За зеленим полум'ям

− Я хочу змінити форму носа, − промовила жінка з ароматом фруктового мила. Темноволоса, років сорок. Пів години тому прийшла до мене вперше на манікюр. Її заява була така неочікувана, що я ледве пилку з рук не впустила. Перша реакція, звичайно, оглянути предмет обговорення. Ніс як ніс, трохи кирпатий, маленький. Що там міняти.

− А навіщо? − стримано питаю і продовжую монотонні рухи.

− Мене чоловік кинув, − урочисто промовила клієнтка. Уважно дивиться, мабуть, чекає на реакцію.

− Через ніс? − не піднімаю очей аби веселі бісенята не повистрибували. Може в людини горе.

− Ні, звичайно,... я була алкоголічка, − вона почала соватися на стільці. − Зараз навіть смішно згадувати, але колись без біленької взагалі не могла обходитись. Добре, що все в минулому. Тепер я власниця магазину і зовсім інша людина.

Та яка різниця хто ти? Навіщо мені про це знати?

− Люди до тебе приходять поговорити про наболіле, про домашні тривоги, про нерозділене кохання, про те, про що не можуть сказати вдома, − згадалися слова подруги перукарки.

− То хай йдуть до психоаналітика, я тут до чого? − роздратовувалась я, − моя справа нігті робити.

− Ні до чого, − всміхається, − вважай, що це комплексна послуга. Психоаналітик коштує як два твої манікюри, а то й три. А процес не сильно відрізняється. Просто слухай і кивай.

Слухай і кивай. Слушна порада. Жінка уважно дивиться, чоло аж припікає.

− Угу, і до чого тут ніс? − це можна вважати кивком.

− Я взагалі не просихала, колись навіть під під'їздом відрубилася, − полилося як з рогу достатку. − Він про мене піклувався, на руках носив, до лікарів водив...

Пів години подробиць з життя алкоголічки. Точно треба міняти прайс. Манікюр мовчки п'ятсот гривень, з послугами спілкування − сімсот гривень.

− Аліно, мені здається, ви переоцінюєте значення носа в ваших відносинах з чоловіком, − вже наприкінці візиту сказала я, − він з вами був і пішов не через нього. Ви змінилися і це круто, покажіть йому це, і в вас все буде добре − а про себе додала, «якщо ще не запізно».

Хто б знав навіщо я взагалі щось казала. Може втомилася за дві години вливань. Жінка вчепилась мені в руку зі словами «дякую» і пішла посміхаючись, полишивши в приміщенні тільки запах мила. Добре, коли комусь добре.

Прибираю. Пил, сміття, серветки, пляшечки, флакончики. Вмикаю чайник. Встигну випити кави. За пів години ще одна клієнтка. Теж новенька. Сподіваюся зараз буде легше.

Її поява стала ударом по голові. В прямому сенсі. Біль накрив майже одразу.

− Господи, ну й запах, − неконтрольовано вирвалось в мене. Думки про заміну носа вже не здавалися нісенітницею.

− Це Chanel за п'ять тисяч гривень, − ображено промовила клієнтка, − це класний парфюм.

− Можливо, але не в маленькому приміщенні. Ви й самі скоро відчуєте, що він жере кисень не гірше пожежі − відповіла я і відкрила вікно. Чомусь здавалося, що це не дуже врятує ситуацію. У мене принаймні маска є і антисептик.

Подивилася на жінку. Гарненька, з охайним макіяжем, розкішним волоссям. Навіщо таким «ударним» чином увагу привертати.

− Ви знаєте, я могла до вас сьогодні і не потрапити, − говорить дівчина. Вмощується зручніше на стільці і кладе руку на підставку, − я вчора страшенно отруїлася.

− Співчуваю, що ми робимо? Як вас, до речі звати? − прискаю на руки антисептиком.

− Ліля. Довжину залишаємо і червоним покриваємо, − впевнено говорить вона.

− На такій довжині червоний виглядатиме дуже хижо. Чи вам для певного образу?

− Хочу червоний, − вперто повторює клієнтка і випинає нижню губу.

− Добре, − вирішила не наполягати я, а уява вже домалювала майбутні криваві пазурі.

− Так от, як я сказала, могла до вас не попасти через отруєння. Мене на швидкій в лікарню відвезли і робили промивання шлунку, це така процедура...

О Боже. Ні.