Альфа сузір'я Скорпіона

Чунсо була неприємною. Говорила пестливо, лагідно, наче з дитиною. Вона була старшою не тільки за Сольджіна, а й за Теміна. Років тридцять на вигляд, можливо, тридцять три. Як Темін у дев’ятнадцять зійшовся з такою дамочкою, залишалось відкритим питанням. Як би не було цікаво, Сольджін не збирався запитувати. Як і те, чим же вона його привабила. Інспектор Вон хоча й мала доволі миловидне обличчя, відчувалася слизькою.

- Бідненький хлопчик, натерпівся, - перебільшено жалісно зітхнула вона, записавши показання Сольджіна. – Нічого, інспекторка Вон все зробить. Друзі Теміні – мої друзі.

І байдуже, що за день до цього вона витріпала нерви своєму колишньому хлопцю, що Теміну довелося витягнути кілька крупних купюр та покласти перед нею, щоб вона згодилась їх з Йонсаном вислухати. Але, дізнавшись суть справи, вона забула і про гроші, і про те, що доблесним захисникам правопорядку не годиться так виражатись. Добре хоч кабінет інспектор ділила зі своїм колегою, котрого тоді не було на місці.

«Ну ти і щур, Теміні. Хочеш підставити мене? Це ж справжня бомба. Але з іншого боку, наш головний суперінтендант збирається у відставку, якщо я розкручу цю справу… Любий, я дивлюся, ти досі пам’ятаєш, як мене спокусити. Зізнавайся, сумував?»

Зі слів Йонсана, вираз обличчя Теміна був не гірший, ніж на тих відео з тіктоку, де дітям дають вперше спробувати лимон. Зате Чунсо після недовгих вагань погодилась.

«Зробимо все тихо, максимально обережно, щоб наш клієнт не дізнався завчасно, що до нього невдовзі прийдуть з незручними питаннями. Все, чекаю завтра на вашого Лі Сольджіна у себе, мені потрібен його особистий підпис на заяві. І хай кухаря свого прихопить для надання показань. Не будемо гаяти часу»

- Як ти? – Іден стиснув його руку, коли вони їхали назад.

Було ще доволі рано, вони приїхали у відділок на сьому, оформлення паперів тривало недовго, зате сам допит, чи як його назвати, витягнув з Сольджіна всі сили. Спочатку він сам говорив з інспекторкою, інколи повторюючи одне й те саме по кілька разів, відповідаючи на, по суті, однакові запитання, але з різним формулюванням. А потім ще чекав Ідена біля кабінету ледь не довше, ніж пробув там сам.

- Нормально. Здається, - Сольджін перевернув долоню та переплів їхні пальці, ігноруючи невдоволений погляд водія в дзеркалі. Звісно, краще було б пройтися до метро, щоб провітрити голову, але світитися неподалік поліцейської дільниці ризиковано. Хто зна, чи слідкує за ним хтось, чи давав Ільйон наказ знайти його. В будь-якому разі варто перестрахуватись. – Просто хочу, щоб це швидше закінчилося.

Невідому, кому він адресував ці слова, проте Вон Чунсо сприйняла їх на свій рахунок та почала розводити бурхливу діяльність, напевно, з того моменту, як вони залишили її кабінет.

Хіджін наступного дня писала, що в ресторан навідувались дивні люди, не показували жодних значків, не представлялись, але обережно, під виглядом замовників, розпитували про те, як забронювати заклад на свято, як це проходитиме, чи є у них агентство з організації заходів на співпраці або ж вони можуть когось порекомендувати. Жінку особливо цікавило, чи обслуговував вже ресторан гостей високого класу, з її слів, її роботодавець пов’язаний з політикою, тому вона турбується, щоб все було відповідного рівня. Кухня, розваги та, перш за все, конфіденційність. «Всі ми люди, всім потрібно розслаблятись, і не хотілося б, щоб потім це обговорювала вся країна».

