Альфа сузір'я Скорпіона

Вони запізнювались. Катастрофічно. До дебатів залишалось всього сорок хвилин, а попереду ще дорога до студії.

- Надіюсь, він швидко не очухається, - Іден перевірив, як зв’язані кінцівки Ільйона та перевів погляд на Юнхо. – Подивишся за ним? Не знаю, скільки по часу це займе, але зробимо все можливе, щоб татусик пошвидше забрав його.

Сольджіну не надто подобалось, що Юнхо залишиться сам на сам з цим покидьком, хай навіть зв’язаним, хай внизу страхуватиме Тео, проте іншого варіанту не було. Здати Ільйона на руки батькові було єдиним раціональним рішенням. Інакше, отримавши свободу, принижений та злий Кім Ільйон, точно не сидітиме на місці та не чекатиме, поки вони зустрінуться з його старшим родичем.

- Я теж залишусь, - буденним тоном заявив Хьонджун, стягуючи з рук рукавички. - Він зараз не більш небезпечний, ніж мій хом’ячок. А прокинеться, я йому ще одну ампулу покажу, одразу вирішить покуняти ще.

- Ти ж не хотів брати в цьому участь, - Іден підняв брови.

- Я і зараз не хочу. Це все одно, що з ентузіазмом пхатися у величезну дупу. Але хрін ви запхаєтесь кудись без мене, - Хьонджун знизав плечима та зойкнув, коли Іден після цих слів обійняв його.

- Дякую, Хоні.

- Ой, та іде вже, - він трохи ніяково поплескав Ідена по спині та скосив очі на Сольджіна. - Принцесу свою так лапати будеш. Ми ж не знаємо ще, раптом він у тебе ревнивий.

- Ревнивий, - фиркнув Юнхо з ліжка. – Все буде нормально, Джін, не переживай за нас, краще думайте про себе. Ви вже знаєте, як будете добиратись?

Цікаве питання, особисто Сольджін навіть не уявляв, в який бік їм потрібно. Що б не планував Іден, але часу залишалось обмаль як для таксі, так і для того, щоб, наприклад, подзвонити Теміну та попросити їх забрати.

- Це павільйони недалеко від північного в’їзду в місто. Я знаю, де це, - Джей стояв у дверях номера, перебираючи в пальцях ключ від автівки. Сольджін сіпнувся, не очікуючи почути чийсь голос у себе за спиною. Як давно він там стоїть? Зайшов слідом за ним, а Сольджін і не помітив? – Якщо поквапимось, встигнемо якраз до початку. Хто зна, чи можливо буде потрапити всередину після того, як ввімкнуться камери.

- Славнозвісний Джей Кім, правильно? Я так розумію, можна не питати, звідкіля ти тут та для чого, - Іден нагородив Джея важким поглядом та протиснувся повз нього в коридор.

- Для того, для чого і ти.

- Сумніваюсь. Сольджіні? – Іден озирнувся. Сольджін спішно кивнув, відповідаючи на невиказане, але й так зрозуміле запитання. Так, він довіряв Джею, так само як Іден довірився Хьонджуну. – Гаразд, їдемо.

Судячи зі стиснутих губ та очей, повних скепсису, Іден залишився при своїй думці. Але хоча б не став сперечатись. Шукати інший транспорт було б повною дурістю, і всі це розуміли. Як і те, що розмови та взаємних претензій не уникнути. Тільки це буде пізніше. Сольджіна це більш ніж влаштовувало. Найголовніше зараз – вийти з готелю тихо, без зайвої уваги.

Але перша невелика проблема виникла вже в фоє і навіть не через охорону Кіма, їх-то видно не було. Зате Тео підхопився з дивану, на якому сидів вже в доволі розслабленій позі, великими очима дивлячись на Сольджіна.

- Джіні? Коли ти встиг пройти? Чому твій Іден не сказав, що ти теж прийдеш? – його голос луною відбився від стін, змусивши навіть самого Тео здригнутись від гучності.

Звичне невинне «Джіні» з вуст Райта відізвалось неприємним відчуттям. Наче нервові закінчення митцем наїжачились. Тео, використовуючи вже не перший рік таку форму його імені та точно не мав на меті глузування, приниження чи сексуальне загравання. Проте зараз це «Джіні» викликало лише негативні асоціації.

