Провалля

Щойно замок змінив положення, Діана скинула ковдру. Чкурнула вперед, оминаючи стілець. Притулилась до дверей, прислухаючись. Серце калатало, намагаючись вирватись з грудей. «Я маю вибратись звідси, – промайнула думка, – але як?».

Розвернулась, оглянувши кімнату. Ліжко, шафа, стіл. Нічого особливого. «Вікно!» – пульсація вдарила в скроню. Тремтячими ногами підійшла до вікна. Відсунула шторку. Одразу побачила дірку в пластиковій рамі. Вʼячеслав зняв ручку. Стиснувши зуби, спробувала пальцями відтягнути вікно на себе.

Хвилин за пʼять зрозуміла, що в її діях немає жодного сенсу. Відчула біль в грудях, сльози потекли з очей. Притулившись стіни, закрила обличчя руками та спустилась на підлогу. Липкі лапи страху торкнулись її шкіри. «Я приречена» – промайнуло в голові. Жодної розумної думки, жодного варіанту.

– Треба заспокоїтись, – крізь плач, сказала собі, – плач допоможе зняти напругу, але він не дасть рішення.

Деякий час терла очі, намагаючись себе привести до тями. З часом, відчула спокій. Сиділа, закривши очі. Вигнала всі думки, всі страхи. «Треба заспокоїтись» – повторювала собі, стискаючи кулаки.

Підняла голову та розплющило очі. Побачила зачинені двері. Згадала, як хлопець замикає їх ззовні.

– Або я маю зламати замок та відчинити двері, – перший варіант здався реальним, – Або маю дочекатись Вʼячеслава. Вдарити його чимось важким, щоб він втратив свідомість, – другий варіант змусив нахмурити брови, – я лише в фільмах бачила таке. А чи можливо це зробити?

Діану почало трясти, вона мала ризикувати в будь–якому випадку. Але думка про те, що її друзів зʼїсть божевільний вбивця змушувала тремтіти ще сильніше. «Я теж маю їх їсти» – огида окутала тіло.

Пискнула, закривши руками рота. Паніка повернулась, вона почала втрачати свідомість. Глибоко вдихнула, та відчула кислий сморід власної блювоти.

Несподівано для себе, піднялась на ноги та підійшла до дверей. Опустившись на коліна, оглянула серцевину замка. Торкнулась пальцем, обвела їм навколо. Почала згадувати конструкцію дверного замка. Всередині мають бути металеві піни. Якщо вставити ключ правильної форми, то ці піни приймуть потрібне положення і язичок провернеться.

– Я ніколи в житті цього не зможу зробити, – вдарила себе кулаком по лобу, – цей варіант не можливий.

Аж раптом, почула кроки за дверима. Підскочила та чкурнула на ліжко, накриваючись покривалом. Двері відчинились, Вʼячеслав зазирнув до кімнати. Дівчину одразу пересмикнуло. «Не уявляю, як я зможу звикнути до цього вбивці» – промайнуло в голові.

– Я приніс тобі ганчірку та швабру, – кинув все на підлогу та ніжно всміхнувся, – прибери за собою. Тут смердить.

– Чекай, – кинула Діана, не розуміючи, що саме хоче сказати, – ти довго мене будеш тут тримати? Я можу побачити моїх, – обірвавши себе, виправилась, – наших друзів?

– Зможеш побачити, – Вʼячеслав задумався, – але я рекомендую тобі звикати до того, що це вже не друзі, – тихо засміявся, – це просто їжа. Ти зможеш попрощатись з ними, якщо тобі так буде легше, – підняв плечі, не розуміючи зайвих дій.

– Дякую тобі, – голос Діани затремтів від хвилювання, – як довго я буду сидіти тут?

– Все залежить від тебе, – хмикнув хлопець, – від твоєї поведінки.

– Дозволь мені пересуватись квартирою, – швидко додала, – мені важко знаходитись в одній кімнаті. Все одно, ми на першому поверсі, – підняла переляканий погляд на стелю, – над нами сотня метрів. Я не зможу втекти, навіть якщо захочу.