Хостес, дівчина, що працювала в Оксамиті тільки третій місяць, розгубилась від такого напору, добре, що неподалік був Мінхьок, котрий підхопив розмову з «потенційними клієнтами». Жінка у підсумку залишилась задоволеною, отримавши запевнення, що Оксамит часто приймає гостей високого статусу, навіть майбутній член парламенту Кім Джуйон святкував тут свій день народження в жовтні. Пан Кім-молодший частий гість закладу, якщо потрібно, можна у керівника Міна дізнатись щодо організаторів свята, до яких звертався пан Кім. Гості тоді були у захваті.

У підсумку в гостьовій книзі тепер мався запис на квітень, банкет на сто персон, який точно не відбудеться, а Мінхьок, проводжаючи «гостей», отримав візитівку та наполегливе прохання зв’язатись якомога скоріше для «обговорення банкету». Номер збігався з тим, що інспекторка Вон дала Ідену для зв’язку. І вже наступного дня після зміни Мінхьок давав показання в відділку, Хіджін теж поїхала з ним. З усього персоналу Оксамиту вона спілкувалась з Іденом найближче, рано чи пізно її б теж викликали, а так вона вирішила зекономити їм час.

Юнікстар теж відвідали. Тільки тут поліція діяла більш офіційно. Зібрали всіх танцівників, персонал, що тоді були присутні в Оксамиті чи займалися підготовкою до заходу. Директор Квон теж поспілкувався з представниками правосуддя, щоправда, за зачиненими дверима, зате потім інспекторка Вон провела половину дня в кабінеті начальника служби охорони. Певно, в компанії вирішили поділитись результатами внутрішнього розслідування в надії, що співпраця зі слідством краще відобразиться на їхній репутації, ніж гра в нерозуміння та запевнення, що вони нічого не знали.

Йонсан звітував про кожен крок поліцейських, наче замість тренувань ходив за ними слідом. Він писав Ідену, а той, коли була вільна хвилина на роботі, дублював це для Сольджіна.

Знаходитись весь день у квартирі Ідена без нього самого було трохи дивно, а інколи нервово. Не через самотність чи те, що його тягнуло додому. Додому якраз-таки не тягнуло, він надіявся, Йонсан дійсно знайде для них нову квартиру, бо від думки повернутися туди тіло неконтрольовано здригалось. Тривога переслідувала його весь день, перейшовши в фоновий режим, і відступала лише в той момент, коли замок вхідних дверей клацав, впускаючи господаря квартири.

Іден йшов на роботу рано, Сольджін ще спав, приходив пізно, хоч тепер і не проводжав нікого після зміни. Будь його воля, він би нікуди не відпускав Ідена. Як сказав Ян, йому спокійніше, коли Сольджін в полі його зору та в безпеці, але ж це працювало в обидва боки. Сольджін теж хотів знати, що з ним все нормально. Він спробував поговорити про це з Іденом, вмовити хоча б почекати закінчення слідства, взявши на роботі щось на кшталт відпустки. У відповідь же отримав поцілунок та однобоку усмішку.

- Не наш випадок, Сольджіні. На жаль, більша частина моїх накопичень пішла на піврічну оплату оренди. Хто зна, скільки триватиме розслідування, а жити нам на щось потрібно.

Нам. Сольджін миттєво звився, заявивши, що він теж має зробити вклад в це «нам». Зрештою, у нього були гроші, не те щоб багато, але достатньо, щоб певний час залишатись на плаву без заробітку.

- По-перше, вам з Йонсаном ще внесок за квартиру робити, якщо вирішите шукати нову. По-друге, хай твої гроші лежать, ми не знаємо, коли ти зможеш повернутися до танців.

Сольджін розумів, Іден говорить раціональні речі, тільки почуватись якоюсь принцесою, що скинула всі свої проблеми на прекрасного принца, не хотілося.

- Ти зібрався мене утримувати чи що?

Іден приснув:

- Не тішся, Сольджіні. Утримувати я зараз зможу хіба що кота. Ти знав, з ким сходився. Але поки нам вистачить. Просто розслабся та дозволь собі перепочити. Зараз у тебе є я.

