Провалля

Вимкнула ліхтарик, зникаючи в темряві. Діана розуміла, що промінь світла буде добре видно на кожному поверсі. Попередньо все оглянула. Двері на шостому, сьомому та восьмому поверхах відчинені. Вʼячеслав обійшов кожен рівень, розкриваючи свою пастку для нових гостей. «Цікаво, як часто в провалля спускаються нові мандрівники?» – промайнуло в голові.

Вже в самій шахті, тихо чортихнулась. «Який сенс мені підійматись на шостий поверх, якщо все одно потрібно буде лізти в клятий тунель аби дістатись торгівельного центру?» – зрозуміла, міцно стиснувши руки на сталевій балці.

Зітхнула та почала свій підйом. Кожен крок робила повільно та зважливо. Будь–яка помилка може виявитись фатальною. Рухалась тихо, прислухаючись. Розуміла, що Вʼячеслав може вже шукати її. «Скільки пройшло часу?» – спитала себе.

Теплий газ підіймався з глибин шахти, від чого дівчина відчувала неймовірну спеку. Було бажання зірвати повʼязку з обличчя, вдихнути повітря повними грудьми. Але це буде останнє, що вона зробить у своєму житті. Тому краще так, але бути живою.

Несподівано, рука, що шукала опору, провалилась в порожнечу. Діана дісталась шостого поверху. Відчула легкий вітерець, що тягнув прохолоду з розбитого вікна. Зупинилась прислухаючись. Ліхтарик увімкнути не наважувалась. Огидне відчуття, що за нею можуть слідкувати з темряви, окутало.

Холод страху пройшов по спині. «Можливо, він дійсно зараз стоїть поряд та спостерігає?» – промайнуло в голові. Відігнала думки, вмовляючи себе повірити в те, що Вʼячеслав хоч і людожер, але в темряві не вміє бачити.

Стиснувши зуби, рушила вгору. Минула відчинені металеві двері, підтягуючись вверх. За мить, свіже повітря зникло, надавши місце задусі. Затремтіли втомлені руки. Бажання швидше опинитись між поверхами надавало сил.

Постійно уявляла, що в будь–який момент Вʼячеслав може схопити за ногу та потягнути вниз. Перед очима навіть мерехтіло обличчя хлопця. Перекошена гримаса гніву. В руках тримає ніж. Ричить. Намагається вкусити гострими кривавими зубами. Одразу відігнала моторошну фантазію.

На сьомому поверсі не відчула полегшення. Свіжого повітря не було, лише теплий газ. Зупинилась, міцно тримаючись за конструкції шахти ліфта. Закрила очі, хоча навколо була лише темрява. Прислухалась до тиші. Прислухалась до відчуттів. Запаморочення не було, спʼяніння не відчувала. «Це добре, дуже добре!» – раділа себі, шукаючи мотивацію продовжити свій шлях.

Потягнулась вгору, схопивши рейку. Саме в цей момент відчула, як пальці правої руки схопила судома. Тихо застогнала, почала трусити рукою. «Що відбувається?» – спитала себе. Тільки долоню перестало викручувати, спробувала торкнутись великим пальцем всіх інших. Так вчила мати в дитинстві. «Якщо забилась рукою, спробуй торкнутись великим пальчиком всіх інших, – казала рідненька, – якщо зможеш, тоді все добре. А якщо ні, – суворо підіймала свій палець догори, – біжи до мене чи тата».

Не хитра перевірка вказала на проблему. Великим пальцем, як не намагалась, не могла торкнутись мізинця. Нахмурившись, вирішила, що перевтомилась. До того ж на лівій руці такої проблеми не було.

Відпочивши хвилин пʼять, спробувала напружити пальці та вхопитись за виступ. Судома не поверталась. Зціпила зуби та чкурнула вгору. «А ти, дорогенька, думала що вирушила на курорт? – всміхнулась до себе, – така перевтома може бути де завгодно. Ти на гору залізла, що тобі та шахта ліфта?».

На восьмому поверсі відчула, що сили покидають її. «Потрібен перепочинок» – промайнуло в голові. Швидко вмовила своє тіло, що протестувало, рухатись далі. Небезпечно висіти напроти відкритих дверей, біля яких міг очікувати людожер. Від цієї думки пересмикнуло.

Несподівано, піднявши руку аби схопитись нової опори, відчула дотик. Миттєво округлила очі та кинулась вгору. В повній темряві, не зорієнтувавшись, вдарилась головою металевої балки. В очах посипались зірки. Тихо застогнала, але втрималась. Підперла стіну, розуміючи, що все одно не зможе протидіяти силі Вʼячеслава.

Пройшло досить часу, але нічого не відбувалось. Тиша, що панувала в проваллі не була порушена. Нахмурившись, повільно підняла руку до голови. Торкнулась та ойкнула, відчувши кров на волоссі. «Добряче я вдарилась» – всміхнулась собі. Відвела руку та почала махати нею в темряві.