– Я подумаю над цим, – відповів Вʼячеслав, – мені треба трохи прибратись. Як закінчиш, то постукай, – сказав й гримнув дверима.

Діана одразу злізла з ліжка та потягнулась до швабри. Натягнула мокру ганчірку та почала витирати підлогу. «Я маю щось вигадати, – карала себе за порожність думок в голові, – я можу вдарити його шваброю чи ноутбуком». Але чи буде цього достатньо аби хлопець зі спортивною статурою впав без тями? Розуміла, що має лише одну спробу.

Тихо загарчала, стиснувши зуби. Завершила роботу та підійшла до дверей. Постукала, вирівнюючи дихання. «Я маю показати, що заспокоїлась, прийняла все» – промайнуло в голові.

Почула кроки. Двері відчинились несподівано, вдаривши дівчину по голові. Тиша рознесла відлуння легкого та порожнього гулу. Схопилась за лоба та почала його терти. Вʼячеслав округлив очі та попросив вибачення. Торкнувся її плеча. Діана стисла губи, відчуваючи огиду. «Нещодавно я бажала його дотиків, а тепер мене вивертає від цього» – подумала, але не сказала.

Винувато всміхнулась, пробубоніла щось у відповідь та зробила крок назад. Простягнула брудну ганчірку зі шваброю.

– Слава, – тихо мовила хлопцеві, – я розумію, що не все так просто зрозуміти та прийняти. Я дійсно відчуваю до тебе потяг. Я вибрала тебе, – сором’язливо глянула в очі, – я не уявляю як тобі було важко на початку. Як ти жив тут? – підняла палець, вказуючи, що не потребує відповіді, – але якщо б зі мною трапилось те саме, я напевно лишилась тут. Мені дійсно шкода, що так все вийшло, – помовчала, підбираючи слова, – Слава, – простягнула руку до хлопця, – дай мені час. Я дійсно маю попрощатись з друзями. Але, – вона запнулась, важко зітхнувши, – якщо ми маємо бути вдвох назавжди, ми маємо стати справжньою сімʼєю.

– Сімʼєю? – В'ячеслав здивувався та розгубився, – що ти маєш на увазі?

– Ти бачив каблучку, що подарував мені Макар? – від почутого імені хлопець гнівно стиснув губи, – він зробив мені пропозицію, але я відмовила. Я хочу почути цю пропозицію від тебе, – замовкла та опустила погляд на підлогу, не наважуючись побачити посмішку чи гримасу обурення.

– У твоїх словах є істина, – несподівано відповів Вʼячеслав, – я знайду цю каблучку. Я зроблю тобі пропозицію. Ти побачиш те, що я дійсно кохаю тебе, – його очі запалали божевіллям, – ми зіграємо маленьке весілля. Запросимо твоїх друзів, – показав в сторону дверей, – ти станеш моєю по справжньому! – крикнув та ляснув в долоні, – ми станемо справжньою сімʼєю!

Хлопець схопив швабру та ганчірку, закинув в передпокої. Йому не терпілось піднятись до торгівельного центру, аби знайти майбутню обручку.

– Бачиш, – всміхнувся Діані, – ти ще не розумієш всього, але твій мозок підказує, як все має бути. Так ти попрощаєшся з друзями та минулим життям, – підійшов до дівчини, торкнувшись обличчя, – провалля насправді не таке страшне. Уяви світ лише для нас. Ніяких правил та грошей. Ніякого горя та смутку. Ти. Я. Наша Сімʼя!

Вʼячеслав пальцем провів по її щоці, ніжно розглядаючи її. Потягнувся до неї, розкриваючи вуста. Діана соромʼязливо всміхнулась у відповідь та поцілувала хлопця. Закрила очі, відчуваючи його смак.

– Не будемо поспішати, – хлопець тихо засміявся, даруючи теплий погляд, – все зробимо правильно. Ти права!

За мить, Діана залишилась в кімнаті наодинці. Вʼячеслав зачинив двері, провернувши замок. Стояла хвилину. Дивлячись прямо, не зробила жодного руху. Раптом заплющила очі та скривила обличчя в гніві. Сплюнула в сторону т з огидою витерла свої губи рукавом.

