За зеленим полум'ям

Він сидить на дитячому майданчику. Дивиться на зграйку дівчат, що бігають з ляльками біля дерев'яного будиночка. Зсутулений дідусь у синій куртці. Він запросто може бути родичем однієї з них. Нічим не привертає увагу. Але я його впізнаю. Сива біла хвиля на чолі.

Підхожу до ослона і сідаю на краєчок.

− Не заважатиму? − немає відповіді. Навіть головою не веде. Застигле обличчя, лише трошки ворушаться пересохлі губи.

Так ми і сидимо. Я з черговою кавою і купою думок про Євгена, роман, сварку та підсвідомість . І він. Незвісно про що думає. Погляд сумний і якийсь погаслий.

Знову задаюся питанням, навіщо я тут. Навіщо мені той дід, з його проблемами і хворобами? Може його стан відгукується і мені. Одинокий, без пам'яті та цілі.

В моєї бабки була деменція. І в дідуся. І в троюрідної тітки. І в другого дідуся. Кожного разу це мука для всієї сім'ї. Без надії на одужання. Пам'ять зберігає подробиці сорокарічної давнини, але не знає, що було вчора. Це важко. Але навіщо це мені зараз?

− Моїй доні десять, але вона більше любить машинки, − несподівано промовив старий. − Вона обожнює причепити стрічку за край і тягати, щоб торохтіло. Гучно так...

Я мовчу. Доня, це мабуть молода пані з підземки. Скільки їй, тридцять, тридцять п'ять.

Перед очима знову обличчя Євгена. Крик. Летюча слина. Ти не авторка, а звичайна зрадниця. Боляче. Сльози підступають до горла, але я їх ковтаю. Тридцять дев'ять днів він уявляв, що я ходжу наліво і мовчав. Дні рахував, накопичував образу, злобу. Дивно, як ми не розуміємо насправді тих, хто поряд.

− Вона зникла, − знову дід щось згадав. − Вони показують якусь жінку і кажуть, що то моя донечка. Але ж їй десять. Брехуни, − останнє слово втомлене. Він стомився сперечатися.

− Ви книжки любите? − питаю просто, щоб відволікти від поганого і діда, і себе.

− Я їх пишу, − говорить буденно, − писав...

− Справді? − дивні збіги трапляються в світі.

− Так, − піднімає вологі очі, − більшість для донечки. Вона моє натхнення. А тепер її нема...

− Чому ж нема? − уважно слідкую за реакцією. − Ваш персонаж просто потрапив в інший час, де його донька вже виросла і має свою доньку. Хіба це не цікаво?

Він повертається в півоберти і уважно на мене дивиться.

− Що ж то за пригода, коли герой опиняється в майбутньому і від усіх тікає, не намагається розібратися, а просто піддається розпачу, − теж розвертаюся в півоберти. Дід не кліпає і, здається, не дихає декілька хвилин.

− Ви про яку книгу зараз говорите?

− Про пригоди письменника в далекому світі?

− Не знаю таку, − впертість перемагає.

− Ну, так дізнайтесь, − говорю ласкаво, − може ще одну книжечку для донечки напишете.

Погляд блукає далеко. Посмішка торкається губ. Піднімається вітерець. Накрапує маленький дощик.

− Додому треба, − розгублено, − а де зараз мій дім?

− Коли треба – знайдемо. Я проведу, − встаю і простягаю йому руку.