З середини

У 2014 я купив свою першу в життя цифрову, дзеркальну камеру Кенон. В мене і до цього року були різні фотоапарати. Спочатку з плівкою, але з розвитком технологій, я перейшов на цифру.

Перша камера в мене згоріла через 3 роки після покупки. Не витримала матриця. Друга камера тій же фірми, але новіша мені не сподобалась. Не було в мене з нею душевного контакту.

Тому було прийнято рішення про покупку дзеркального фотоапарата. Я тижнями вивчав інформацію про такі камери та ніяк не міг визначитися. Але все вирішив випадок.

В Ейлаті є чудовий фотомагазин, де ми вирішили придбати камеру.

В той день нам пощастило. На одну модель камер Кенон була знижка та ще до неї йшли два об’єктиви. Після недовгих вагань я став власником камери, яка змінила напрямок мого руху. Та й не тільки мого.

Після покупки я весь день читав інструкцію, щоб розібратися з налаштуваннями. За тиждень відпочинку ми з дружиною зробили 1500 знімків.

Я випробував можливості камери та об’єктивів. А після повернення додому, я захворів на фотографування.

В принципі я вмів фотографувати, ще в школі ходив в палац піонерів, де займався фотографією. Але ті часи пройшли, а техніка не стояла на місці.

За рік, я знову опинився в боргах, але в мене було вже було 6 об’єктивів й і я чекав з магазину ще один фотоапарат. Сам навчився користуватися Лайтрумом (програма для обробки світлин), прочитав тону літератури, був зареєстрований на багатьох фото сайтах.

Але не дивлячись на все це я був незадоволений світлинами. І знову випадок. Я познайомився з майбутнім вчителем з Києва. Ми домовились про піврічне навчання, та я почав працювати. Вже через три місяці мої світлини стали набагато кращими ніж були. Я опанував композицію, я почав по іншому бачити об’єкти знімання, покращив обробку світлин.

Після закінчення навчання, я продовжував покращувати свої вміння. Кожну суботу я зранку їздив на велосипеді в поля, їздив містом, тинявся пустирями в пошуках шедевра. Потім до мене приєдналася дружина. Кожен місяць ми робили близько 1000 світлин.

В дитячих садочках, в школах на свята, ми фотографували дітей. Якщо були якісь позакласні розваги, ми теж ходили фотографувати.

Навіть без фотоапарата, коли я йшов кудись чи їхав, я в думках будував композицію, якщо бачив щось цікаве.

За декілька років я виплатив все придбане.

На роботі теж складалося непогано. Я досяг рівня, коли в мене вже питали, як краще зробити. А через деякий час запропонували стати відповідальним за цех. Я зміг, хоча й не повністю, але застосувати свої знання у плануванні. Мені підняли зарплатню.

Час йшов, мінялися начальники, мінялися працівники, тільки я був постійною величиною. Працював в день та в нічну зміну по 12-13 годин. Приходив додому поспати, але такий темп виснажував дуже сильно.

В кінці 2018 прийшов новий начальник, який все змінив. Все що я з таким трудом досягав та будував, він поламав в один день.

Йому були не потрібні помічники, він все взяв на себе. Привів своїх людей, звільнив деяких робітників, скасував мені нічну зміну, а це пониження зарплати на третину. А потім ще й корона почалася. Коли майже вся країна була на самоізоляції, ми працювали.

Я намагався пояснити начальнику, що він перегинає палицю.

Мої доводи йому були до одного місця. Але з часом він стикнувся з проблемою. Він хотів, щоб я працював в тому же темпі, як й до санкцій. Але в мені щось зламалося і я відмовився. Спроба мене звільнити йому не вдалася й почалася холодна війна.

У 2022 війна закінчилася моєю перемогою. Його звільнили, я залишився. Завод почав дихати вільно. 15 начальник трохи додав в зарплатні, та трохи покращив ситуацію. Але переконати мене вернути той темп, який був до корони не зміг. Навіть власники не змогли цього зробити, тому що відчували що не підтримали мене, коли це було важливо.

Так сталося, що раз в пару років приходить робота, яку тільки я пам’ятаю як робити.

Однієї технології замало. Треба знати що важливе, а що ні. Крім того, як робити правильно. Людей, які розробляли ці технології, вже не має на заводі багато років. А пояснити, як це робити можливо, але важко. Треба відчувати.

На кожний новий проєкт я завжди пишу пояснювальну нотатку, з малюнками чи світлинами, й коли проєкт повертається, маю можливість перечитати та згадати процес. Але, якщо ніколи цього не робив, то навіть за нотаткою процес важко налаштувати.

Я не хвалюся, але це мій досвід, який не раз допомагав мені у роботі.

Зараз в мене начальник за номер 17, який більш менш прислуховується. За 19 років 17 начальників, багато з котрих були «весільними генералами», які ходять по таких заводах у пошуках щастя. Та не тільки такі «генерали» ходять по заводах.

Є особлива категорія людей, які працюють 2-4 роки на одному місці, потім переходять на інше та просять підвищення заробітної плати. Я пам’ятаю двох таких, які працювали зі мною аж три рази.

Кожен обирає свій шлях. Хто намагається триматися місця, інші міняють місця як рукавички, в пошуках не знаю чого. З таких людей ніколи нічого гарного не виходило. Рівень досвіду майже не росте, тому що людина постійно обирає легку роботу чи однотипову.