Провалля

Враховуючи, що в проваллі панує тиша, в цей момент вона вийшла на новий рівень. Друзі практично чули рух пилу, що неспинно пролітав в повітрі. Мовчали, опустивши світло ліхтарів на підлогу.

Арсеній підняв руку, торкнувшись своїх вуст, дивлячись на Вʼячеслава. Перевів погляд на чорну помаду Діани та округлив очі. Міра зітхнула, нахмуривши лоба. Підійшла до Олеся, обійняла його, ховаючи обличчя в куртці.

Макар, як і вся компанія, зрозумів, що саме відбулось, поки знімальна група створювала фільм. Тремтячими руками торкнувся пальця Діани з обручкою. Зняв її, соромʼязливо всміхнувшись, та покрутив перед очима.

– Запізнився, – тихо мовив, але відлуння підхопило слова в тиші та понесло до самої стелі торгівельного центру, повторюючи та смакуючи біль.

Хлопець стиснув прикрасу в кулак. Діана на мить побачила його гнів. Макар заплющив очі. Потекли сльози. Відійшов на декілька кроків та замахнувшись, з силою кинув каблучку в сторону зруйнованого фонтану. Розвернувся, не промовивши жодного слова. Освітлюючи дорогу, повільно зайшов до табору та сів біля стіни.

Серце Діани почало калатати. Біль стиснув груди. Вона відчула, що починає задихатись. Обійняла сама себе за плечі, опустивши голову вниз. Тільки зараз зрозуміла, що втратила Макара. Хвилювання, образи, гнів – все відійшло на другий план. Вона вільна. Але якою ціною? «Я не хочу!» – промайнуло в голові, але вже було пізно.

Несподівано зʼявилось бажання кинутись до хлопця, впасти перед ним на коліна та благати прощення. Зробила крок в сторону табору, але зупинилась. «Мені це потрібно?» – спитала себе перелякано. Почекати поки пройде біль та забути? Перегорнути сторінку життя?

Перед очима виник Макар. Його посмішка. Жарти. Його риси обличчя. Такі рідні, звичні, збуджуючі. Ось він дарує квіти. А ось влаштовує романтичну вечерю на підлозі кімнати в гуртожитку. Нічого не їдять. Лише пʼють вино. Сміються. «Хочу тебе» – шепоче йому. Легенько кусає свою нижню губу. Опускає руку до живота. Тягне футболку догори. Він ніжно торкається вустами її живота.

Відчула сльози. «Я хочу торкнутись його, – благаючі думки почали горіти вогнем, – я більше ніколи не відчую його пристрасть». Дівчина підняла погляд на друзів, що не зводили з неї очей. Відчула сором. «Провалля, забери мене!» – промайнуло в голові.

– Нам потрібно рухатись далі, – невпевнено дав про себе знати Арсеній, – Ді, ти йдеш? – запитав, наче в неї був вибір повернутись додому самій.

Вона повільно махнула головою, погоджуючись. На поверхню йти не було бажання. Як сказав Вʼячеслав, там почнеться реальне життя. Воно вже почалось. «Сонце поставить крапку» – виникла дивна думка.

Арсеній легко ляснув в долоні та глянув в сторону Макара. Зітхнув та рушив до друга. Діана лишалась на місці, стиснувши кулаки. Серце боліло, тремтіло, намагалось вирватись з грудей. «Що я можу виправити? Чи потрібно виправляти? – запитала себе, але одразу заговорила пам’ять, – Макар сам винен в цьому. Він сам відштовхував мене весь цей час».

Міра та Олесь поволі рушили в сторону табору, щоб зібрати речі. Лишився Вʼячеслав, потираючи плечі, підійшов до Діани. Простягнув руку, аби торкнутись її. Дівчина зробила крок назад.

– Не треба, – мовила, навіть не подивившись на новенького, – не зараз. Добре?