- Та, блять, чого ти, а не я? Я поїду з вами. Я…

- У нас нема часу на твої вибрики, Тео. Якщо ти забув, нагорі Юнхо, йому теж потрібна допомога. Чи ти думаєш, ми охорону Кіма з собою заберемо?

Сольджін пропустив початок спору, але Джей різким тоном припинив безкінечний потік обурення Тео, що зводився до «Джіні може знадобитись моя допомога».

- А по-друге, прикрути гучність, через тебе допомога Джіні знадобиться прямо зараз, коли на твої крики збіжиться охорона Кіма, - припечатав зверху Іден. Це спрацювало не тільки на Тео, Джей теж замовк. І вже за кілька секунд вони були на дворі.

Тео пішов першим, щоб у разі чого перетягнути увагу охоронців на себе, потім Джей.

- Чекайте за рогом, я зараз підгоню машину.

Сольджін з Іденом швидко проковзнули повз автівки Ільйона, тільки буквально за десять кроків стало зрозуміло, що вони могли виїхати з фоє хоч на спорткарі та залишитись непоміченими. Бо два вже знайомих йому чоловіка, замість свого спостережного пункту біля входу, обтирали стіні в провулки, через який можна було вийти до Блек ен Брауні. Один з них стояв з сигаретою в зубах, інший пинав камінець, ганяючи його по асфальту наче м’яч.

- Він геть торкнувся з цим пацаном, - низьким голосом прогудів кремезний секретар-охоронець Кіма та глибоко затягнувся.

Сольджін загальмував настільки різко, що ледь не перечепився об бордюр. Іден вчасно підхопив його за лікоть, утягуючи за кут будівлі.

- Тихіше, - шикнув той, що грався з імпровізованим м’ячиком.

Охоронці затихли, певно, почувши їхні кроки, але коли до них у провулок ніхто не зайшов, продовжили.

- Чого тихіше? Ти думав, це бос? Я тобі кажу, раз добрався, не злізе він так скоро з нього. Чесно, шкода пацана.

- Шкода-не шкода, яка різниця? Все одно нічого не зробити.

- Це так. Як згадаю, бос його в машині затиснув, пацан плаче, я не знаю, куди дивитись. Та й гроші мені платять, щоб не дивився.

- Краще про роботу думай, - роздратоване зітхання, а слідом звук удару камінця об стіну. – Може, ще раз йому подзвонимо? Якщо бос не з’явиться на дебатах, нам всім дістанеться від пана Кіма.

- Ага, а подзвонимо, нам дістанеться від боса. Краще пан Кім, ніж бос. Він в люті взагалі скажений. Надіюсь, пацан йому просто дасть та не буде злити, не хотілося б потім прибирати номер.

Іден вскинувся на цих словах, його вилиці загострились, настільки він стиснув зуби. У Сольджіна в животі все обірвалось, варто було подумати, що Іден зараз щось зробить. Благо, в цей момент автівка Джея під’їхала до них, тихо шурхотячи шинами, і вони без зволікань пірнули на заднє сидіння.

Всі троє зітхнули, коли готель залишився позаду. Сольджін знайшов руку Ідена та міцно стиснув, чи то в бажанні заспокоїти, чи відчути його поруч заради свого спокою. Бо сам останні хвилини дихав через раз.

- Ти підеш зі мною чи почекаєш в машині? – порушив тишу Іден, переплітаючи їхні пальці.

Сольджін напружився. Він знав, що цієї розмови не уникнути, готувався відстоювати своє право бути там з Іденом, проте все одно це відчувалось важким.

- Піду.

- Гаразд, - Іден прикрив очі та поклав голову йому на плече.

Сольджін саме в цей момент зрозумів, що ступор – то не художнє перебільшення, а цілком реальний стан.

- Це все? – обережно почав він, коли згадав, що вміє розмовляти. - Ніяких «Сольджіні, не ризикуй, чекай вдома, це небезпечно»?

- Якщо скажу, це щось змінить?

- Ні.

