Наруто. У серці назавжди

«Скільки ще?» — тіло знемагало від передчуття довгоочікуваної зустрічі. Душа, обережно вирвавшись із грудей, миттєво помчала вперед, випереджаючи хоч і сильне, але все ще підвладне фізичним законам тіло. Легкий шлейф синьо-фіолетової аури й тонкий аромат чакри Учіха Саске слугував маяком, дороговказом для Сьомого хокаге. Крок, другий, — і швидкий стрибок.

«Ще швидше! Курама!» — вогняний покрив лиса огорнув тіло шинобі, змусивши його засяяти золотисто-жовтим, наче весняне сонце. Швидкість зросла в рази, наближаючи його до надзвукової. За лічені секунди він опинився на порозі темної, запиленої кімнати в занедбаній мисливській хатині в лісі. Стоячи на місці призначення, хлопець відчув легке поколювання в грудях. Дрож пробігла по всьому тілу, коли його погляд зустрівся з темними очима Саске. Як завжди красивий і холодний, Учіха сидів на підвіконні, схиливши голову на косяк.

— Ей, ти в порядку? — Узумаки обережно поклав руку на плече чоловіка, від чого той мимоволі здригнувся. — Все гаразд?

— А? Так, — після короткої паузи відповів Саске. — Просто задумався.

— Про що?

— Скільки ніндзя повернулися з тієї місії? — Наруто одразу зрозумів, про яку саме місію говорить Саске. Приблизно три місяці тому в одній із прилеглих до Конохи сіл почали загадково зникати шинобі, які перебували там у той момент. Згодом спалахи подібних інцидентів почали з’являтися ще в трьох сусідніх містах і поселеннях. Ні слідів битви, ні якихось зачіпок — лише раптово припинені електронні звіти й неможливість відстежити зниклих.

— Жодного. Все, що ми отримали, — це електронне послання з проханням про допомогу, але загін АНБУ, надісланий на підмогу, теж зник безслідно.

— Це мене й турбує… — зосереджений погляд чорних очей втупився вдалечінь, і брюнет занурився у важкі роздуми. — Скільки років ми шукали сліди Кагуї? Десять? Як думаєш, ми хоч трохи наблизилися до своєї мети? Чи, може, це витівки її послідовників?

— Це мене й непокоїть… — пильний погляд чорних очей спрямувався вдалечінь, і брюнет занурився у важкі роздуми. — Скільки років ми шукали сліди Кагуї? Десять? Як гадаєш, чи наблизилися ми хоч трохи до нашої мети? Може, це справа її послідовників?

— Завтра все й дізнаємось. Ти став надто балакучим, тобі потрібно трохи розслабитися, — в очах блондина блиснув недобрий хижий вогник, який так сильно заводив Учіху.

— Добре, — різко кинув брюнет і впився в жадані губи свого чоловіка. Як же давно вони не бачилися… Мабуть, пройшов місяць із тих пір, як його руки востаннє блукали по засмаглому тілу Наруто, коли їхні тіла зливалися в одне ціле, стираючи всі межі, змушуючи забути про суперництво, яке нікуди не зникло навіть після весілля. Йому було добре з Наруто, настільки добре, що кожного разу, вирушаючи на місію, серце Саске розривалося на частини, боячись, що ця зустріч може стати останньою. Ні, він не боявся смерті, вона давно стала його найкращим другом і бойовим товаришем, але він боявся померти, не попрощавшись із Наруто — єдиною людиною, заради якої він продовжував дихати, заради якої пробачив смерть сім’ї та всього клану, заради якої змінив себе, забувши про ненависть і помсту.

Він досі пам’ятав погляд блакитних очей, наповнений безмежним щастям і любов’ю, коли він надів на палець нареченого золоту обручку. Пам’ятав, як тремтів його голос, коли, стоячи під квітучою магнолією, блондин виголошував свою клятву. Їхній поцілунок, зупинений ввічливим кашлем священника… Ох, цей священник… Скільки зусиль вони доклали, щоб добитися таємного вінчання, і лише очі Учіхи врятували блондина від благань навколішки. У Лист вони вже повернулися молодятами після бурхливого медового місяця й не менш бурхливої першої шлюбної ночі. Це було страшно… Ні, він не боявся осуду з боку мешканців Листа, не боявся й сліз закоханої в нього Сакури, але хвилювався за майбутнє Наруто, мрія якого полягала в тому, щоб стати хокаге.

Саске був трохи спантеличений доброзичливим прийомом Какаші, і навіть примудрився розгубитися, коли той благословив їхній союз. Учіха завжди підозрював, що їхній сенсей не такий, як усі, але не думав, що настільки… На щастя, спадкоємиця клану Х’юґа та колишня наречена Узумаки уникала їх і при кожній зустрічі відводила погляд, але від «крокодилячих» сліз Сакури позбутися так і не вдалося. Дівчина щось бурмотіла про свою безмежну любов і відданість, говорила, що не готова змиритися з його вибором, а потім почала лепетати щось про неможливість продовження роду, чим і вивела до цього лише трохи роздратованого Учіху з себе. Так, це була болюча для нього тема… Він якось намагався домовитися з Орочімару, щоб створити, нехай і штучно, свого нащадка, але той лише безнадійно розвів руками, самовпевнено заявивши, що навіть для штучно створеної плоті потрібні зразки обох батьків. Але навіть тоді Саске боявся припустити, що матір’ю його дитини може стати Харуно.