Відповідь не очікувала, поглядом знайшла Макара та Арсенія. Вони про щось говорили. Потім її хлопець махнув головою, погоджуючись. Підвівся та почав складати речі.

Друзі рушили до виходу з торгівельного центру. Ще вчора знайшли перехід на восьмий поверх. На шляху були лише металеві ґрати та скляні двері. Оминули зруйнований фонтан та зупинились, скинувши рюкзаки на підлогу.

Біля виходу помітили металеві двері ліфта та білу стіну, на якій висіли фотографії гостей провалля. Сім знімків. Написані імена. Все затягнула пліснява.

– Не так багато сміливців дійшли торгівельного центру, – хмикнув Арсеній, розглядаючи фотографії, – всі втомлені, вимотані. А групу дівчат не бачу, злякались напевно, – посвітив на ґрати, – якщо тут досі висить замок, можу запевнити, що далі ніхто не пройшов.

– Будемо повертати назад? – спитала невпевнено Міра, – Арс, це знак зупинитись.

– Ми не зупинимось, – засміявся Арсеній, – якщо треба, я перегризу ці грати зубами. Але ми йдемо далі.

Вперед вийшов Вʼячеслав та опустився на коліна, розглядаючи замок. Спробував розвести ґрати, але вони лише скрипнули, лишившись на місці.

– Їх точно намагались відчинити, – глянув на Арсенія, показуючи на сліди ножа чи викрутки, – фарба здерта, а сама серцевина пошкоджена. Я не майстер в таких справах, – підняв плечі, не розуміючи, – можемо спробувати зламати ґрати чимось важким.

– Знайдемо металеві прути або щось схоже й будемо бити по замку поки він сам не розсиплеться, – запропонував Олесь, відпустивши кохану, – у фільмах бачив. Дієвий метод.

– Спочатку спробую розібратись з серцевиною, – хмикнув Арсеній та попросив Вʼячеслав дістати свій ніж, – Памʼятаєте, минулого року комендант гуртожитку викликала пожежників? – глянув на друзів та почав всміхатись, – перший поверх зранку смердів паленими ганчірками.

– Щось таке було, – згадала Міра, – це ти підпалив?

– Звичайно я! Хто ще міг таку дурню скоїти? – з образою мовив Арсеній, – ми з одногрупниками трохи випили зайвого. Вирішили зібрати всі ключі, що в нас були. Хотіли відчинити кабінет коменданта, – очі друзів округлились від здивування, – виникла ідея помститись за догану. І...

– Матінко рідна, – перебила Міра, закривши долонями обличчя, – Ти як був божевільним, так ним і лишаєшся.

– Я знаю, мала, – засміявся Арсеній, – не бійся, не вийшло. Хоча ми дуже сильно засмутились. Коли повертались на свій поверх, то побачили сходи у підвал. Там двері. Чому не спробувати? – запитав Арсеній, згадуючи події, – Уявіть, як ми раділи, коли підібрали ключ.

– Ого, – тільки й мовив Вʼячеслав, – що там було в підвалі?

– Як виявилось, нічого особливого, – підняв плечі та розвів руки, – звичайне бомбосховище. Кімнати, забиті мотлохом. Сиро, холодно, брудно.

Сів поряд з новеньким та оглянув замок. Розклав ніж та почав колупати серцевину. Висунув язик, діловито освітлюючи місце ліхтариком.

– А чому смерділо ганчірками? – хрипким голосом спитав Макар, що стояв поряд, – я не памʼятаю пожежників.

– Смерділо, тому що нам стало холодно, – мовив Арсеній, задоволений питанням, – Зайшли в велике приміщення, побачили ганчірки та підпалили, – щось клацнуло, хлопець чортихнувся, випрямившись, – дерево б диміло. От ми й вирішили, що ганчірки горять по іншому.

– От же ви здивувались, – засміялась Міра, – тим більше, якщо палили синтетику.