- От і я про це. Чесно? Я б хотів, щоб ти зараз поїхав додому, але тоді ти пролізеш у павільйон в якесь віконце в туалеті. Краще зі мною через офіційний вхід, щоб я тебе бачив.

Щоки зрадницьки потеплішали, і він вирішив вдати, що це від теплого повітря з обігрівача.

- Ти теж впертий. І занадто самостійний. Твоя б воля, ти все вирішував би сам. Хоча мені за це пред’являєш.

- Значить, мені ідеально підходимо один одному, - Іден коротко усміхнувся та як великий кіт притерся щокою до плеча, перш ніж підняти голову. – Що ти сказав Теміну, що він тебе відпустив?

- Вважаєш, я у нього дозвіл питав? - Сольджін теж усміхнувся. Навряд чи Темін став би утримувати його силою. До того ж він точно більш тямущий за Ідена. - Сказав, що для нього є робота важливіша, ніж глядіти мене. Наприклад, підготувати варіанти переїзду про всяк випадок. Якщо ми вчинимо розголос, хоча б на перший час нам потрібно буде зникнути.

Бо чим далі, тим менше було шансів цього уникнути.

- У мого знайомого на півдні є туристичний будинок, - подав голос Джей, глянувши в дзеркало заднього виду. - В Йонамі. Можна зупинитись там. А потім організувати переліт у Канаду, там до вас нікому діла не буде, я попрошу сестру знайти житло та допомогти з документами.

- Йонам? Непогано. А твоя дівчина про цей будинок знає? – Іден випрямив спину та спіймав погляд Джея у дзеркалі.

Джей примружився. Сольджін не бачив його обличчя повністю, проте точно знав, що той зараз стиснув щелепи.

- Не знає. Я вже казав Сольджіну. Вона втекла.

- А якщо завтра прийде просити пробачення та захисту? Відмовиш? – неприємно посміхнувся Іден.

Від такого тону навіть Сольджіну захотілось йому тріснути, що тоді казати про Джея.

- Я не…

- Чи привезеш її в той же будинок? – перебив його Іден. – Гуртом же ховатись цікавіше.

- Я розумію, що ти хочеш сказати, не один ти переживаєш за Сольджіна.

- Переживати я можу за те, що зробив клієнту лате не на соєвому, а на звичайному молоці. Раптом ще відкинеться від алергії в мою зміну, а кав’ярні бали знизять в гуглі. Для Сольджіна ж я зроблю все від мене залежне та ні, щоб його захистити. Вловлюєш різницю? Так що? Пробачиш її? Даси другий шанс?

Про каву звучало дуже цинічно, але Іден був саме таким. Ховав за їдкими фразами емоції, міг ними ж опустити, коли вважав, що тупість співрозмовника перевищила допустимі межі. Попри грубі слова, Сольджін відчув, як всередині нагрівається сонце. Так, це дійсно більше за «переживати».

Джей, певно, ніякого сонця не відчув, проте суть вловив.

- Не знаю, але до Сольджіна не підпущу. Не після того, що вона зробила. Така відповідь тебе влаштує? – хоч він і намагався говорити стримано, повністю пригнітити роздратування у нього не вийшло.

Він взагалі тримався непогано як для хлопця, що тільки-но дізнався про свою дівчину пару огидних фактів. Сольджін би на його місці… Ні, він не хотів би опинитись на місці Джея.

- Цілком, - кивнув Іден та відкинувся на спинку сидіння, наче цим ставлячи крапку в розмові.

- Тож, - Джей кашлянув через пару хвилин не надто приємного мовчання. - Я поки не розумію, нащо вам політичне шоу? Ну, потрапите в зал, що далі? Під об’єктиви ж до нього не полізете.

Авжеж, ні. Компроматом теж з порогу ніхто не збирався розмахувати на радість журналістам.

- Ми просто дамо знати депутату, що ми тут, а далі хай сам вирішує, кави він поп’є з канапками після ефіру чи вислухає нас.

А тоді вже можна і під об’єктиви.

*

Натовп біля входу гудів, як наче представники мас-медіа, що не отримали акредитації, розраховували взяти знімальний павільйон штурмом. За огорожею спостерігалось ще кілька десятків просто перехожих, певно, приваблені спалахами камер, вони розраховували побачити якогось айдола чи іншу знаменитість.