— Сакуро, припини! — Строго, але спокійно вимовив він. — Твої міркування лише вкотре переконують мене в тому, що ти не знаєш або просто не усвідомлюєш значення слова «любов», про яку так багато кричиш! Це почуття не має меж — ні статевих, ні вікових, ні расових, ні релігійних. І вже тим більше любов не ґрунтується на продовженні роду! Мені щиро шкода тебе, якщо ти досі цього не зрозуміла, — як і очікувалося, куноїчі розплакалася, кинувши щось на кшталт «дурень» услід хлопцю, що йшов, за що той, у свою чергу, пізніше отримав догану від Наруто.

Наруто завжди був таким — всепрощаючим і доброзичливим до всіх. Він ніколи не занепадав духом і не опускав рук, зрештою досягнувши вершини та отримавши титул хокаге. Як зараз брюнет пам’ятав ту церемонію. Зелена листя, що шаруділа під ласками вітру, море людей у білих святкових вбраннях і безмежно щасливий Наруто, який радісно махав натовпу жителів Конохи.

— Про що замислився? — дивлячись згори вниз на лежачого на його колінах Саске, поцікавився блондин, жадібно оглядаючи струнке, оголене тіло свого чоловіка.

— Згадував наше весілля, — трохи усміхнувся Учіха, припіднімаючись на ліктях і підставляючи розчервонілі губи для чергового поцілунку.

***

Ранок зустрів хлопців щебетом птахів і рожевим сяйвом сонця, що сходило. День обіцяв бути довгим.

Минуло півтори години, і шинобі вже були на місці призначення. Як і очікувалося, ані слідів анбу, ані винуватців інцидентів виявлено не було. Мирне, глухе поселення з кількома непогано збереженими будинками, чиї мешканці обмежувалися лише несміливим підгляданням за ніндзя крізь прочинені вікна.

— Піду дізнаюся у них, що вони бачили, — заявив блондин і вже збирався попрямувати до одного з будиночків, трохи прихованого молодими ялівцями, коли його зупинила тверда рука Саске. Погляд брюнета був зосередженим і серйозним.

— Не варто. Сумніваюся, що вони щось розкажуть.

— Але ж… — не вгамовувався блондин.

— Ходімо.

***

— Ти нічого не відчуваєш? — насторожено звернувся до блондина Учіха, спрямовуючи погляд далеко вперед.

— Ні, а ти?

— Ось це мене і турбує. Ще зовсім недавно я відчував тут величезне скупчення потужної чакри, а зараз — нічого. Невже це мені здалося?!

— Ти правий, — трохи поміркувавши, уклав блондин, уважно оглядаючи околиці густого й, судячи з усього, старого лісу. Аура тварин була помітно неспокійною. — Я щось бачу. Воно рухається на нас! — лише встиг крикнути джінчурікі, як його різко відтягнули на значну відстань від клаптика землі, що миттєво вибухнув. — Що за…

— Обережніше!

— Та не переймайся ти так, ти ж знаєш, що мені нічого не буде, — усміхнувся блондин.

— На твоєму місці я б не був у цьому таким упевненим, — ще не зламаний юнацький голос бризнув жовчю, і перед двома дорослими шинобі, огорнутий димом і попелом після нещодавнього вибуху, постав молодий хлопчина років дванадцяти-тринадцяти. Густа темно-каштанова шевелюра, темно-сині, мов води океану, очі та три знайомі смужки на щоках, точнісінько як у Наруто. Хлопець явно був сильним, його чакра вирувала, переповнена енергією. Він зробив крок, потім другий, і, витираючи тильною стороною долоні сажу на обличчі, зловісно блиснув почервонілими очима з трьома томое в бік двох молодих чоловіків.

«Матінко рідна…» — прогарчав Курама, важко осідаючи на хвіст. — «Це ж…»

— Ну, привіт, татусі!

***

2 місяці потому

Після несподіваної появи блудного сина сталося чимало всього. По-перше, Наруто все ж таки вдалося привести до тями, хоча пережите він забуде не скоро. Саске досі з тремтінням згадує, як його кращий друг і, за сумісництвом, чоловік, повалився на землю, ніби хтось підсипав щось у його улюблений рамен, і втратив свідомість після коронної фрази синочка. Тоді навіть у Менми — винуватця всього цього безладу з «татами» — відвисла щелепа від побаченого.

По-друге, з'явилася купа питань, відповіді на які, як це не дивно, міг дати лише змій-доісторичний раритет. Але на перше ж імпульсивне запитання Учіхи: «Якого шарінгана?!» — відповідь була ясна, лаконічна і не потребувала додаткових пояснень: «Насолоджуйтесь».

По-третє, про все, звичайно ж, дізналося все село. А от як саме — загадка. І не варто дивитися на рожевоволосу дівчину, яка дивно згорбилася за рогом, щось шепочучи черговій знайомій про прийомного сина двох молодих шинобі, остаточно з'їхавши з глузду через свою безнадійну любов.

По-четверте, після цього в Селі Листа значно зменшилася кількість дітей-сиріт (якщо такі ще лишалися) і збільшилася кількість не зовсім стандартних шлюбів. Як-не-як, «першопрохідцем» був сам Хокаге.

А по-п'яте, у Наруто і Саске з'явилася одна жахлива, колосальна за розмірами проблема.

Голова села важко сів на стілець у старому доброму кабінеті, повністю змальований у синій колір. Порожня банка з-під фарби тим часом безкарно розгойдувалася над дверним одвірком, своїм поскрипуванням нагадуючи про своє існування. Передчувався черговий нервовий зрив, але перед власним армагедоном, звертаючись до брюнета, який підійшов на шум, джінчурікі запитав:

— Саске, як це — виховувати дитину?