За зеленим полум'ям

Холодно. В квартирі холодно і сиро. Опалення ще не ввімкнули, а погода вже зіпсувалася. Сиджу на кріслі під ковдрою. Чашка чаю швидко остигає на столику. В руках телефон з відкритим оповіданням. Одним із. Дописую, змінюю, вдосконалюю. Кожного разу чогось не вистачає. Кожного разу щось важливе витікає між рядків і доводиться знову перечитувати і збирати дрібну мозаїку. Кожного разу це все складніше. Я вперто намагаюся не зупинятися і шукаю нитки поєднання, які побачила яскрава панна підсвідомість.

Гупнули двері, клацнув замок. Це мій супутник життя останній рік. Євген. Єдиний чоловік звички якого не викликають зубний скрегіт. Познайомились випадково на костюмованій вечірці з нагоди Геловіну. Він шукав житло, в мене трикімнатна квартира. Приємне спілкування через чотири місяці переросло в спільну спальню і прогулянки за ручку. Але на цьому все. Ніяких спільних шаф, брудної білизни і недоречних порад. В кожного свій простір і свої проблеми. Захочеш − поділишся. Так в ідеалі. Але я чомусь відчуваю провину через свою таємничість останнім часом. І що не відгукуюся на його турботу. Коротше, це треба змінити.

− Привіт, ти сьогодні раніше, − дивлюся на годинник, − все гаразд?

− Так, злиняв зі святкування дня народження, − нахилився і ледве торкнувся губами волосся. − Їсти хочу. Складеш компанію?

Він розповідає про свою роботу. Завжди. Невпинно. Багато. Йому важлива увага, бо під час обговорення намагається знайти рішення якоїсь проблеми. Їх теж чимало. Я люблю слухати. Він любить говорити. Може в цьому секрет гармонійних відносин?

− А в тебе як день пройшов? − теплий дотик піклування.

− Я нарешті перевела всі свої оповідання в електронний формат і тепер думаю, що з ними робити далі, − невизначено відповідаю я.

− Не знав, що ти пишеш, − очі відвів в сторону, − і які ідеї?

− Одна людина, − знову виляю, це не довіра чи що? − запропонувала поєднати їх в роман. Як думаєш, це − хороша ідея?

Знизує плечима. Погляд спрямований у вікно.

− Як хочеш, − на мене не дивиться і це дратує.

− Щось не так? Не розумію зміну настрою.

− Справді не розумієш? − питає і встає.

Він − статуя посеред кухні. Синьоока скульптура в білій сорочці. З надто білою шкірою під лампою денного освітлення. Давно хочу її замінити, саме через ці застиглі маски, які вона створює. Весь час забуваю. Гуде холодильник. Зі свіжим повітрям через хвіртку долітають звуки вулиці. На столі тарілки з залишками вареної картоплі. Напівповний графин яблучного соку. Кислуватий смак в роті викликає оскому. Маленька фіолетова коробочка з часниковим соусом з Макдональдсу стоїть осторонь. Найяскравіша деталь в надто білому просторі. Її так і не відкрили.

− Тридцять дев'ять днів брехні, − він різко повертається. − Тридцять дев'ять днів уникань і прихованих мотивів, − руку стискає і розтискає, наче еспандером. − Безкінечних переписувань з кимось. Ховань в кімнаті. Безпричинна відпустка...

− Я не... − починаю здивовано.

− Помовч! − гримнув на всю кухню. − Я дав тобі час. Я дав тобі чортових тридцять дев'ять днів на те, щоб зібратися і сказати правду. Всім буває важко, всі помиляються, − пауза. − І що я отримав у відповідь? − невизначений помах рукою, − Оповіданнячка в електронку перевела? Роман? Не треба тримати мене за ідіота! Ти ніколи не писала. Ти не авторка, а звичайна зрадниця!

Ненавиджу, коли на мене кричать. Особливо а маленькому приміщенні. Звуки відбиваються від стін і глушать. В мене голос досить тихий, ніяких шансів перекричати і примусити почути. Та й чи потрібно це? Потік ображеного самолюбства вихлюпує водоспадом образи.

Затулила вуха, підтягла до грудей коліно і скрутилася на стільці в кульку. Захищаюся. Не хочу чути, що він про мене думає. Але чую.

На мить він зупиняється, переводить дихання. Моя черга. Різко встаю. Євген робить крок назад. Дивлюся прямо, впевнено і без страху. Чого боятися? Я нічого поганого не зробила. В його очах сумнів. Так і повинно бути.

− В тебе є хоч один доказ? − він мовчить, − хоч один довбаний доказ зради, про яку ти тут вже двадцять хвилин співаєш? − говорю, відокремлюючи кожне слово. − Ні? А знаєш чому? − я рушила в напрямку своєї майстерні, − Сюди йди. Покажу.

Він хвилину вагається і все ж так само мовчки йде за мною. Відкриваю двері і пропускаю його вперед.

− Моя провина в тому, що я захопилася ідеєю, − відкриваю шторку на дошці, вмикаю комп'ютер. − Не хотіла коментарів близьких, бо не була впевнена в підтримці. І не помилилася.

Він ходить, уважно роздивляється. Сідає за комп'ютер. Відкриває один файл, читає декілька хвилин. Другий так само.

− Шкода, що твого інтелекту вистачило лише на те, щоб безпідставно звинуватити в зраді і видати на мою адресу купу епітетів.

Його спина напружена. Продовжує відкривати і читати шматками тексти. Їх багато, вже понад п'ятдесят.

− Шкода, що з усіх можливостей дізнатися, що відбувається, ти вибрав шлях очікування і образ, − закриваю шторку на дошці. − Ти здивуєшся, але є набагато цікавіші речі, ніж здригання з чоловіками на ліжку.

Він різко повернувся. Гнівається, але мовчить. Бо й так вже достатньо наговорив. Остання фраза, здається, влучила в ціль. Квиті.

− Ключі залиш під дзеркалом в коридорі. Більше ти тут не мешкаєш, − сказала і вийшла з кімнати, обережно притуливши двері.