Наруто. У серці назавжди

— Наруто… — хрипко, харкаючи кров’ю, прошепотів Саске. — Пробач мене…

Він схопив блондина за комір у спробі підвестися, але всі його зусилля виявилися марними.

— Саске!.. Тримайся, ми щось вигадаємо! Сакура… Вона… — Наруто уривками вимовляв фрази, не знаючи, за яку думку ухопитися. Перед ним лежав його найкращий друг, життєві сили якого, немов пісок, витікали крізь пальці, розчиняючись у нічній тиші. — Так не має бути… — розгублено прошепотів джінчурікі, важко осідаючи на землю, вологу від крові.

— Не плач… — вже холодна, бліда рука Учіхи торкнулася засмаглої щоки, повільно витираючи солоні сліди сліз, які бігли мимоволі. — У наступному житті, коли ми знову зустрінемося, все обов’язково буде інакше, — слабка, майже згасла усмішка застигла на бездушному обличчі шинобі.

Здавалося, в цей момент загинула і душа Наруто.

***

Різко розплющивши очі, блондин виявив себе в горизонтальному положенні на сирій, холодній лаві. Він не зовсім добре пам’ятав, як там опинився, але все ще чітко бачив той жахливий кошмар, який переслідував його з часів закінчення війни.

«Саске! Що з Саске?» — несподівана думка блискавкою промайнула в його голові, і, не вагаючись ані секунди, він рвонув до друга.

Пробігаючи повз невисокі житлові будинки, Наруто краєм ока помітив, як у одному з вікон різко сіпнулася занавіска. За ним явно стежили. Ймовірно, це могли бути шинобі, адже звичайній людині просто не під силу помітити блискавичні, відточені роками рухи ніндзя. Джінчурікі вирішив не подавати вигляду й навмисно проігнорував спостерігачів, продовживши свій шлях.

Чекати довелося недовго — з усіх боків у Наруто полетіло десяток кунаїв із прикріпленими вибуховими печатями. Він із подивом спостерігав, як над ним пролунала низка вибухів. Нападники бачили, як силует блондина зникає в огняному клубі, який водночас зруйнував кілька крамниць і будинків. Кам’яні уламки падали на дорогу, здіймаючи хмари пилу й залишаючи нерівні сліди на колись гладенькій землі.

— Куди він подівся? — запитав високий парубок із довгим темно-фіолетовим волоссям, недбало зібраним у низький хвіст.

— Та чорт його знає… — роздратовано сплюнув на землю його напарник. У цього волосся було кольору весняного листя, і разом вони утворювали досить яскравий дует на тлі осінніх барв міста.

Наруто скептично окинув нападників поглядом, відзначивши про себе, що вони доволі добре складені. Однак ці думки швидко втратили свою актуальність, особливо коли блондин усвідомив, що ці дивакуваті незнайомці можуть суттєво його затримати.

«Чому саме за-а-араз?..» — подумав він, а тоді зібрався з думками: «Так, потрібно сконцентруватися й якнайшвидше все вирішити.» У цей момент він навіть не помітив, як римовано пролунали його думки.

— Рими та панчі від майбутнього хокаге, — ледве чутно хихикнув Лис, не бажаючи псувати такий «епічний» момент у житті джінчурікі. — Треба записати…

— Ви шукаєте не мене? — блискаючи білосніжною усмішкою, поцікавився Наруто, який раптово з'явився з диму. — Розповідайте, хто ви, чому напали і що тут робите?

— Та ти нахабний! — зло кинув один із нападників. — Ми цього тобі так просто не залишимо!

Склавши печать, він вдарив долонями об землю. У ту ж мить земля затремтіла, вкриваючись дрібними тріщинами, з-під яких спритно з’являлися молоді пагони рослин. Узумаки без зусиль вдалося відскочити від ліан, що намагалися схопити його за ноги, але це виявилося пасткою. Щойно хлопець відступив на кілька метрів назад, на нього обрушився шквал тонких, гострих, як леза, шипів, які вирвалися з нічим не примітного на вигляд куща, що ховався між квітами всюдисущої хіганбани. Проте завдяки швидкій реакції Лиса Наруто залишився цілим і неушкодженим, укритим сяйвом рудої чакри.

— Хто ти, чорт забирай, такий?! — вражено вигукнув той самий шинобі, що використав техніку.