Сольджін старався не озиратись навкруги. В роті пересохло, коли вони підійшли до охорони, що затуляли вхід своїми тілами.

- Ми від пана Кім Ільйона, - Іден, таке враження, абсолютно не хвилювався. Клацнув по екрану телефона, виводячи на нього запрошення з приміткою «ВІП» вгорі.

Сольджін закусив внутрішній бік нижньої губи. А якщо не вийде? Якщо їх не пропустять, що тоді? Якщо подзвонять Ільйону? І сотні інших «якщо» штовхалися в голові, поки чоловік у чорному костюмі та з рацією на поясі прискіпливо вивчав чорно-білу картинку. Коли сек’юриті дістав телефон, Сольджін ледь поборов бажання замружитись та вчепитись у руку Ідена. Однак охоронець не став нікому телефонувати, тільки відсканував з запрошення код та кивнув за мить, відсуваючись з дороги.

Невже? У них вийшло?

- Все буде добре, - беззвучно, самими губами мовив Іден, озирнувшись до нього.

Всередині було теж багатолюдно. Їх змусили пройти через металошукачі, перш ніж дозволили пройти далі.

- Гей! Це ви від молодого пана? – назустріч вискочив змилений низький чоловік з кількома планшетами в руках. – А де він сам? Пан Кім вже тричі про нього питав.

- Молодий пан просив передати, що не зможе приїхати. Справи, - рівним тоном відповів Іден. – Замість себе він прислав нас.

- Та хай йому грець! Він знову це робить?! Пан Кім вибачив, що він прислав помічника на відкриття представництва, але ж це зовсім інше. Які справи можуть бути важливіші? Що ж робити? Гаразд. Він вас проінструктував щодо питань?

- Яких питань?

- Ой, лишенько! – чоловік схопився за голову, скуйовдивши й так розпатлане волосся. – Молодий пан мав задати питання пану Кіму та його опонентам щодо рівня соціального забезпечення. Ось, зараз.

Чоловік перегорнув кілька паперів та відчепив від планшета один з них.

- Зробимо так, ви зараз у зал. Уважно слідкуйте за таймінгом, коли прийде час, задасте оці два питання. Восьме і дев’яте. Інфографіка на екран підтягнеться. Скажете, що соцвиплати за теперішнім парламентом не індексувались вже чотири роки, і що перелік отримувачів теж має бути переглянутим. Дідько, я постараюсь передати вам матеріали, що встигнете, прочитаєте. Нам з вами перепаде, але краще так, ніж пропустити ці питання. Все ж у пана Кіма передвиборча компанія ґрунтується на справедливому соціальному забезпеченні та реформуванні доступу до нього всіх нужденних.

Сольджін не приснув лише тому, що від напруги м’язи обличчя трохи звело. Який народний герой. За людей і для людей, хоч прикладай його до всіх болячок. У Ільйона, певно, репутація не гірша. Гідний син свого батька, спонсорує лікарні, благодійні фонди, турбується про тих самих нужденних. І є ж люди, які дійсно йому вдячні. Знали б вони, ким насправді є їхній меценат. Так само як назва «Рівність та справедливість» не має жодного відношення до тих законів, що прийматиме партія в майбутньому.

Синьо-біле оформлення мало виглядати в кадрі чудово. Стримано, щоб не відволікати від ораторів, спокійно. Синювате освітлення глядацької зали з купою журналістів та запрошених, біле світло, направлене на високий постамент. Контрастно та доволі ефектно. Імпровізована сцена відділялась вільним простором, де вже встановили стаціонарні камери, а пара операторів готувались знімати пересувними. Три білих крісла на сцені невдовзі зайняли статні чоловіки в костюмах, що, скоріш за все, разом вартували, як все обладнання для зйомок.

Сольджін порадів, що здогадався взяти для них змінний одяг. Перевдягались в машині. Не костюми, звісно, сорочки та більш-менш класичні штани трохи пом’ялись в сумці, але так краще, ніж виглядати такими собі революціонерами стиля серед ділового дрескоду.

Їхні місця були в другому ряду на стільцях з прикріпленими білими пластиковими табличками, де чорним значилося ім’я Ільйона.