– Так, ти права, мала, – хлопець показав на дівчину ножем, – багаття вийшло величезним та від нього підіймався чорний смердючий дим, – встав, вигинаючи спину, – все швидко загасили іншою купою ганчірок. І втекли.

– Ти розумієш, що могло бути гірше? – подруга насупилась, – спалили б весь гуртожиток. Це жах, Арс!

Арсеній ляснув в долоні та показав на друзів руками. Всі живі, ще й спустились у провалля, на девʼятий поверх багатоповерхівки. Запропонував спробувати ідею Олеся. Замок ножем не вийшло відчинити.

Розійшлись та почали шукати щось важке. Біля ґрат залишились Діана та Міра, що запропонували охороняти рюкзаки. Хлопці засміялись, але попросили одразу кричати, якщо якийсь монстр вилізе та спробує поцупити їх речі. Діана чортихнулась та побіліла від страху. Арсеній, задоволений жартом, чкурнув в темряву крамниць.

– Ти як, Ді? – тихо спитала Міра, глянувши на подругу, – хвилюєшся?

– Відчуваю себе гидко, – всміхнулась Діана, рада, що подруга не відвернулась від неї після всього, що трапилось, – нарубала дров.

– Так, нарубала, – погодилась Міра, – але я тобі казала, що для мене ти як була подругою, так нею і залишишся. Хоча, я попереджувала тебе, – насупилась, суворо глянувши в очі, – я навіть не хочу думати про те, як Макару боляче.

– Але і мені боляче, – спробувала пояснити Діана, – було боляче весь той час, коли він поводився як ідіот. Розумієш? Якщо я йому набридла або я робила щось не так – чому не сказати мені про це? – відчула, що сльози потекли по щоках, – Він мовчав. А я питала. Не один раз питала. Але тепер, я винна, а не він? Це не чесно!

– Тихіше, – Міра підійшла до Діани та обійняла її, – ти права і не права. Все складно. Не хвилюйся, – поцілувала подругу та витерла її сльози, – це кохання, почуття, емоції. Легко не буде. Ніколи не було. Але я вірю, що все буде добре.

Діана розуміла, що Міра іншого й не могла сказати. Все буде так, як буде. З Макаром вона вже не помириться. А чи буде в неї щось з Вʼячеславом? Вона не хотіла зараз думати про це. Що буде, то буде. «Я хочу просто плити течією, – промайнуло в голові, – хоча б тут, в проваллі». Зітхнувши, міцніше обійняла Міру.

– Дівчата, ми готові, – крикнув здалеку Арсеній, задоволено порушивши тишу, – знесемо грати за декілька хвилин, – вийшов махаючи товстою арматурою.

Поряд зʼявились Макар з Олесем, тримаючи величезні молоти. Останнім йшов Вʼячеслав з сокирою в руках. Задоволено підійшли до ґрат та попросили дівчат світити ліхтарями. Арсеній закричав, піднявши арматуру, та вдарив в місце зʼєднання. Несподівано, в різні сторони посипались іскри. Інструмент відскочив, хлопець ледве втримав його в руках.

– Обережно, – несподівано крикнула Діана, побачивши як кінець залізяки промайнув перед обличчям Макара, – відійдіть всі. Підходьте по черзі, прошу вас!

– Слушна думка, – засміявся Арсеній, опустивши арматуру тремтячими руками, – мені щось не добре.

– Я казав тобі не лізти? – гаркнув Олесь, – в тебе ребро зламане. Відійди!

Арсеній практично відповз відповз від ґрат, розтираючи бік. Побілів та помітно спітнів. Присів біля стіни за Мірою та заплющив очі. Подруга всміхнулась та легенько пнула його ногою.

– Не лізь поперед батька в пекло, – подруга діловито провчила хлопця, – сам калічишся, ще й інших за собою тягнеш, – фиркнула та розвернулась до інших.