Сольджін розтанув у ту саму мить. Чим він заслужив такого чоловіка? Єдине, що спадало на думку, він слухався маму та не сильно вередував, коли йому на Різдво подарували конструктор замість пожежної машинки. Якби йому тоді сказали, що за це він свого часу отримає найкращого, найкрутішого та найгарнішого хлопчика, він би навіть стіни у своїй кімнаті перестав розмальовувати фломастерами. Можливо.

Розмалювати щось хотілось і зараз, щоб зайняти себе та не кидати оком на годинник кожні п’ять хвилин. Серед речей, що привіз Йонсан, був його скетчбук, і тільки це врятувало сірі стіни від нового декору.

Іден старався писати часто, за що Сольджін був йому вдячний. Насправді він би і надалі прекрасно прожив без власного телефону. Йому цілком вистачало планшета та комп’ютера, в цьому навіть щось було, коли не потрібно здригатись від кожного повідомлення чи вхідного дзвінка. Але коли встало питання виходу Ідена на роботу, телефон дуже швидко був замовлений на сайті, і вже наступного дня був у нього. Не мати зв’язку один з одним ні Сольджін, ні Іден не хотіли. Проте поки що єдиний контакт, що був на новому пристрої – якраз-таки номер Яна. Поділитись з кимось новим придбанням він ще не встиг. Та й не знав він напам’ять номерів всіх його друзів-приятелів, на якомусь папірчику теж не здогадався записати свого часу. Це вже при особистій зустрічі Сольджін знову заповнить телефону книгу або скопіює у Йонсана. Зрештою, нічого не станеться за кілька днів, що він ще побуде оффлайн. Не так вже часто, якщо подумати, йому писав чи дзвонив той же Тео або…

Зупинитись подумки виправдовуватись не виходило довго. Насправді він готовий був тимчасово відмовитись від того, щоб кожен день переписуватись з Юнхо та зависати в соцмережах, бо всередині посилився страх, що Ільйон дізнається його новий номер в той самий момент, як він розтулить рота та вимовить комбінацію з кількох цифр. Навіть Йонсан, коли хотів поговорити з ним, телефонував Ідену. Сольджін подумки попросив у молодшого пробачення разів тридцять, пообіцяв собі, що за кілька днів, коли Чон прийде до них, поділиться своїм номером. Поки що хоча б з ним.

Або трохи раніше.

Йонсан передав через Ідена, що з Юнікстар намагались з ним зв’язатись. Йому потрібно з’явитись в ейчар відділі, підписати документи про завершення договору. Дострокове. За взаємною згодою. Це було дивно та абсолютно позбавлено сенсу. Їхнє співробітництво й так би автоматично припинилось тридцять першого березня. Що вирішать ці пара тижнів?

Їхати не хотілось, Іден теж хмурився весь ранок, але фактично Сольджін все ще був робітником Юнікстар, тому компанія мала право викликати його в будь-який момент. Йонсан, котрий зараз жив на іншому кінці міста, тепер міг добиратись до роботи виключно завдяки брату, якщо хотів встигнути на ранкову репетицію. Бо інакше ризикував провести її прямо в автобусі, а потім в ще в одному та в метро. Чон пообіцяв, що вони заберуть Сольджіна по дорозі. І це хоч трохи знизило градус нервозності.

- Подзвониш, як звільнишся. І будь обережним, не залишайся сам.

Залишитись наодинці Сольджіну точно не загрожувало. Спочатку його трохи поганяли з документами від ейчарів до бухгалтерів, а потім попросили зайти до директора.

У кабінеті його зустрів не тільки Квон Канмін, за великим столом розмістились ще п’ятеро. Дві жінки та троє чоловіків. Усі дивилися на нього невдоволено та зверхнє. Сольджін не знав жодного з них і вже хотів перепросити та вийти, бо він явно прийшов невчасно, але директор махнув йому на стілець.

Напруженість, здавалося, просочила всю кімнату наскрізь. Сольджін повів плечима, ніби це могло допомогти скинути її з себе. Рада директорів, тримачі найбільших акційних пакетів, як представив їх директор Квон. І всі вони зібрались, щоб попрощатися з ним? Чи не забагато честі для простого танцівника? Всередині заворушилось хвилювання разом з очікуванням чогось неприємного.