- Невже пан Кім-молодший вирішив не вшановувати своєю присутністю цей скромний захід? – поділилася жінка перед ними зі своїм супутником, але так, щоб її обов’язково почув не тільки він. – Як прикро. А тільки і мови було, про якісь сенсаційні дослідження, що він представить. Мовляв, чинний парламент мав би добровільно піти у відставку після стількох згорнутих соціальних програм та ганебних законів. Всі аж перелякались. А тепер бачу, пан Ван зі своєю партією залишається на другий строк.

Вона хихикнула та, вже не надто приховуючись, подивилась на Ідена, певно, очікуючи реакції. Той навіть очей не підняв від телефону, тому дамочка розчаровано підтисла губи та відвернулась до сцени.

- Панове, увага. П’ять, чотири…

А на один почалася вистава. Політики активно вдавали повагу один до одного, використовували шанобливі звернення, ввічливий стиль, проте це аніскільки не заважало їм відверто висміювати чужі промови.

Зрозуміти, хто з них Кім Джуйон, вдалося лише після того, як ведучий прямо звернувся до нього. Сольджін бачив його фото в інтернеті, тільки всі чоловіки виглядали як наче їх відштампували на 3D принтері по одному лекалу. Приблизно однакового віку, з коротким волоссям, прямокутні окуляри у двох з них. Зате, як виявилось, Кіма сильно вирізняла його манера поведінки. На відміну від опонентів, він був більш імпульсивним, не нехтував підвищенням голосу, коли йому щось не подобалось чи чиясь думка йшла всупереч його власній. Хоч він і намагався себе контролювати та усміхатись у камеру, інколи емоційність брала гору. І тоді, Сольджін впевнений, не тільки у нього мурашками покривалася шкіра. Ця людина не звикла, щоб йому заперечували, він був чудовим оратором, тримав увагу публіки вміло, і говорив він так, наче його слова – аксіома, що не потребувала доведення. За такого стовідсотково проголосують чимало виборців. Бо він же точно знає, як буде краще для країни.

Сольджін би краще проголосував за приєднання Кореї до Японії, ніж допускати подібних людей до влади.

- Ми перервемось на коротку рекламу, залишайтесь з нами, попереду ще більш запальні дискусії, - через пів години після початку промовив ведучий з професійною усмішкою, що одразу стекла з його обличчя, коли камери вимкнулись.

- Перерва п’ять хвилин, не розходимось, - крикнув хтось біля сцени.

Це, певно, не стосувалось майбутніх парламентаріїв. Ніхто з них не виявив бажання залишатись в компанії один одного під прицілом кількох десятків людей.

- Так, професійно Кім заткнув їх про торішний бюджет. Я навіть трохи увірував, що прийде до влади його партія та вирішить питання про (як він казав?) недоцільність підняття виплат уряду та судовій системі при тому, що витрати на оборону залишаються на тому ж рівні, - прошепотів Іден йому на вухо з кривою усмішкою. – Думаю, він собою дуже задоволений. Нічого, зараз ми йому настрій підправимо.

- Вже?

- Боїшся?

Чи боявся Сольджін? Так. Дуже. Опинившись тут, нерівність їх з Кімом, як противників, ставала в усій красі. Наче до цього він знав, з ким вони матимуть справу, розумів, що той державний діяч, але весь масштаб усвідомив тільки тепер. Ільйон, яким би небезпечним не був, який би вплив не мав, навіть поруч не стояв з владою та можливостями свого батька.

- Боюсь. А ти? – Сольджін повернувся до Ідена, ловлячи його погляд.

Іден промовчав, усміхнувся ласкаво та трохи сумно, поклав руку на його коліно, несильно стискаючи. Сольджін смикнув кутиком губ та кивнув. Звісно, їм обом страшно, бо вони люди, і в такій ситуації більш ненормально було б не боятись. Однак можливості передумати у них вже не було.