— Я поставив вам те саме питання, — Узумаки схрестив руки на грудях і з очікуванням втупився в хлопців. Було видно, що це трохи їх напружувало. Вони, звісно, не сподівалися, що все буде легко, але такого не очікували.

— Гм, ми — команда сенсея Аомуші… — вже почав говорити один із них, але його напарник, який досі мовчав і стояв осторонь, несподівано ткнув його ліктем у ребра. Зненацька вражений ударом, хлопець схопився за «поранений» бік і впав на землю, а Наруто лише вражено відкрив рота.

— Аомуші? — повторив джінчурікі, і несподівано розплився в усмішці. — Справді?

— Ой, лисець… НАРУТО! БІЖИ! ПРОСТО БІЖИ! ЦІ КРОВОЖЕРЛИВІ ВУПСЕНЬ І ПУПСЕНЬ З'ЇДЯТЬ ТЕБЕ З ПОТРОХАМИ! ТИ ПРОСТО НЕ УЯВЛЯЄШ, З КИМ ЗІТКНУВСЯ! — зареготав Курама на повний голос.

— Гм-гм… Вупсень і Пупсень… — Узумаки ще намагався стриматися, схопившись за живіт. Але наприкінці його витримка не витримала, і він теж розсміявся на всю округу.

— Покидьок! Як ти смієш?! — із ворожістю прошипів той самий шинобі, що сидів на землі. — Я цього так просто не залишу…

— Ладно, заспокойся, — роздратовано промовив інший. — І сам гарний. Ворогові розповідаєш інформацію про себе.

— Але ж…

— Тихо, Фуджіта, — у голосі читалася загроза. — Ідея нападу з самого початку була не найкращою. Ти ж знаєш, що наша чакра майже на нулі. Одна твоя техніка нас майже вичерпала, — проворчав довговолосий і звернувся до джінчурікі:

— Вважай, що переміг. Простягаю руку на знак примирення.

— Що ти робиш? — гаркнув другий. — Ми ще не програли! — шинобі спробував підвестися, але безрезультатно.

— Залиш. Поговорити — не така вже й погана ідея, Фуджіта.

— Так би й раніше, — усміхнувся Наруто, вже заспокоївшись, і всівся на землю в позі лотоса. — Я — Узумаки Наруто, джінчурікі дев’ятихвостого зі Селища, Схованого в Листі.

Нападники здивовано переглянулися, вражені таким знайомством. Вони, звісно, чули про героя Четвертої Великої війни шинобі, але не очікували побачити його на власні очі, та ще й у такому місці.

— Я — Акіра, а це — Фуджіта. Ми — ніндзя з Селища, Схованого в Траві. Ми тут із місією.

— Ви, мабуть, друзі Назомі? — підказав блондину Курама.

— Так. Ви її знаєте? — миттєво оживився Фуджіта. — Кажи, де вона?!

— Заспокойся, я вас проведу, — Наруто встав, недбало обтрушуючи штани. — Як давно ви позбулися ґендзюцу?

Хлопці знову переглянулися:

— Вранці. Коли прокинулися, вже стали самими собою. Та й нічого не пам’ятаємо про те, що тоді сталося. Наче простий сон.

— Значить, він теж… — пробубнів Узумаки.

— Це ти про кого?

— Та так, про друга… Ладно, ходімо за мною.

Товариші Назомі пішли за швидко крокуючим хлопцем і незабаром опинилися біля стін високого будинку, що виділявся яскравим каскадним дахом серед інших.

Акіра та Фуджіта, керуючись лише їм відомою логікою, залізли в будинок через вікно, яке, судячи з їхнього задуму, вело до кімнати їхньої подруги. Наруто ж, будучи вихованим шинобі, зайшов у будинок, як годиться, через парадний вхід.

У вітальні лунав дитячий галас — діти грали зі звірами-лімпо, створеними Саем. Самого брюнета не було видно, адже його дремучу постать закривали своїми спинами веселі малюки. Блондин ледь усміхнувся, заставши друга в такій незвичній ситуації, але рятувати його від цього "ув’язнення" не вважав за потрібне.

Піднявшись на другий поверх, Узумаки трохи пригальмував, а згодом зовсім зупинився біля дверей, не наважуючись зробити ще хоча б крок. Переминаючись із ноги на ногу, він зробив глибокий вдих, ніби намагаючись заспокоїти себе. «Все добре. З ним усе буде добре. Це був лише сон... Так?» — такими думками джінчурікі сам загнав себе в кут.