- Пане Лі, вам варто було попередити, що ви збираєтесь звернутись до поліції. Все ж таки це стосується не тільки вас.

Сольджін навіть сісти не встиг на запропоноване місце, як хтось з них почав виражати своє невдоволення.

- Ви розумієте, наскільки підставили компанію? Співробітники не були готові до допиту, ми не змогли підготувати відповіді, щоб мінімізувати шкоду для компанії.

Сольджін випростався, передумавши сідати.

- Ви не могли почекати, поки ваш контракт закінчиться? Невже це б мало суттєву вагу? Яка різниця? Інцидент стався ще в жовтні, ви терпіли п’ять місяців, чому саме зараз вирішили втягнути компанію у свої розборки? - одна з жінок поставила лікті на стіл та зчепила руки у замок перед своїм обличчям.

- Пані Ян, думаю, це не дуже коректно, - зауважив директор Квон.

- Не заважайте. Мені цікаво, чому цей юнак саме зараз вирішив згадати про свій невдалий досвід. Саме в той час, коли ми погоджуємо продаж акційного пакета «Голден М’юзик». Зізнавайтесь, це вони вас підіслали, щоб збити ціну? Трохи розголосу, наші акції підуть вниз, і ми самі будемо раді позбутися них хоч за яку ціну. Чи не так?

Сольджін закусив губу, стримуючи недоречний сміх. Це дійсно було смішно. Те, як люди вважають, наче світ крутиться навколо них. Особливо такі люди, при статках, з певним впливом та можливостями. На конвеєрі їх роблять чи що? Не дивно, що Ільйон знайшов з ними спільну мову.

- Пані Ян, я не думаю, що пан Лі… - знову втрутився директор Квон, але Сольджін не надто шанобливо перебив його на півслові.

- Якби компанія хоч якось захищала своїх робітників, ні поліції, ні допитів не було б.

- Так це ми винні? А ви не знахабнілі? Ви всього лише танцівник, таких як ви сотні на одне місце. Але ви чогось вирішили, що рада директорів має розбиратися з вашими проблемами.

- Так, я танцівник, один з багатьох, але наступного разу це трапиться з Тінкл або Нью райз. Попіклуйтесь хоча б про їхню безпеку. Якщо не заради дівчат, то задля своїх акцій. Репутація Юнікстар постраждає сильніше через секс-скандал з айдолами.

Сольджін кивнув директору Квону та у супроводі тиші вийшов з зали. Його не намагались зупинити, погукати, та й він би не повернувся. Для чого? Щось пояснювати, доводити? Кому? Людям, для яких артисти лише інструменти для заробляння грошей? Виправдовуватись теж більше не хотілось. Це ще пару місяців тому Сольджін би взявся запевняти у своїй лояльності компанії, а зараз на язику гірчила огида до тих людей, що наче живуть у своєму окремому світі з грошима та договорами купівлі-продажу всіх і вся. Сольджін втомився мати справи з подібними до них.

- Ти вже? – Йонсан підняв очі від телефону. Він сидів на одному з маленьких крісел, що були понаставлені по всьому поверху, де мешкали топменеджери. Нащо вони були там – загадка, адже відвідувачів у управлінців різними департаментами не те щоб було багато.

- Тепер остаточно все, - Сольджін слабо усміхнувся. Це дійсно відчувалося кінцем. Глава його життя, пов’язана з цією компанією, завершилась. Він їм більше нічого не винен, як і вони йому. – Зараз тільки речі з роздягальні заберу та поїду.

- Чекай, - Йонсан у кілька кроків зрівнявся з ним та притримав за лікоть. А коли Сольджін озирнувся, зам’явся та відвів очі. – Тільки не сердься. Юнхо-хьон дуже хотів тебе побачити. Я знаю, що мав спочатку спитати, але… Ти не бачив, яким нещасним він був в останні дні, він дуже хвилюється. Я сказав йому, що ти тут.