«Прекрасна промова, пане Кім. Це, безсумнівно, успіх. Пропоную закріпити його. Розкажіть опонентам, як ви вже не перший рік фінансуєте вечірки свого сина. Нелегальні речовини, реальні повії, артисти, яких запросили на виступ, а потім силою змусили до сексу. Не забудьте згадати, чи були серед них неповнолітні, скільки платили їм за мовчання та чим погрожували, щоб вони боялись заявити в поліцію. Публіка точно зацікавиться цим питанням більше, ніж зарплатнею заступника міністра»

Цього разу довго чекати на відповідь їм не довелось. Іден прийняв вхідний виклик з награним здивуванням на обличчі. Певно, Кім почав одразу, як тільки встановилось з’єднання. Іден мовчки слухав, але це тривало недовго.

- Менше погроз, пане Кім. Якщо не хочете, щоб я поставив вас на гучний зв’язок.

Сольджін озирнувся, впевнитись, що хтось вже не зацікавився ними, почувши знайоме ім’я. Зате Ідену як наче було байдуже на це. Так, в Кореї мільйонів двадцять Кімів, але все ж таки. Сольджін, не уявляв, як у Ідена виходило тримати такий рівний та спокійний тон.

- Прямо за моєю спиною журналісти, неподалік прихильники пана Вана. Все ще хочете поділитись, що зробите зі мною, коли знайдете? Не треба шукати. Я в залі, пане Кім. В тому, що і ви. Не вірите? – напевно, Кім вимкнувся, бо Іден опустив руку з телефоном та додав, дивлячись на екран, на який знову вивів переписку з депутатом: - Дарма.

Сольджін нахилився ближче до нього, щоб бачити, що той друкував.

«В глядацькому залі п’ятнадцять рядів, по десять стільців у кожному, на екрани над сценою прямо зараз вивели порівняльні графіки, режисер у жилеті та смугастій сорочці кричить, щоб поправили центральний прожектор. Продовжувати?»

Позначка «прочитано» з’явилася майже миттєво, але реакції не послідкувало. Зате охоронці, що підпирали стіни недалеко від них, почали озиратись та повільно рушили вздовж рядів з глядачами. Намагаючись вдавати невимушеність, Сольджін повернув голову спочатку в один бік, потім в інший, наче розминав затерплу шию. Сек’юриті біля виходу поки стояли спокійно.

Депутат зателефонував у той момент, коли в кількох метрах від них пройшов один з кремезних чоловіків у костюмі, мазнув байдужим поглядом по перших рядах, прискіпливо вдивляючись у зграю шумних журналістів за ними. Сольджін сухо ковтнув та швидко накрив долонею руку Ідена, не даючи йому відповісти на дзвінок.

- Що таке? – Іден підняв голову, і Сольджін очима вказав на охоронців, що раптом зацікавились глядачами в залі. Збіг? Цілком можливо. Але краще бути обачними. Хто зна, раптом їм поступила вказівка перевірити всіх, кого побачать з телефоном біля вуха. Не дарма ж Кім подзвонив саме зараз.

- О, схоже, нас почали сприймати всерйоз. Яка радість, - Іден провів поглядом охоронця.

«Пане Кім, давайте я вам поясню правила. Ви заборгували мені особисту зустріч, саме для цього я тут. Якщо натравите на мене свою охорону, я вчиню галас ще до того, як ваші люди встигнуть до мене наблизитись. Якщо я не вийду з цієї зали, вся наявна у мене інформація буде передана журналістам зовні»

Нижче він додав кілька відео зі своєї галереї. Сольджіну здалося, він обирав їх навмання. Та фото сторінок документів.

«Це лише частина. Навіть цього достатньо, щоб дебати перетворилися на вашу особисту пресконференцію»

- Готовність тридцять секунд, - гучно вигукнув чоловік у тій самій смугастій сорочці.

Голоси в залі почали замовкати, як тільки кандидати в парламентарії повернулися у свої крісла. Кім вийшов останнім, його губи були міцно стиснути, що здавалося, наче їх взагалі нема.

«Що це за відео? Звідкіля вони у вас? Це ваші сучасні штучки зі штучним інтелектом? Якби це була правда, ви б їх розповсюдили або продали. Але ви домагаєтесь чогось іншого. Назвіть вашу ціну, пане Ян»

«Я вже назвав її»

- Пане Кім, час, - поквапив його ведучий, побачивши, що той не поспішає відкладати телефон.

