За зеленим полум'ям

Наступного дня в мене вихідний. Чудова нагода присвятити час собі і своїй нервовій системі. До психоаналітика я, звичайно, не збираюсь. А от розкласти по поличках думки в компанії смачної кави − залюбки. Бурхливе спілкування з власною підсвідомістю напередодні непокоїть. Але не сильно. Її поява просто стала доказом, що надмірне вдихання концентрованого парфуму шкідливе для здоров'я.

Зранку я на швидку руку чепурюся, з'їдаю пару варених яєць і відправляюсь в улюблену кав'ярню з ласкавою назвою «Кактус». Округлі столики, солом'яні стільці і кактуси, усюди де можливо: живі, намальовані, надруковані, наліплені та підвішені. Але основна фішка тут все ж таки кава, тобто її подача.

Я замовляю велике капучино і сідаю в кутку напроти входу. Декілька років тому я тут проводила багато часу, просто спостерігала за відвідувачами. За їх настроєм до і після отримання напою. За манерою говорити, жестикулювати. Завжди намагалася вгадати, що людину непокоїть або тішить, виходячи з емоцій на обличчі. А ще тут іноді можна було почути цікаві історії. Тепер їх джерелом стала робота.

Бариста Степан несе мені замовлення у великій білій філіжанці. Його русе волосся стирчить в усі боки, борідка якось особливо з викликом дибиться, на обличчі помітна легка пом'ятість.

− Важкий день? − питаю з посмішкою.

− Скоріше ніч, − він обережно ставить ношу на стіл, − сестра з племінницями в гості приїхала, але я впораюсь, − пальцями намагається розчесатися. − А в тебе як? Давно не заходила.

− Закрутилася трохи. Скучила. Посиджу у вас, поміркую про плани на майбутнє.

− Корисна справа. Гарного дня, − втрачає цікавість Степан і прямує за стійку.

Я беру ложку і починаю свій улюблений ритуал. З чашки на мене дивиться веселий ведмедик з великим пінним пузом. Якщо на нього обережно натиснути кілька разів округлою частиною ложки, животик починає підстрибувати, неначе мультяшна тваринка регоче. Раз, другий і настрій в порядку. Скільки вже це бачила, а завжди посміхаюсь.

Роблю великий ковток і лізу в рюкзак за блокнотом і книжкою. Все ті ж «Зламані сходи». На обкладинці тінь чоловіка йде по темному коридору до світла. Праворуч рука з пістолетом, куди ж без нього. Велика назва червоними літерами. А знизу приписка «від фіналіста конкурсу «Коронація слова».

Я її помітила вчора перед сном і події вечора перестали здаватися містичними.

Моя мама завжди повторює, що якщо підсвідомість до тебе звертається, значить тобі чогось дуже сильно бракує. І на сьогодні в мене головне завдання розібратися, чого мені бракує і чому моє внутрішнє «я» зреагувало на червону примітку на книзі.

В мене нормальне життя. Мама, хлопець, друзі, робота, творчість. Спокійно і розмірено. Може в цьому справа? Може десь глибоко мені хочеться перемог і слави? Якби хотілося, то я б усі ці роки не ховала написане під подушку. Чи не так? І про перемогу не йдеться, лише про участь. А якби йшлось? Чорт забирай, моя голова − це щось дуже мутне.

Треба з іншого боку. Зважити усі «за» та «проти». Припустимо я перевершила себе і скомпонувала той багатостраждальний роман з купи оповідань. Що це мені дасть? Я поділила сторінку блокнота навпіл. З одного боку поставила плюс, з іншого мінус.

Виснаженість. Точно знаю. Бо за три місяці доведеться обробити шалену купу макулатури. Більшість текстів рукописних. З іншого боку, це буде цікаво і корисно. Нарешті перенесу записи в електронний формат. Бо без мети хтозна-коли зберусь. А зошити можна буде викинути і звільнити місце. Також в плюси додаю радість, що змогла. Доведу сама собі, що можу все. Що ще? Полегшення. Яскрава тітка більше не докучатиме. Хоча, може, її перемкне і вона заявиться з ще однією «пропозицією, від якої неможливо відмовитись». Але я вже буду досвідчена і впевнена в собі. Так, впевненість. Моє скиглення щодо «я не вмію, я не можу» згадується з соромом. Хоча, перед ким соромно? Перед примарою унюханого мозку?

Я вчора залізла на сайт конкурсу. Варіантів участі там − море. Романи, п'єси, сценарії, оповідання, навіть пісні. Це кожну подану роботу поки прочитають, оцінять. А результати коли? Через рік? Це якийсь дуже далекий світ.

Кава вже остигла. Від ведмедика залишилася частина пінної голови, яку я з задоволенням з'їла.

Можна переходити до другого етапу самокопання. Плюси і мінуси, якщо я НЕ напружуватимусь. Ще одна сторінка поділена навпіл. Головним плюсом можна вважати відсутність надмірних зусиль. І звичайне життя, без змін. Але зміни вже є. Бо подія відбулася і хробак сумніву «що якби?» не вщухатиме. Я себе знаю. Але ж треба реально оцінювати власні можливості. Роману не буде. Остання фраза викликала сум. Це несподівано. Я себе переконала, що воно мені не потрібно, не цікаво і поза межами можливостей, а зараз ледве не плачу. Я підкреслюю речення трьома рисками і відкладаю блокнот.

Дієвих осіб в голові стає більше. Першою була підсвідомість. Тепер дала про себе знати надія. І я навіть знаю парочку, яка з'явиться надалі.