«Іди вже. Скільки можна?» — підштовхнув його думками Курама.

Двері тихо прочинилися, і до кімнати, затамувавши подих, увійшов Наруто. М’яке сонячне світло тонкою смужкою проникало крізь нещільно зашторене вікно. Саске спав. Так солодко і мирно, що мимоволі можна було засумніватися: а чи дійсно він хворий? Такий спокій на обличчі Учіхи Наруто, мабуть, не бачив ніколи.

«Цікаво, що йому сниться?..»

«Твоя гола задниця!» — весело вкинув Курама, змусивши Наруто густо зашарітися.

Блондин обережно сів на край ліжка, стараючись не розбудити Сакуру, яка заснула поруч із брюнетом. Дівчина виглядала дуже втомленою, про що свідчили темні кола під очима.

— Ти прийшов? — тихо поцікавилася вона, прокинувшись.

— О, Сакуро, із ним усе буде добре? — пожвавішав Узумаки.

— Так, йому потрібен лише час. Принаймні його життю вже нічого не загрожує, — промовила вона, ніжно дивлячись на обличчя сплячого.

— Назомі досягла великих успіхів у лікуванні Юріко, і техніка омолодження трохи послабла.

— Так, я знаю. По дорозі сюди я зустрів двох шинобі Трави, друзів Назомі, і вони вже не були дітьми.

— І де вони зараз?

— Просто під нами, — тепло посміхнувся блондин. Сакура нічого не відповіла. Вона уважно вдивлялася в Саске, ніби намагаючись знайти в ньому нові риси. Учіха виглядав трохи старшим, але цього було недостатньо.

— Ми сьогодні вирушаємо, — трохи засмучено сказала вона. — Наша місія виконана. Ми зробили все, що могли. Далі все залежить від тебе.

Харуно серйозно подивилася на Наруто, наголошуючи на важливості своїх слів.

— Лише ти зможеш йому допомогти. Скоро він прокинеться. Поговори з ним, допоможи йому згадати, направ його, Наруто. Ти, як ніхто інший, знаєш, наскільки важливий для нього ваш зв’язок. Так, зараз він дитина, керована ненавистю і жагою помсти, але десь у глибині душі ховається той Саске, який уже пережив усе це, поборов біль і ненависть, і все це — завдяки тобі. Лише ти можеш його врятувати, — сльози з’явилися в її очах, але так і не скотилися по щоках. Вона стримувалася, вперше у житті зрозумівши і прийнявши свою роль. Перед ним була вже зовсім інша Сакура — більш доросла та зріла.

— Я зрозумів тебе, Сакуро, не хвилюйся, — тепло усміхнувся Наруто, проводжаючи її поглядом.

— До речі, найбільше допомогла Хіната, — додала вона біля дверей. — Якби не її здатність бачити точки чакри і впливати на них, усе могло б бути набагато гірше.

Закінчивши, вона завмерла, пильно дивлячись на Наруто.

«Чого це вона так на мене дивиться?» — здивувався джінчурікі, шукаючи підтримки у Курамі.

— Подякуй Хінаті, бовдуре! — хихочучи, сказав Лис.

— Передай їй, що я їй вдячний за допомогу, — розгублено відповів Узумаки, сам до кінця не розуміючи, до чого все це.

— Ти й справді дурень! — уїдливо додав Курама.

— А? — вийшло в Наруто його улюблене запитання.

— Забудь, — відмахнувся Лис і зник у глибинах свідомості.

— Наруто? — сонним голосом пробубнів усе ще дрімаючий Учіха. — Я чув твій голос.

— Так, я тут, — хлопець підняв на друга змучений переживаннями погляд і ледь усміхнувся.

— Де я? — Саске прийняв сидяче положення і оглянувся. — Ааа! — схопившись за шию, закричав він. Проклята мітка, колись поставлена Орочімару, від якої Учіха з такими труднощами позбавився, почала розростатися шаленим полум’ям по всьому тілу. Червоні очі з трьома томое ледве вловили блискавичний рух джінчурікі, який за мить створив стримувальну печатку. Дивний візерунок зник, розчинившись у трьох кумедних плямах, які швидко замкнулися в хитромудрий орнамент нової мітки.

— Це має його стримати. Молодець, що дослухався й використав досвід клонів, — щедро похвалив блондина Курама.

— Що це було? — не відриваючи долоні від шиї, запитав брюнет. — Звідки це?