Сердитись? Сольджін вважав, що за цей тиждень встиг пережити всі емоції. Здебільшого негативні. Проте тільки він побачив Юнхо в малій хореографічній залі, як до всього додався сором та сум. Юнхо озирнувся, щоб подивитись, хто потурбував його. Він виглядав втомленим та пригніченим, але в ту ж мить кинувся до Сольджіна, стискаючи його в міцних обіймах.

- Куди ти зник? Чому я не можу додзвонитися до тебе? У соцмережі ти теж не заходиш. Що відбувається? Йонсан мені нічого не каже, - його руки стиснулись навколо Сольджіна ще більше, з силою, що ніяк не в’язалась з невисоким зростом та мініатюрним тілом.

- Юнхо, ти задушиш мене.

- Пробач, - Юнхо відійшов на пів кроку. – Я… Що це?

Сольджін торкнувся заклеєного порізу. Той, на щастя, заживав непогано, але Юнхо дивився такими очима, наче там криваве місиво. Те, що, певно, бачив Іден, прийшовши за Сольджіном в Оксамит.

- Нічого страшного. Вже.

Сольджін відвів погляд, не маючи морального ресурсу дивитися у великі, наповнені занепокоєнням очі друга. Біля стіни лежав рюкзак Юнхо, Сольджін пройшов у той бік та сів на підлогу, обпершись спиною на бежеве шорстке покриття. Розмови, довгої, важкої, не уникнути, так хоч вести її бодай з мінімальними зручностями. Йонсан та Юнхо майже одразу прослідували за ним.

- Ти ж на побачення з Іденом збирався, - рука Юнхо смикнулась до обличчя Сольджіна та безвольно опустилася на коліна, так і не торкнувшись. Його губи затремтіли, але наступні слова прозвучали твердо на погрозливо. - Це він зробив?

Сольджін навіть не одразу зрозумів, про кого той. Але його заминка була сприйнята по-іншому.

- Іден зробив це з тобою? – кулаки Юнхо стиснулись. – Джін? Йонсан? Якого біса ви мовчите? Присягаюсь, я відірву йому яйця, якщо він...

- Дивись, щоб Іден-хьон сам тобі щось не відірвав, з такими заявами ще вирішить, що ти претендуєш на його дорогоцінність.

Сольджін ляснув себе по лобі, хоча більше хотілось дати стусана по вихрястій потилиці молодшого. Дійсно, їм же зараз не вистачало лише незручних двозначностей.

- Сані, помовч, ти не допомагаєш. Юнхо, глянь на мене, це не Іден, він би ніколи...

- Звісно, ніколи, - знову встряв Йонсан та нахилився вперед, щоб краще бачити Юнхо, що сидів по інший бік від Сольджіна. - Ти б бачив їх. У мене ледь діабет не почався. Іден-хьон на вид наче серйозний мужик, як гляне, то і ноги підкосяться. А коли на Сольджін-хьона дивиться, так одразу тане, наче вершковий крем.

- Йонсан.

- А хіба я десь збрехав?

Сольджін зітхнув. Ну, хоч напруга, котру випромінював Юнхо, зменшилась. Тому наче стало легше від впевненого та трохи глузливого тону Йонсана. Не виключено, що саме цього Чон і добивався. Проте подальші пояснення це не скасовувало.

- Це через Ільйона.

- Кого? – Юнхо виглядав спантеличеним.

- Кім Ільйон

Сольджін теж на одну коротку мить здивувався, що Юнхо не розумів. Він настільки звикся з цим ім'ям, незліченну кількість разів промовляв його вголос та у своїй голові. Лише через секунду-дві мозок з запізненням підвантажив файл, що це тільки Сольджін варився в цьому місяцями, а для інших людей це прокляте ім'я нічого не значить. На щастя.

- Гондон з Оксамиту, - підхопив Йонсан, помітивши його заминку. – Це щодо нього нас вчора допитували.

Сольджін з вдячністю кивнув.

- Він переслідує мене, Юнхо, довго. А тиждень тому цей довбаний сталкер, спробував завершити те, що почав в Оксамиті.

Розповідати не хотілось, тільки все й так зайшло занадто далеко. Якщо не від нього, то в ході слідства чи потім з інтернету Юнхо дізнається про все сам.