Дотик. Завмерла. Мурах пробігли по тілу, але швидко зникли. Відчула мотузку та тихо засміялась, борючись з істерикою. Це була одна зі страховок, які хлопці закріпили на девʼятому поверсі. Вʼячеслав забув розвʼязати та скинути мотузки. Діана відчула, що легко тремтить, але не від втоми, а від полегшення.

Зітхнула, зібравши останні сили. Згадала за тканину в кишені, але вирішила головою зайнятись в торгівельному центр. Пильна шахта не найкераще місце для обробки рани.

За декілька хвилин дісталась металевих дверей. Обережно торкнулась, притулилась вухом. В приміщенні було тихо. В невеликий отвір не побачила жодного руху чи натяку на світло.

Обережно потягнула за двері, але ті не піддались. «Слава поставив новий блокатор?» – хмикнула та злякалась. Якщо не зможе вибратись, то як вилізти на поверхню?

Несподівано, знизу почула рух. Це було схоже на кроки. Тихі, повільні. Зупинились. Тиша повернулась, але швидко зникла, порушена цоканням язика.

– Діано, люба, – засміявся Вʼячеслав, – це геть не гарно з твого боку.

Відчула, як все тіло напружилось. Вона, не приховуючись, вхопилась за двері та застогнавши, спробувала розвести їх. В очі вдарило світло ліхтаря. Від несподіванки смикнулась, перевалившись спиною назад. Ледь втрималась, але мертво вчепилась дверей. Одразу відчула холодок по спині, не зважаючи на спеку.

– Не роби дурниць, Ді, – крикнув хлопець, – чекай мене. Я зараз підіймусь та відчиню ліфт. Ще впадеш, рідненька. Я не зможу тебе врятувати, – помовчав та додав спокійно, – занадто багато пилу та іржи. Я навіть з'їсти тебе не зможу.

Дівчина відчула сльози, що потекли по обличчю. Паніка накрила її. Звичайно, розуміла, що Вʼячеслав міг її знайти, наздогнати. Але чому саме в цьому місці? В цій пастці. Почала бити двері. Зупинилась, вирівнюючи дихання. «Думай, не панікуй»! – спробувала заспокоїти себе.

В останню мить, поки людожер осліплював її променем світла, помітила той самий блокатор. Світло зникло, хлопець кинувся до сходів. Витягла ліхтарик з кишені та почала бити по клятому фіксутору. Застогнала від страху, але не зупинялась. Почула, як щось тріснуло.

В цей момент на голову впала одна з частин блокатора. Образу відчула біль, що розійшовся тілом. Затанцювали білі плями перед очима, адже удар припав саме на рану. Потерла рукою поряд та одразу потягнула металеві двері в сторону. Кинулась вперед, відчувши підлогу під ногами.

Аж раптом, ноги підкосились. Діана впала, вдарившись. Сльози не припиняли текти з очей, але вона розуміла, що зупинитись не має права. Серце калатало наче навіжене. Навіть скроні пульсували не тільки болем, але страхом смерті. Спробувала підвестись. Праву руку знову схопила судома.

– Якого дідька? – закричала, гніваючись на себе, – я наче розвалююсь. Ді, підіймай свою дупу та біжи нагору! – змотивувала сама себе.

Тіло дівчини наче злякалась гніву господині, слухняно виконало команди. Судома пройшла, а в ногах лишилось легке відчуття поколювання.

Встала, впевнено відчуваючи підлогу. Обережно рушила вперед. Дійшла фонтану та оминула його. Розвернулась та направила світло на зачинені воріта, що вели на восьмий поверх. «За мить має зʼявитись Вʼячеслав, – розуміла для себе, – потрібно якомога швидше сховатись».

Чкурнула вперед, освітлюючи сходи на верхні рівні. Час від часу великим пальцем правої руки шукала інші пальці. З жахом зрозуміла, що не може торкнутись як мінімум трьох з них. Одночасно з цим, ноги не завжди підіймались. Ліва все частіше тягнулась по підлозі, замість того, щоб впевнено рухатись далі. Постійно падала чи чеплялась брухту.

Чортихаючись, Діана дійшла сходів та кинулась вгору. Несподівано почула скрип ворін. Спочатку їх грубо вдарили, потім почали відчиняти. Вимкнула ліхтарик та засунула в кишеню. В повній темряві, навпомацки, опустилась на коліна та продовжила рух. Людожер не має побачити її.

Відчула біль, що зʼявився під ребрами. Щось невидиме почало стискати груди й це був не страх та втома. Її тіло знову почало відмовляти. «Але як це можливо?» – промайнуло в голові.

В той момент, коли вона зрозуміла, що має знайти безпечну схованку та перепочити, помітила промінь світла. Вʼячеслав шукав її. Він йшов повільно та сміявся. Спочатку оглянув перший рівень. Але на сходи не виходив. Повернувся до фонтану та сів, освітлюючи другий рівень.