– Ненавиджу тебе, – тихо мовила в сторону дверей, – потвора!

Зробила крок, притулившись до дверей вухом. У квартирі панувала тиша. Вслухалась деякий час. Несподівано почула чийсь стогін. Одразу уявила друзів, що певно лежали без тями. Зв’язані, перелякані, побиті. Відчула сльози на щоках. «Я врятую вас!» – промайнула думка, що надала сил.

Обережно стисла руку в кулак та постукала. У відповідь почула порожнечу та тонку стінку. Ще коли отримала удар в голову, зрозуміла, що перед нею дешеві міжкімнатні двері з порожниною всередині. Відійшла на декілька кроків та стисла зуби. Напруживши тіло, кинулась вперед, виставивши плече. Удар. Перешкода тріснула, але залишилась на місці.

Діана потерла плече, відчуваючи різкий біль. «Це не зупинить мене» – втягнула повні груди повітря та заспокоїлась. Наступна спроба ще більше пошкодила двері, та вони тримались. Тихо застогнала та почала бити кулаком. Несподівано, запʼястя застрягло в дірці. Розплющила очі та витягла руку. Витерла кров, що виступила з роздертої шкіри та почала розширювати дірку.

Простягнула руку в отвір та знайшла ключ, що стирчав в серцевині. Провернула. «Я вільна!» – застогнала, відчувши біль в отриманих ранах. Потягнула двері та зазирнула в передпокої. Квартира була порожньою та повністю освітленою. Біля вхідних дверей побачила зарядну станцію, підключену до електрощитової.

Тихо вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Чкурнула у вітальню напроти. В кімнаті нікого не помітила. Лише диван, бігова доріжка та спортивний інвентар, стіл з книгами та забите дошками вікно. Зітхнула, адже очікувала побачити друзів.

Вийшла, торкаючись стіни. Рушила до виходу. Двері на кухню були зачинені. Аж раптом, почула шарудіння та тихий стогін. Спочатку завмерла, не наважуючись навіть дихати. Прислухалась. Кроків не почула. Обережно торкнулась ручки та повернула її. В носа одразу вдарив різкий запах медичних препаратів.

Зайшовши на кухню, побачила широкий стіл та Олеся, що лежав на ньому. Кинулась до друга, заплакавши. Рудий хлопець був без тями, але час від часу намагався рухати руками та ногами. Йому це не вдавалось, оскільки все його тіло було перевʼязане ременями.

– Я врятую тебе, – застогнала Діана, не розуміючи, що саме має зробити, – любий, рідненький, потерпи, – шепотіла не розраховуючи, що він її почує.

Оглянула хлопця та побачивши праву ногу, закрила долонями рота. Стримуючи крик, силою заплющила очі. Важко зітхнула та деякий час стояла, не рухаючись. Нижче коліна нога була ампутована. Перемотана бинтами кінцівка була затягнута джгутами. Відчула, як почала тремтіти. Перед очима забігали білі плями.

– Я врятую тебе, – повторила самими вустами, хапаючи повітря, – я не хочу вірити в те, що ми загинемо в цьому клятому проваллі, – стримала стогін, – тим більше я не збираюсь бути дружиною людожера.

Важко ковтнула, оглянула кухню. На столі біля раковини побачила декілька закритих лотків. Вони були не порожніми, але заглядати в них дівчина не наважилась. Відчула як волосся почало підійматися дибки. Вона добре розуміла, що мала побачити всередині.

– Олесь, сонце, – Діана почала легенько штовхати хлопця в плече, – прокинься, друже. Я прошу тебе, – тихо повторювала, роняючи сльози на підлогу.

Несподівано рудий хлопець розплющив очі. Побачив Діану. Деякий час просто лежав та не рухався. Аж раптом спробував підвестись. Зрозумівши, що привʼязаний, перелякано глянув на подругу. Лише в останню мить, дівчина притулила долоню до його рота. Хлопець закричав, намагаючись вирватись. Паніка накрила його. Сильно смикнувши правою ногою застогнав, відчувши неймовірний біль.