Олесь та Вʼячеслав відійшли трохи далі, поки Макар повільно піднімав молот над головою. За мить, інструмент опустився та вдарив металеві переплетені прути. Тишу розірвав гул, від чого компанія вхопилась за вуха. Удар був настільки потужним, що стіни найближчих магазинів затремтіли.

– Щось казали? – спитав Макар, обернувшись – в мене в вухах дзвенить. Не підходьте, вдарю ще раз, – замахнувся та опустив молот.

Несподівано, скляні двері за ґратами вибухнули. Дрібні уламки розлетілись в різні сторони. Полетіли в очі, волосся, одяг. Макар випустив молот. Діана перелякано крикнула, відчувши град скла, що вдарив в обличчя. Впала, закриваючись руками. Але тиша швидко повернулась. Лише дзвін у вухах вказував на інцидент, що щойно відбувся.

Аж раптом повернулось відлуння. Наче вибухова хвиля здійнялась в гору, торкнулась стелі та повернулась. У вуха вдарив гул, наче Макар знову вдарив молотом. Але хлопець відскочив, не тримаючи нічого в руках. Тиша. Біль розійшлась головою. Діана, важко дихаючи, піднялась на руки. Глянула в сторону виходу, побачивши лише металеві грати.

Удар. Точно такий самий, металевий, важкий. «Що відбувається?» – промайнуло в голові, адже попереду була лише темрява переходу на восьмий поверх.

Найдивовижніше почалось далі. Замість тиші чи гулу у вухах, компанія почула крик. Це кричали люди. Багато людей. Дорослих, малих. Крик був благаючий, нестерпний. Він наростав й наростав. Його тон змінювався, ставав більш болючим. Наче людей катували повільно, але впевнено. З задоволенням, з фантазією.

Волосся вмить стало дибки, мурахи розповзлись всім тілом. Діана не витримала, схопившись вух руками, закричала. Закричала Міра. Закричали хлопці. Навіть Арсеній, що завжди відрізнявся дуркуватою хоробрістю, впав на коліна забувши про ребро.

Несподівано на друзів впала тиша. Жодного крику, жодного болю. Темрява, спокій, провалля. Нічого більше. Діана опустила руки, перелякано розглядаючи компанію. «Що це було? – промайнуло в голові, – це відлуння?».

– Слухайте, – крикнув Макар, наче нічого незвичайного не відбулось, – таке враження, що ці ворота броньовані. Жодного пошкодження, – показав пальцем на металеві прути, – ми або оглухнемо, або повбиваємо один одного.

– А в цьому клятому торгівельному центрі немає інших виходів? – спитав Олесь, піднявши погляд на Вʼячеслава – ти вчора все оглядав на цьому рівні. Ще трохи, я кинусь звідси як скажений, – почав тягнути себе за волосся, – мені здалось, наче я щойно чув крики людей. Я такого більше не витримаю!

– Ні, тільки цей, – В’ячеслав показав на ґрати, – та ліфт. Але не будемо ж ми лізти в ліфтову шахту, – несподівано перелякано глянув в сторону Арсенія, що вже почав сяяти від запропонованої ідеї.

– Неймовірно! – крикнув хлопець та спробував підвестись, – тягніть сокиру, глянемо!

Дівчата зашипіли, а Міра погрозливо глянула на новенького. Вʼячеслав винувато потупив погляд в підлогу. Саме він тримав сокиру в руках, тому підійшов до металевих дверей ліфта. Просунув вістря та потягнув в сторону. Двері смикнулись, але блокатор не піддався.

Арсеній підійшов, забрав у хлопця сокиру та знову вставив вістря. Арматуру взяв обома руками та почав забивати інструмент наче цвях. Металеві двері розійшлись на декілька сантиметрів. Хлопець задоволено засвистів, кинув арматурину на підлогу. Взявшись за ручку сокири, потягнув в сторону, стиснувши зуби. Зламане ребро нило все сильніше та сильніше від потуг свого господаря.