- Що? Як? Джін! Твою ж мати! Чого ти мовчав? Він же не вчора почав тебе сталкерити? Що трапилось тиждень тому? Ти через це зник? Стривай... Він тебе?..

- Ні. І я роблю все, щоб цього більше не повторилось. Але у мене є питання до тебе. Він казав... він згадував, що ти в цій справі більш зговірливий за мене.

- Що? В чому?

Це важко. Але не спитати Сольджін не міг.

- Що ти надавав сексуальні послуги за гроші.

Йонсан, що тільки-но відпив воду з пляшки, яку витягнув з сумки Юнхо, закашлявся. Сольджін пошкодував, що не спитав про це наодинці. Він не знав, як ставитись до цього. З одного боку, це все ще Юнхо, його друг, один з найближчих йому людей, з іншого ж, це значитиме, що він його зовсім не знає.

- Ну, я… - очі Юнхо забігали, уникаючи поглядів Сольджіна та вкрай здивованого Йонсана. – Не те щоб… Джін…

Значить, правда. Це відкриття осіло гіркотою на корені язика.

- Я не засуджую, просто... Нащо, Юнхо? Ти знаєш, що ті відморозки вважають, що тебе можна зняти, замовити наче товар? Воно хоч було того варте?

Сольджін думав про це, і чим далі, тим більше воно роз’їдало його. Не хотілось асоціювати світлого, усміхненого Юнхо з кимось, кому нормально продавати своє тіло. Він дійсно намагався не засуджувати, тим паче, поки не почує іншу версію. Хоча, напевно, саме через це з’явилося бажання поки не бачити Юнхо. Після всіх домагань Сольджін не міг уявити, що хтось іде на це добровільно. Йому був потрібен час.

- Я не знаю, Джін. Це просто... Він мені сподобався, розумієш? А потім ще й гроші пообіцяв, подарунки дарував. Боже, я не знаю, - Юнхо закрив обличчя долонями, було видно, наскільки йому ніяково. - Це сталося два роки тому. Він був одружений, майже вдвічі старший, але настільки шикарний, що я подумав, а чому б ні. Мені тоді здалося, що це буде весело.

- І чим все закінчилося? - обережно поцікавився Йонсан та протягнув воду Юнхо.

- Нічим, - булькнув Юнхо у пляшку. - Він швидко награвся, трахнув востаннє в готелі, залишив гроші та сказав дзвонити, коли наберусь досвіду, а то дуже прісно та одноманітно, для такого у нього вдома є дружина.

Певно, не так вже прісно, якщо так званий колишній Юнхо зробив йому непогану рекламу в їхніх колах. Безвідмовний, гарненький та бере недорого? Як же гидко.

- Юнхо, на приватних заходах будь обережним, будь ласка, тричі подумай, чи потрібно воно тобі. Ільйон замовив для себе на той вечір саме тебе, а вже потім переключився на мене.

- Охрініти.

- Мене? Замовив? – й так великі очі Юнхо стали ще більшими. – У них там якийсь список шлюх? Дав одному багатому покидьку, значить, автоматично підставишся іншим, так виходить? Я лише одного разу погодився, а вони всі вважають мене шлюхою? Якби я знав, я б ніколи… А ти? Що ти тепер про мене думаєш?

В темних зіницях Юнхо Сольджін бачив відголоски страху. Наче той боявся, що Сольджін після цього його відштовхне, не прийме. Щось схоже він бачив у своїх власних очах у ту ніч, коли намагався здерти з себе чужі дотики під гарячим душем.

- Думаю, що ти мій друг.

Його слова збіглися з гучними голосами та якимось шурхотінням по той бік дверей, від чого всі троє смикнулись. За мить в залу зазирнув Джей, а побачивши їх, видихнув англійською «нарешті» та крикнув комусь, озираючись через плече:

- Вони тут.

- Він до піар-відділу за п’ять поверхів докричатись хоче? – тихо буркнув Йонсан, скривившись від гучного голосу Джея. Він опустив голову та склав руки на грудях, з удаваною цікавістю розглядаючи власні кросівки.

