За зеленим полум'ям

Так ми почали працювати разом. І це було справді круто. Читали, обговорювали, розбирали структуру, незрозумілі питання, ідеї. Олексій Федорович, коли почув про мою проблему з поєднанням, зразу запропонував паралельну сюжетну лінію. Де персонажі перетинаються аж в кульмінації, а до цього кожен живе своїм життям. В нього в кімнаті на стіні ми теж зробили дошку для записів. Спеціально придбала довгу указку, купу кольорових стікерів і товстих фломастерів.

За три дні я зателефонувала мамі, бо тепер вже не могла стримати емоції. Мене аж розпинало від захвату. Вона, на щастя, за мене зраділа і підтримала. Бо вже деякий час непокоїлася, не розуміла що відбувається. Про розрив з Євгеном сказала, що від початку знала − він не мій тип.

Ще за кілька днів я зателефонувала кращій подрузі Олі. Одна довга розмова за раз. Вона рік тому вийшла заміж за француза і поїхала обживатися на березі моря. Спілкування підтримувати стало складніше, але ми намагаємось. Вона теж за мене зраділа і сказала, що обов'язково приїде на презентацію книги. Було приємно.

Євгену не телефонувала. Вирішила просто перегорнути цю сторінку свого життя. Нам було добре разом. Ключове слово було. Нехай так в минулому усе й лишиться.

Життя продовжувалося і набирало цікавих обертів. Але іноді гальмувало через деменцію. Перший раз це сталося через два тижні. Я чотири дні не з'являлася в письменника. Треба ж було і писати, не тільки обговорювати. Кульмінація і фінал самі не з'являться. Чотири дні виснажливої роботи, без нормальної їжі та сну. Біжу до наставника, а він мене не впізнає. Боляче було, прям до сліз. Олена, його дочка, теж плакала, говорила хвороба прогресує.

Знову вмовляння, переказування, нагадування. День бабака. Як звик до мене знову, зробили декілька сумісних фото і причепили на дошку. А також записали з Олексієм Федоровичем фільм. Де він говорить про знайомство зі мною, про допомогу в написанні і що йому цікаво в моїй історії. Шкода, що не зробили цього одразу.

З того часу я почала писати з дідусем разом. Він одягав свої великі квадратні окуляри, сідав за стіл, клав на «козу» аркуш паперу і писав ручкою. А я, сидячі на підлозі чи стільці, користувалася для записів телефоном. Процес пішов швидше. Бо коли люди зайняті однією справою, вони наче підштовхують один одного зосередженими обличчями.

Коли я закінчувала розділ, після першої редактури завжди читала вголос. Ми зразу обговорювали сильні і слабкі моменти, способи покращення, якщо треба і рухались далі.

Він помер за два дні до Нового року, за два дні до останнього дня здачі рукопису. Я як раз читала фінальний абзац. Він, як зазвичай, слухав лежачи на ліжку з поглядом у стелю. Я закінчила, а він мовчить. Підхожу і розумію, що це все. Вчитель вже мене не бачить. Застиг спокійний з ледве піднятими кутиками губ. Я навіть не встигла подякувати. Без нього б нічого не було. Єдине, що спало на думку, вписати його ім'я разом зі своїм в графу автора роману і відправити на конкурс. Я вас пам'ятатиму, Олексію Федоровичу. І дякую.