Раптом щось тріснуло. Металеві двері розʼїхались в сторони. Сокира вискочила в провалля та полетіла в шахту. За декілька секунд впала на дно, відгукнувшись металевим відлунням.

Арсеній втратив точку рівноваги та впав на підлогу. Закричав від болю, скрутившись. Дівчата підскочили намагаючись підвести хлопця. Відтягли в сторону. Міра майже випадково натиснула на повʼязку, від чого хворий застогнав.Ввсміхнулась, а на обличчі можна було прочитати «Так тобі й треба!».

Олесь та Вʼячеслав підійшли до відкритої шахти ліфта, посвітивши ліхтариками в провалля. Кінця та краю шахти не було видно. Плечем Діана відчула потяг гарячого вітру. Спочатку злякалась, що це той самий вітерець, що приносив лихо. Але по виразу обличчя хлопців, стало зрозуміло, що вони відчувають те саме.

– Нічого собі, – мовив Олесь, – а там жаркувато. Як таке можливо?

Зібрались біля дверей ліфта, заглядаючи у шахту. Арсенію стало легше, посмішка повернулась до хлопця. Розсунув всіх в сторону.

– Дайте дорогу інваліду! – заволав голосно, – Нічого собі! – останнє кинув в темряву шахти, – Уявляєте, там дійсно пекло! – його очі округлились, а сам хлопець почав практично сяяти від задоволення, – ніколи не думав, що загляну в таке місце, – помовчав та додав, – при житті я мав на увазі.

Почулись нервові смішки, але перспектива подібної локації нікого не приваблювала. «Це ж не можливо!» – заспокоїла себе Діана, але вже відчула як напружилось тіло. Страх липкими лапами обережно взяв за шию та почав натискати. Повільно, обережно, але впевнено.

– Арс, я не буду лізти в цю діру, – тремтячим голосом сказала Міра, – лишаєте мене тут. Дайте ліхтарик, воду. Почекаю.

– Я з тобою залишусь, – всміхнувся хитро Олесь, відчуваючи привабливість усамітнення з коханою.

– Ні, ні, ні, – махнув рукою Арсеній, – ви чули яке тут відлуння? Поки ми будемо спускатись на перший поверх, ви нас будете лякати своїми охами та ахами? – оглянув палаючим поглядом Міру, – я б з тобою, солоденька, так і зробив. Ми вже знаємо, що відбувається, коли ви лишаєтесь удвох, – підняв плечі, вказуючи, що це вже аксіома, – голі дупи та стогнання.

Міра спробувала дотягнутись пальцями до очей Арсенія, але натовп не дав такої можливости. Загарчала, звузивши очі.

– Я не полізу туди, – повторила дівчина, – ти мене не змусиш!

– Все просто, – мовив спокійно жартівник, – ми не будемо лізти на перший поверх. Для цього треба мотузки, обладнання, навички. – показав пальцем в провалля, – це не підйом на гору, тут менше місця для маневрів.

– Ми спустимось на один поверх, – продовжив замість друга Вʼячеслав, – лише на один поверх!

– Правильно, друже! – Арсеній задоволено хлопнув новенького по плечу, – і ти будеш першим. Потрібно так само відчинити металеві двері на нижньому рівні, – поглянув на дівчат, – фіксуємо три мотузки. Перша для страховки. Друга для спуску. Третя знову для страховки. – розвів руки в сторони, – все надійно як китайський годинник, – засміявся, ляснувши в долоні.

Спочатку Діана хотіла заперечити, але зрозуміла, що надійність плану висока. Лише Вʼячеслав має ризикнути, спустившись до зачинених металевих дверей. Лапи страху відпустили шию, від чого дівчина полегшено зітхнула. Не зважаючи на дуркуватість, Арсеній казав діло.

– Готуємось до спуску, – Макар порушив тишу, яка несподівано повернулась після запропонованого плану, – здається, стає ще жаркіше. Пекло не буде чекати...