Сольджін зітхнув. Зі своїми проблемами він забув поцікавитись, а Йонсан за весь час жодного разу не згадував про Джея. Але тепер було ясно, що запитувати там не було про що. Вони не помирились. Досі.

- Мені сказали, що бачили тебе на верхніх поверхах. Ми з Тео половину будівлі оббігали, - усміхнувся Джей та зайшов у залу. Згаданий Тео теж протиснувся в приміщення, щільно зачинивши за собою двері.

- Розповідай, Джіні. Як ти наважився піти в поліцію. А головне, чого ми про це дізнаємось останніми?

Сольджін почувався папугою. Радувало лише те, що всі в зборі, і не доведеться повторювати одне й те саме для кожного з друзів окремо. Йонсан допомагав, інколи переймаючи на себе розповідь, але все одно під кінець Сольджін був морально та фізично вижатим.

- Я надіюсь, більше охочих послухати немає? Мені здається, я вже половині міста це повторив. Скоро журналістам почну інтерв’ю давати, - в’яло віджартувався Сольджін.

- Ти придурок, Джіні. Про таке мовчати не можна. Якби ти прийшов до нас з самого початку…

- То що б змінилось? У тебе є зв’язки в прокураторі, парламенті, а, може, серед мафії? – буркнув він та втомлено поклав голову на плече Йонсана. Той не став пручатись, навіть обличчя не скривив від близького контакту.

- Він соромився, Тео, вважав це ганебним. Тільки чогось для себе, а не для насильника.

Сольджін замружився. Джей інколи був до моторошного прозорливим. Тільки чого ж тоді ця здібність давала збій на Йонсані? Чи коли справа стосується не тільки інших, а і його самого, Джей з розсудливого та серйозного лідера перетворювався на звичайного бовдура. Такого ж, як вони всі.

Від необхідності щось відповідати Сольджіна врятував звук вхідного виклику. Стандартна мелодія, бо на новому телефоні він не поспішав завантажувати улюблену музику та встановлювати застосунки, використовуючи пристрій виключно для зв’язку. І єдиною людиною, хто міг йому подзвонити, був Іден. Сольджін відповів майже наосліп.

- Приві…

- Де ти? В компанії? – голос Ідена звучав напружено. Сольджін випрямився, в ту ж мить відчувши, як закам’яніли плечі, а в животі все скрутилось.

- Так. Скоро поїду додому.

- Я ж казав, до огидного приторно-солодкі, - хихикнув Йонсан під боком, певно, почувши слова Ідена через гучний динамік.

- Забирайся звідти, негайно!

- Що? – Сольджін підскочив на ноги, злякавши різким рухом Юнхо. Очі всіх присутніх одразу прикипіли до нього. – Що сталося?

- Кім написав. Мені. Вашу квартиру розгромили, і цей виблядок прислав мені фотозвіт. Він думає, що це твій номер. Хтось з твого оточення здав тебе.

- Як?..

- Отак, Сольджіні. Хутчіш, поки йому не доповіли, де ти. Викликай машину, потім набереш мене.

У голові був туман. Сольджін відсунув телефон від вуха та тремтячими пальцями кілька разів стукнув по екрану, відкриваючи сайт таксі. Їхня квартира… Для чого? Показовий виступ? Залякати? Тепер йому точно нема куди повертатись. Цього хотів добитись Ільйон? Показати, що у нього нема вибору? Звідкіля він дізнався номер Ідена? Сольджін же ні з ким не спілкувався, нікому нічого не говорив. Тільки…

- Здається, нашу квартиру потрощили за наказом Ільйона, - він повернувся до Йонсана, ловлячи його шокований погляд. Схвильовані вигуки на три голоси наповнили кімнату, однак Сольджіна цікавила лише одна людина. – Сані, ти давав комусь номер Ідена?

- Так, – сівшим голосом просипів Йонсан. – Але тільки Джей-хьону. Більше нікому.

- Ти впевнений?

- Я б і йому не дав, якби хьон не клявся, що це терміново.

