За зеленим полум'ям

Я тільки-но занурилась в таємниці діла нового детективу, як в двері постукали і відчинили, не очікуючи відповіді. На порозі стояла дивна жінка. Дивизна була в тому, що вона зовсім не вписувалася зовнішнім виглядом в навколишню обстановку. Як вишукана квітка на поляні кульбаб. Її сукня сяяла під штучним освітленням нестерпним блиском тисяч камінців. Волосся, підібране в складну зачіску, декількома локонами підкреслювало довжину шиї. Зелені очі розглядали мене уважно і з цікавістю. Гарна? Ні. Скоріше, яскрава.

− Ви до мене? − питаю і закриваю книгу. Про себе згадала не злим тихим словом Софію, яка обіцяла нікого не записувати. Мабуть, не встояла перед блиском. Хоча манікюр в панянки свіженький.

− До вас, − посміхається теплою посмішкою гостя і повільно опускається на стілець, − з пропозицією від якої неможливо відмовитись.

Перед очима промайнули кадри з «Хрещеного батька», там ця фраза не віщувала нічого доброго. Може тому я напружилася.

− Чим можу допомогти?

Дівчина застигла на мить, вдивляється в книгу, яку я прикрила рукою.

− «Зламані сходи», ну звичайно, пам'ятаю, − неочікувано зраділа панночка, − таємниче зникнення трьох чоловіків. Як на мене, дуже вдалий детектив. А ви як вважаєте?

− Тільки почала, поки не погано, − знизую плечима я, − так з якого ви приводу ?

− З приводу вашого рукопису, − чітко виділяючи кожне слово мовить жінка.

− Мого... що? − мій стан можна було описати, як відпала щелепа. Так, я іноді пишу історії. Іноді їх можна назвати цікавими. Іноді їх навіть можна назвати завершеними. Але прям рукописом свої замальовки я однозначно не сприймала. − Ви мене з кимось плутаєте.

− Точно НЕ плутаю, − продовжує гостя, явно задоволена ефектом від своєї фрази. − Якщо ви уважно розглянете свої твори, то помітите, що усі вони об'єднані однією ідеєю, жанром, а в деяких навіть з'являється один і той самий герой, тобто героїня. Ви розумієте про що я?

− Я розумію, що не тямлю звідки вам це відомо. І якого біса вам від мене треба, − чомусь розлютилася я.

В голові прокручуються різні варіанти, як моя писанина могла потрапити їй в руки. І хто з близьких зайнявся самодіяльністю за моєю спиною. Останнє дратувало найбільше. Справа в тому, що я ніколи і нічого з написаного не викладала в мережу. Як каже моя чотирирічна сусідка «стіпісняюся». Тому випадковість виключається.

− Я бачу, що ви гніваєтеся, але не збагну чому. Я прийшла дати вам можливість писати не просто «в стіл». − Вона встала і повільно рушила до вікна. − Я пропоную показати свою роботу на конкурсі «Коронація слова». Вас читатимуть, обговорюватимуть. В вас будуть нові знайомства і, повірте мені, дуже значний поштовх на наступний роман.

З мого рота виривається смішок, який перетворюється на відвертий регіт. Я сміюся, бо уявила витягнуті обличчя членів журі, які вимушені будуть читати мою маячню.

− А в вас, я так розумію, нестача учасників? − взявши під контроль сміх, питаю я. − Раз прийшли до людини, яка навіть теоретично не уявляє як писати роман і вперше чує про цей ваш конкурс.

− Я прийшла, бо бачу в вас перспективу, − зелені очі звузилися, здалося по кімнаті пройшов розряд напруги. − Бо країні потрібні нові автори. І тому, що ви МОЖЕТЕ це зробити. Три місяці, п'ятдесят розділів. Вже написаних, до речі. Поєднати в одну історію, написати кульмінацію і фінал. Все.

− Все? − знову виривається смішок. − Так, мила дівчино. Я не знаю звідки у вас усі ці подробиці, − треба було вже закінчувати цю божевільню, − але що я точно можу, так це вказати на двері і сказати «розмова закінчена».

− Невже? Ну так зробіть це.

Гостя стоїть з дуже рівною спиною в півоберти до темного вікна. Трохи нахилила голову і дивиться на мене. Бузковий колір стін і тюлю відблискують в сяйві камінців сукні. Вона теж здається бузковою. Гіпнотизуючі зелені очі заглядають у саму душу. Почуваюся ніяково. Хочеться пити і спати. Руки чомусь спітніли. На краю столу поряд з одноразовими серветками стоїть зігнутий штучний палець. Він за формою нагадує знак питання, неначе віддзеркалює загальний настрій в кімнаті. Здалеку чутно звук перукарської машинки і приглушені голоси дівчат. В повітрі сильний запах Chanel «за п'ять тисяч гривень». Він мене ще довго переслідуватиме.

− Слухайте, я не можу зробити те, чого не вмію, − відповідаю я. − Ані за три місяці, ані за рік. В мене на це немає ні часу, ні сил, ні бажання. Моя межа це двадцять тисяч знаків. Великими об'ємами я не мислю, − звучить, як скиглення. Але я не знаю як її переконати дати мені спокій. Не силоміць же її виставляти.

− Просто треба спробувати, − чую у відповідь, − все буде.

− Зайка, ми вже закриваємося, закінчуй вже свої читання, − весело говорить перукарка Катруся. Вона гучно відчиняє двері і займає своїм об'ємним, але низеньким тілом прохід. Її короткі темні кучері весело підстрибують, коли вона крутить головою, чи сміється. А нарощені до брів вії, як в ляльки, викликають бажання попестити за щічку.

− І не забудь віконечко на провітрювання поставити, дихати нема чим.

Я хочу сказати, що вже закінчую розмову з гостею і за п'ять хвилин буду, але вчасно прикушую язика. Я в кімнаті зовсім сама.