За зеленим полум'ям

Я стою перед червоними дверима і вагаюся тиснути на дзвоник. Рука вже тричі піднімалася і знесилено падала. Я боюся. Боюся, що він мене пошле до біса і на цьому буде все. Мій емоційний стан не дуже стабільний і виснажений. Внутрішні ресурси на межі. Сварки і невдачі трохи підкосили. І цей дідусь як подих надії. Шанс досягти мети і дописати твір. Мій мозок не хоче мислити макрорівнем і як його виштовхнути в інший стан я не знаю. І письменник з деменцією подав мені ідею. Може й безглузду. Але не спробувати я не можу.

За дверима звучать голоси, декілька поворотів замка і вони відчиняються. На порозі стоїть маленька принцеса в рожевому комбінезоні. З-за спини виглядає мама.

− Вибачте за вторгнення, не встигла подзвонити, я до Олексія Федоровича, можна? − швидко протараторила я.

Його домівку ми вчора шукали важко. З поліцією, блуканнями і двочасовими чеканнями під дверима. Але заходив в квартиру він в гарному настрої. На радість доньки і онуки. Про бабку нічого не можу сказати. Здається її в цьому житті нічого не тішить.

− Дідусю, до тебе тітонька льодяник прийшла, − кричить щосили дівчинка. Її мама, Олена, нітиться, посміхається і відступає в бік, аби запустити мене всередину.

− Проходьте, тато у себе, − думає чи йти гуляти, як збиралася, чи залишитися. − Ми на годинку і повернемося. Якщо якісь питання − друга кімната по коридору. Там наша бабуся.

Олексій Федорович вже визирнув зі своєї кімнати і здивовано на мене дивиться.

− Я до вас за консультацією, можна? − спитала я, знімаючи взуття. Він мовчить. Зникає в глибинах помешкання , але двері залишає відчиненими.

− Ви мене пам'ятаєте? − питаю без надії. − Ми вчора на майданчику познайомилися, домівку вашу шукали.

− Пам'ятаю, чого ж,... не такий я вже й старий, − посміхається кутиками губ. − Яка мета вашого візиту?

Простора кімната з завалами речей. Під вікном стоїть застелене синім покривалом ліжко. Світло зелені стіни в дрібну смужку де-інде розбавлені дитячими малюнками: коником і квадратною рибою. Чорні глухі штори зсунуті вбік. З вулиці через відчинену хвіртку долітають дитячий сміх і крики на футбольному полі. Дідусь в темно-синьому махровому халаті. Пояс тягнеться підступною змійкою позаду. Дуже кудлаті брови роблять його схожим на старого філіна. Під стіною стіл з включеною лампою. На ньому купа паперів, ліків і маленький медальйон. Здається я знаю, хто на ньому зображений.

− Мені потрібна ваша допомога в дописуванні книги, − сказала я і замружилась. Чого б це. Він же бити мене не буде.

Коли розплющила очі, Олексій Федорович стояв в тій самій позі, але начепив на носа величезні квадратні окуляри.

− Розповідайте, − сказав після хвилинного оглядання.

Я розказала йому все. Ну майже. Про візит зеленоокої, її пропозицію, мою відмову і роздуми з блокнотом. Про роботу, яку провела. Навіть про Євгена згадала і в процесі заплакала. Єдине, що залишилося таємницею, це не справжність гості. Але кому це цікаво.

Дівчата повернулися з прогулянки. Олена принесла чай з печивом. А я все розповідала. Письменник уважно слухав, майже не перебивав. Тільки іноді нахиляв вбік голову, чим довершував образ філіна.

− Ви принесли щось з написаного з собою? − нарешті спитав він.

− Так, звичайно, − з глибин рюкзака витягую купу роздрукованих аркушів в файлу і простягаю дідусю.

− Читайте, − сказав він і ліг на ліжко, − будемо розбиратися, що у вас там не виходить.