- Джей-хьоне? – Юнхо підтиснув губи.

- Я щось не второпав, як пов’язані квартира та номер бойфренда Джіні? – Тео звів брови та кинув недовірливий погляд на Джея. – Нащо тобі телефон цього Ідена?

- Бо він не знав, що це номер Іден-хьона, - зло хмикнув Йонсан, теж вставши зі свого місця. - Ти сказав, що тобі терміново треба поговорити з Сольджін-хьоном. Який збіг, що саме після цього Кім вирішив написати. Так що, хьоне, що ж там такого секретного ти хотів сказати, що не можна було переказати через мене?

- Гей, малий, що за тон? – Тео підвищив голос, але замовк одразу, як Джей похитав головою та підвівся, щоб бути нарівні з Йонсаном.

- До чого ти хилиш? – оманливо спокійно поцікавився він. Йонсан не стушувався під його поглядом, навіть задер підборіддя, коли Джей зробив крок до нього. – Мені здається, чи зараз ти намагаєшся сказати, що це я злив комусь номер? Блять, Йонсан, ти себе чуєш?

- Чую. І тут два варіанти, або це зробив ти, або хтось третій, з ким ти великодушно поділився інформацією, як можна зв’язатись з Сольджін-хьоном.

- Тобто себе зі списку підозрюваних ти викреслив. Чого ж так?

Йонсан приклав палець до губ, артистично граючи крайній ступінь задумливості.

- Навіть не знаю, може тому, що тоді б Кім приїхав за ним одразу? Разом зі своїми контрактами та службою охорони, щоб ті тримали його та заховали всі гострі предмети поблизу. Бо я знаю, де він зараз живе, коли він виходив звідти та де його можна було перестріти. Але Кім чогось чекав цілий тиждень, щоб з ним зв’язатись. Прямо до того моменту, як ти отримав номер Іден-хьона, а я, упс, забув уточнити, що це не особистий номер Сольджін-хьона.

Йонсан озвучував те, про що думав Сольджін. Підозри щодо Джея викликали нудоту, однак іншого пояснення він поки не мав. Те, що це міг бути сам Чон, не розглядалося взагалі. Йонсан мав рацію, у нього було достатньо можливостей до. І Сольджін всім нутром довіряв йому. Інколи більше, ніж собі.

- Його доводи звучать логічнішими за твої, хьоне, - вклинився між ними Юнхо.

- Блять, ви серйозно? – вибухнув Джей, наче низький холодний голос молодшого став останньою краплею. – Я просто хотів сказати, що йду з компанії та планую відкривати власну студію. Сольджін, я хотів поговорити з тобою особисто, запропонувати приєднатися до мене. Ти дуже талановитий танцівник, я хочу бачити тебе у своїй команді.

- Ти йдеш? – підскочив Тео.

- Власна студія? Несподівано, звісно. Проте це можна було сказати і мені, - хмикнув Йонсан.

- Дідько, Чон!

- Годі, - вимучено промовив Сольджін.

Дивитись, як його друзі знову сваряться і знову через нього, було останнє, що він хотів зараз. Друзі. Джей же був йому другом? Сумніви, їдкі, слизькі, отруювали зсередини. Він не знав, що думати. Його хьон не міг цього зробити. А якщо міг? Сольджін не хотів остаточно втратить віру в людей.

- Сольджін, повір мені, я нікому нічого не передавав. Звідкіля б той Кім не дізнався номер, але присягаюсь, не від мене.

- Висновок: жодних контактів Джіні, адрес, подробиць, імен. Нікому. Поки це божевілля не закінчиться. Тримаємо роти на замку, навіть якщо керівництво буде цікавитись. Зв’язок через Йонсана або бойфренда Джіні. Якщо серед нас є щур, ми маємо його вирахувати.

Слова Тео пролунали одночасно зі сповіщенням. Машина вже чекала внизу.

Йонсан ще кілька секунд буравив поглядом Джея, той відповідав йому тим же, а потім зітхнув та потягнув Сольджіна за рукав.

- От і вирішили. Поїхали, хьоне, я з тобою.