не погано йде.

– Я не збираюсь нічого курити! – обурилась Міра, – і газ мені цей не потрібен. Де Олесь?

– Мала, я не знаю де Олесь! – загарчав Арсеній, час від часу махаючи в сторони головою, – дай прийти до тями. І подумаємо, де шукати твого коханця.

Міра сіла на підлогу, вхопилась руками голови та заплакала. Діана підскочила до подруги, обіймаючи її.

– Маленька, не хвилюйся, – прошепотіла, – ми знайдемо Олеся. Він просто злякався. Надихався цим газом. Уявляю, що йому примарилось. Зараз підемо далі.

– Я хочу знайти Олеся, – продовжувала стогнати Міра, – я хочу знайти Олеся!

– Може нам варто повернутись? – несподівано спитав Вʼячеслав, – якщо тут всюди газ, що викликає галюцинації – це небезпечно!

– А як же Олесь? – закричала Міра, вириваючись з обіймів Діани, – ти з глузду зʼїхав? Нам потрібно його знайти!

– Якщо він не ховається десь в цих квартирах, – спокійно мовив Арсеній, розправивши руки, – він може добігти першого поверху. А далі лише підвал, – поглянув на Діану та всміхнувся, – або саме пекло.

Зібравшись з силами, компанія вирушила далі. Оглянули відкриті квартири на поверсі та повернулась до ліфта. Звернули увагу на те, що фотографій на стіні не було. Але воно й не дивно. Замок на гратах, ліфт на блокаторах. Жодна душа не дійшла цієї глибини. Арсеній був збентежений зникненням Олеся, але й неймовірно радий тому, що в цьому місці вони перші.

Весь час, Діана стояла осторонь. Кидаючи погляд на Вʼячеслава миттєво червоніла. Як вона могла так поводитись? «Це не я, це газ!» – промайнуло в голові. Але це дійсно її бажання. Газ розкрив його, допоміг їй відкинути все зайве. А якщо новенький не зупинився б?

Перевела погляд на Макара, сумного та тихого. «Що він бачив?» – спитала, хоча розуміла, що це не важливо. Чи все ж важливо? Час від часу, хлопець кидав хмурі погляди на Вʼячеслава, але вона не бачила гніву та злості. Здивування, не розуміння, збентеження. «Я заплуталась, – думки хаотично кружляли в голові, – або ще не відійшла від цього невидимого газу».

– Йдемо далі, – порушив тишу Арсеній, – але якщо на шостому поверсі ліфт відчинений, то нас очікує те саме запаморочення. Не хочу знову бути наче накуреним. Які ідеї?

Не встиг хлопець договорити до кінця, як тишу порушив крик. Пронизливий, смертельний, благаючий. «Цей голос?!» – спитала себе Діана.

– Олесь! – миттєво зреагувала Міра, впізнавши спотворене відлуння, – любий, ти де?