– Ді, кохана, – крикнув людожер, від чого дівчину пересмикнуло, – я знаю, що ти десь в торгівельному центрі. В мене гарна новина! Я знайшов цю кляту каблучку, – засміявся, а відлуння підхопило сміх, підсиливши та спотворивши, – уяви собі! Я повертаюсь додому, а тебе немає! Двері зламані, квартира відчинена. Хто так робить? – в його голосі не було образи, лише веселі нотки, – Олеся розвʼязала, а сама втекла?

Діана тихо вилізла верхнього рівня. Відповзла від сходів, шукаючи потрібну крамницю. Але зрозуміла, що сил немає. Потягнулась до стіни. Ноги не слухались, вони наче були перебиті чи зламані. Не реагували на зусилля, просто тягнулись за нею. Праву руку постійно хапала судома. Тягнути все тіло лівою рукою довго не зможе.

– Олесь спробував напасти на мене, – продовжив хлопець, – заховався за дверима в нашій вітальні. Вдарив мене гантелею, уявляєш? – останні слова Вʼячеслав кинув розлючено, – це було останнє, що він зробив. Гантелею накинувся, від гантелі й помер, – божевільно загарчав, даруючи відлунню моторошні слова.

Дівчина дотягнулась до стіни, підперла її. Почувши слова людожера, схопилась лівою долонею рота, аби не видати свій стогін. Сльози потекли з очей. «Олесь, рідненький, пробач мені!» – серце розривалось від болю.

– Мені цікаво, – знову мовив Вʼячеслав, – ти вирішила втекти, кинувши мене та своїх друзів? Ти ж така добра та сердечна. Я не вірю, що ти гнила зсередини, – помовчав та знову зареготав, – повертайся, я зможу перевірити свої слова. В мене навіть ніж з собою. Обіцяю, що якщо ти дійсно гнила, я не буду тебе їсти.

Діана відчула, що її зараз знудить. Але чим? Шлунок порожній. Згадала за воду, тихо дістала пляшку. Спробувала відкрутити кришку, але права рука вже не слухалась. Нахмурившись, спробувала великим пальцем торкнутись інших. Не вийшло.

Ноги відмовили. Руки відмовляють. В грудях пече. Шию здавлює. Почала важко дихати. Вона була готова кричати та ридати. Лише віра в порятунок стримувала від істерики. «Я не розумію, що відбувається!» – думки кричали.

– Добре, досить жартів, – несподівано спокійно мовив Вʼячеслав, піднявшись та рушивши до сходів, – Ді, кохана, скажи мені чесно. От, ти доросла дівчина. Розумна, вродлива. В який момент ти вирішила, що я бовдур? – помовчав, повільно піднявшись першими сходами, – Слава, ми маємо бути справжньою сімʼєю! – спробував перекривити дівчину, театрально розтягуючи слова, – Знайди каблучку, подаруй мені і я буду тебе кохати до кінця своїх днів, – це не були слова Діани, але Вʼячеслав насолоджувався моментом, – я мав пустити слину та повірити тобі? Ти сама вірила в те, що так і буде? Звичайно, я розумію, що якщо я живу в проваллі, я маю бути ідіотом. Але, – він ляснув долоні, – ти вирішила, що я так просто поведусь на твої слова?

Дівчина намагалась дихати глибоко, але це вдавалось з силою. В очах почало час від часу темніти. Руки відмовили, опустившись на підлогу. Ноги витягнуті, не рухались. Лише повільно крутила головою, помічаючи промінь світла.

– В мене була надія на твоє прийняття, але доволі мізерна, – продовжив Вʼячеслав, – Розумієш, я хочу вірити тобі, але маю підстрахуватись, – помовчав зупинившись, – напевно ти помітила зміни, які відбуваються з твоїм тілом? В медицині я не тільки добре вмію оперувати та зшивати. Я маю розуміти анестезію та знеболювальні засоби, – задоволено загарчав, – нещодавно відкрив для себе паралітики.

Не витримавши напруги, Діана почала ридати. Не почула жодного звуку. Вона спробувала крикнути, але тишу не порушила. Спробувала повернути голову та не змогла цього зробити. Лише кліпати очима, пускаючи сльози.

– Перед тим, як ти прокинулась, – пояснив людожер, що несподівано вийшов на третій рівень та став навпроти Діани, – я ввів такий паралітик тобі. Він не діє миттєво. Лише через декілька годин, тим більше в режимі стресу. Як зараз. Його дія активувалась, – сів поряд з дівчиною та торкнувся ніжно її обличчя, – спочатку відмовляють пальці. Потім починаєш тягнути ноги, – всміхаючись, перераховував все те, що відбувалось насправді, – потім німіють внутрішні органи, але цього ти напевно не відчувала. А далі, – розвів руки та підняв плечі, – кінцівки відмовляють. Дихання стає поверхневим та болючим. Ти втрачаєш можливість говорити, адже голосові звʼязки відмовляють. І в якийсь момент ти просто завмираєш. Можеш чути, дихати, розуміти – торкнувся пальцем її губ, – але твоє тіло повністю паралізоване.