За зеленим полум'ям

Я стою в черзі за кавою в переході. Майже всі маленькі кіоски в підземках знесли на користь брудних стін. А тут лишили. І це реально спасіння в холодну пору. Переді мною стоїть три людини. Перший, величезний дядько, замовляє вже хвилин п'ять. І чотири кави, і смаколики, і печивка на вагу. Цікаво, як він усе це попре. Широкі, як сосиски пальці, тримають купу пакетиків і ось-ось має щось впасти.

Неподалік зупиняється цікава компанія. Тобто, нічого цікавого в них насправді немає, окрім дівчинки років шести в яскравому рожевому комбінезоні. Вона співає. «По дорозі жук, жук, по дорозі чорний...». Підстрибує, кружляє і показує свою моторність всім навкруги. В першу чергу трьом дорослим, що йдуть з нею: двом жінкам і старенькому діду. Молода пані, напевно мама, намагається її вгамувати, але це має протилежний ефект, лише розпалює малечу. Літня жінка, бабуся, тягне за собою візочка і весь час невдоволено буркотить. Долітають окремі фрази типу «порвеш штані», «впадеш», «невихована». Дід йде з пустим поглядом. Інколи здригається від різких звуків, але на обличчі не проступає жодна емоція.

Вони зупиняються під стінкою. До какофонії доєднується виклик телефону, молода заглиблюється в розмову. Що тут можна почути?

Черга трохи зсувається. Є шанс отримати каву до того як голова розколеться від болю. Звуків стає більше. Продавчиня про щось сперечається з другою в черзі. Перевернула каву. Не має значення.

Поглядом шукаю єдиний острівець спокою в цьому переході, та не знаходжу. Дідусь з абсолютно сивим волоссям, що спадає гарною хвилею на чоло. Де він? Відступає. Крок за кроком. Не зводить очей з жіночого кагалу і задкує. Темно синя куртка висить мішком. На шию аби як намотаний шарф. Впирається спиною в стіну, стоїть кілька секунд і швидким кроком піднімається сходами нагору.

Неправильна поведінка. Передчуття біди. Згадався випадок. Спостерігала за прогулянкою мами з трьома дітками з балкону. Мама відволіклася на виклик і середній хлопчик, років трьох забіг за кут будинку. Тоді роздумів не було. І теж було відчуття неправильності.

− Вибачаюсь, − підійшла я до мами дівчинки, що як раз закінчила розмову, − ваш дідусь... він туди пішов.

− О, Господи − переляк в голосі. Схопила дитину за руку, сунула бабці, − очей з неї не зводь, − сказала жорстко і побігла у вказаному напрямку.

Нарешті я дісталася бажаного віконечка. Замовила капучино і великий льодяник для дівчинки. Стара мимра, якій її доручили, добрала смаку і сильно стискає дитячу руку залишаючи білі плями. Підопічна видирається і хникає.

− Знову твій дід втік, − злобує стара, − тобі я втекти не дам.

Мама дівчинки повертається. Знову розмовляє по телефону.

− Так. Так. Сімдесят вісім. Деменція. Так. Олексій Федорович. Чекаю, − поклала слухавку і підійшла по сімейства. − Не знайшла. Поліцію викликала, − втомлено опустилася на почіпки.

− А я казала, що так буде, − підключила важку артилерію бабка. Дівчинка починає плакати.

− Відпусти, боляче. Мамо, вона мені боляче робить, − ще одна спроба видерти руку.

Мама не реагує. Вона сидить, охопивши голову руками і гірко плаче.

− Відпустіть дитину, − кажу наказним тоном, бо з такими бабками тільки такий і працює.

Рука старої на мить розтискається і дівчинка біжить до мами. Я присідаю поруч і простягаю льодяник.

− Тримай, посмокчи тихенько, добре? − кажу лагідно. − Мама трошки поплаче, заспокоїться і обов'язково приділить тобі увагу.

Маленька дивиться великими блакитними очима. Схопила цукерку.

− Дякую, − посміхається. Потім щось згадала і питає вже маму, − можна?

Та підіймає заплакане обличчя, пригортає дитину до себе.

− Так, можна, − і до мене одними губами, − дякую.

Хто б знав навіщо я втрутилась. Може дитину стало шкода. Чи дідуся. А може мені самій так погано, що просто це необхідно, аби не відчувати біль. Допомога іншим покращує власний стан. Добре, коли комусь добре.

Я п'ю каву. На фоні чутно шурхотіння ніг, скрипучий голос бабки, чмакання дівчинки і схлипування.

В перехід спускаються два поліціянта з серйозними обличчями в фуражках. Люди розтікаються від них в різні боки. Стара напружується. Молода встає і робить крок назустріч.

Час йти. Вібрує телефон. Знову. Сотий виклик від Євгена. Блокую його номер. Махаю дівчинці рукою і прямую додому. Там мене сьогодні ніхто не чекає. Тільки тиша та недописаний роман.