– Тихо, тихо – прошепотіла Діана, наблизившись до Олеся, – я благаю тебе! Не кричи. Не смикайся. Це важливо! – зрозумівши, що хлопець перестав робити різкі рухи, прибрала руку, – я не знаю як швидко все пояснити, – почала плакати, – але ми всі потрапили в страшну пастку до маніяка, – Олесь здивовано округлив очі.

– Ді, про що ти говориш? – прохрипів, – я кинувся на мерців, – обірвав себе, насупившись, – а потім мене накрила темрява, – він спробував підняти руку, – тепер я опинився тут. Чому я привʼязаний?

– Послухай мене, – Діана спробувала продовжити, – ти зник на восьмому поверсі. Ми шукали тебе. Міра казала, що ти втік від неї. Ти кричав, що ми всі мертві, – Олесь не міг повірити в те, що чув, – Ми дійшли третього поверху. Далі я нічого не памʼятаю, – витерла сльози рукавом, заспокоюючись, – Але потім я прийшла до тями в кімнаті, в цій самій квартирі. Виявляється нас вели в пастку, – голос її затремтів наче вона соромилась того, що мала сказати – в пастку нас вів Слава.

– Слава? – Олесь почав знову смикатись – Пастка? Ді, ти говориш нісенітниці. Арс взяв з собою якісь наркотики? Це божевілля якесь, – почав махати головою в сторони, намагаючись зрозуміти, де знаходиться.

Погляд рудого хлопця зупинився на правій нозі. Він стиснув зуби, відчувши біль лише спробувавши зігнути ногу в коліні.

– Ді, – зірвався на крик, від чого Діана знову закрила йому рота, перелякано глянувши в сторону вхідних дверей, – негайно розвʼяжи мене, – почула нерозбірливі слова.

– Олесь, рідненький, – прошепотіла, – не кричи, благаю! Слава нас затягнув в пастку. Він, – її голос зірвався, – він людожер.

– Якого дідька? – вибухнув Олесь та почав смикати руками та ногами, – розвʼяжи мене негайно! Або я почну кричати. Мені байдуже, що ви тут вигадали. Я не збираюсь грати в ваші ігри, – різко зупинився, – де Міра? Ді, відповідай!

– Я не знаю, – сльози закрили очі, – я дійсно не знаю.

Потягнулась до першого ременя та почала тягнути за язичок. Деякий час не могла зрушити з місця, адже ремінь був міцно затягнутий. Впоравшись, розвʼязала руку хлопця. Кинулась до правої ноги, але перелякано зупинилась.

Олесь вільною рукою потягнувся до іншої. Звільнив себе та підвівся. Несподівано, простогнав тонким голосом, побачивши праву ногу. Він не вірив власним очам. Почав швидко терти обличчя, час від часу дивлячись на порожнечу після коліна.

– Це сон, – прохрипів тихо, торкаючись руками там, де мала бути нога, – це дурний, нереальний сон.

– Це не сон, – відповіла Діана, зібравши всі свої сили, – я кажу тобі правду. І чим довше ти будеш її приймати, тим менше у нас часу на втечу.

– Втечу? – не зрозумів рудий хлопець, продовжуючи свої пошуки, – як це відбулось?

Тільки Діана зрозуміла, що має розповісти про суп, який їла декілька годин тому, відчула калатання серця. «Я не можу цього сказати!» – промайнуло в голові.

– Відкинемо зараз всі розмови, – її голос тремтів, – ми маємо знайти друзів та врятуватись.

– Це Слава зробив? – запитав Олесь, не слухаючи подругу, – Слава?

– Так, це Слава, – зашипіла Діана, – послухай, нам треба знайти друзів! Цей маніяк зараз повернеться. Він вбʼє нас усіх! А потім буде жерти нас та сміятись, – хлопець лише зараз зрозумів те, що дівчина хотіла донести.

Кинув погляд на стіл біля раковини. Побачивши лотки, перевів погляд на ногу. Йому стало зле. Одразу побілів. Схопився за живіт, борючись з нудотою. Його дихання збилось. Діана відійшла на крок, давши можливість другу прийти до тями. Обійняла себе за плечі, розуміючи, що з хвилини на хвилину Вʼячеслав повернеться.