— Справи кепські… Схоже, дорослішання у нього йде нерівномірно, і спогади досі не повернулися.

— Так, я теж так думаю.

— Саске, не хочеш прогулятися? — загадково посміхнувшись, запитав Наруто.

Ця атмосфера і поведінка джінчурікі раптом нагадали Курамі ситуацію зі знайомством із Назомі, від чого той тихенько пирхнув, але вирішив не озвучувати своїх думок.

— Що ти, бовдуре, посміхаєшся? Розповідай, що це щойно було!

— Хе, розкажу, ходімо, — блондин уже сидів на підвіконні, розчинивши навстіж вікно. Штори розлетілися в різні боки, обдувані вітром. Кімнату наповнив свіжий повітряний потік, а в ніс ударив п’янкий аромат ранньої осені. Учіха не знав, скільки часу провалявся на цьому ліжку, але тіло затекло так сильно, що просто необхідно було розім’ятися.

— Ну, що, ти йдеш? — підбадьорливо махнув рукою Наруто й усміхнувся ще ширше. І ця усмішка була настільки чистою й щирою, що не могла не змусити молодого Саске відповісти тим самим, хоч це й здавалося дивним. Перед його очима промайнув образ пораненого опухлого обличчя Узумаки, який так само щиро усміхався, дивлячись йому у вічі.

— Ходімо, — відмахнувши нав’язливе видіння, відповів він. «Що це було?..»

Брюнет рушив за джінчурікі, який миттєво зник у віконному прорізі. Ловко спустившись на пухку землю, де ще зовсім недавно красувалися полум’яні квіти, Саске гукнув услід Наруто, який віддалявся:

— Ну і куди тепер?

— Побачиш!

Як виявилося, блондин вів його до невеличкого затишного ставка в одному з місцевих садів. Підійшовши максимально близько до водойми, хлопець присів на ізумрудну траву і кинув мрійливий погляд на сяюче над горизонтом світило.

— Я давно примітив це місце, ще коли вперше оглядав місто. Тоді мені здалося, що воно тобі сподобається, — він скуйовдив і без того неслухняне волосся. — Хех… Просто я пам’ятаю, як ти сидів біля озера, такий самотній і маленький, такий самий, як я. Багато разів я хотів покликати тебе чи підійти й заговорити, але чомусь не наважувався…

— Дурниці, — скорчивши зарозуміле обличчя, байдужо хмикнув Саске. — Що за нісенітниці ти верзеш?

Наруто нічого не відповів. Він був уже не в тому віці, та й не в тому настрої, щоб реагувати на випади помолоділого шинобі. Зараз джінчурікі був спокійний і серйозний.

Учіха сів поруч із товаришем, спрямовуючи погляд на своє нечітке відображення у водній гладі. Узумакі почав свою розповідь. Хлопець викладав усе, не приховуючи жодної деталі. Спокійний, розмірений голос оповідав про велику жагу помсти, шлях до її звершення і незворотні наслідки, які вона спричинила. З кожним сказаним словом, із кожною новою емоцією, яку переживав товариш, спогади заповнювали свідомість слухача, дозволяючи йому поринути в себе з головою.

Наруто все ще дивився вдалечінь, не помічаючи, як темне, мов ніч, волосся Учіхи ставало довшим, як риси обличчя набували мужності й жорсткості, а погляд ставав м’якшим. Брюнет відчув знайому легкість там, де нещодавно була його ліва рука, але це усвідомлення його зовсім не засмутило. Він торкнувся ушкодженої кінцівки здоровою рукою й злегка усміхнувся, поринаючи у спогади про їхню останню битву.

Узумакі все говорив і говорив, але Саске розумів, що слів більше не потрібно. Він усе згадав. Учіха поклав свою руку на руку джінчурікі — хлопця, який став його порятунком, — і злегка стиснув. Дзвінкий голос миттєво стих, і погляди небесно-блакитних та колись однаково чорних очей зустрілися, більше не сміючи віддалятися одне від одного. Невіра, радість, захоплення та безмежна ніжність сплелися воєдино, і здавалося, що час сповільнив свій хід. У цю дорогоцінну для обох мить нічого більше не мало значення.

Холодна долоня пройшлася вздовж гарячої, засмаглої щоки, і м’які, тонкі губи торкнулися бажаних, трохи обвітрених губ блондина.

Примітка:

"Аомуші" – яп. "гусениця".