Кім не вшанував його ні відповіддю, ні навіть просто кивком.

«Залиште свої байки при собі. Хто ви насправді? Звідкіля у вас мій особистий номер? Поки не отримаю відповіді, змістовного діалогу у нас не буде»

Іден тихо чортихнувся та потер повіки подушечками пальців.

- Блять! З ботом банку й то простіше. Ми будемо з’ясовувати хто я, поки його не влаштує відповідь?

«Пане Кім, скільки не питайте, моя відповідь не зміниться. Я чесний з вами з самого початку. Так само правда, що я пущу в хід компромат на вас, якщо не виконаєте мої вимоги. Помітьте, нічого надприродного я від вас не хочу»

- Може, нам перенести ефір, зважаючи на зайнятість пана Кіма? – одночасно з Іденом видав пан Ван вдавано весело, його опонент, прізвище котрого наче теж було Кім, стримано розсміявся в кулак. Ще кілька людей з залу підхопили жарт, але в’яло.

Кім Джуйон підняв голову, зобразивши на обличчі ввічливу усмішку, тільки нога нервово смикнулась.

- Ефір. Три, два, один. З поверненням на шоу, в контексті якого ми розглядаємо найгостріші політичні…

Поки ведучий говорив, повернувшись до камери, Кім швидко вистукував пальцями по екрану свого безумовно дорогого телефону, а закінчивши, тонко посміхнувся в залу та поклав його у внутрішню кишеню піджака.

«Ви нічого не зробите, бо вам потрібна саме зустріч зі мною, а не моя публічна страта. Я розгадав вас, пане Ян, і не дозволю, щоб через вас руйнувався мій імідж. Тепер мої умови. Сидіть тихо, і тоді я, можливо, подумаю, що з вами робити»

Це був провал. Сольджін, не зважаючи на людей навколо, опустив голову на плече Ідена, впершись у нього лобом. Хай думають, що йому погано. Бо воно дійсно так і є. Хотілось кричати, заволати на всю залу і, певно, не тільки йому. Іден біля нього був наче кам’яним, Сольджін відчував, наскільки напружені його м’язи.

Зайти так далеко, змусити Ільйона дати їм запрошення, припхатись на ці бісові зйомки, щоб у підсумку блядський депутат зі своїми приндами знову їх прокотив?

- Сука, я тебе все одно дістану, - прошипів Іден.

Дістане. І як же? Буде виловлювати Кіма на фуршеті біля столу з закусками чи вони чатуватимуть біля туалету, щоб затиснути депутата в кабінці в неочікуваний момент?

- Сон Чжіхун, Кореа Хералд, питання щодо інвестування…

Сольджін випрямився. Через п’ять стільців від них чоловік з нотатником у руках натхненно мовив про якісь проєкти з залученням мільйонів американських доларів, а Сольджін невідривно дивився на його записник, поки конструктор з думок вибудовував нову вежу.

Він смикнувся, руки судомно обмацували штани. Та де ж він поклав той папірець? Розклад з таймінгом питань знайшовся в лівій кишені. Зім’ятий, запханий туди через непотрібність та одразу забутий. Мотлох, котрим ніхто не збирався користуватись, так само як і роздруківками, що передав їм той чолов’яга з коридору через кілька хвилин після початку шоу. Розгладивши аркуші на коліні, Сольджін пробіг очима по рядках. Кореа Хералд. Англомовне видання, що отримало право поставити свої запитання (звісно, завчасно схвалені офісами голів партій) сьомими у черзі.

Сьомими.

Сольджін перевів погляд на сцену, хоча насправді мало що там бачив, крім білого острівця світла, направленого на трьох людей. Передпліччя торкнулася чужа долоня, Сольджін ледь звернув на це увагу.

Восьме питання мало прозвучати за три хвилини. Те саме, що мав задати Ільйон. І коли на екрані над головами депутатів висвітився слайд з гучним заголовком про соціальну реформу, навіть на кілька секунд раніше, ніж було заплановано, Сольджін криво посміхнувся на такий прокол від організаторів та, не даючи собі можливості зважити, підвівся.

- Лі Сольджін, питання стосовно правової незахищеності населення. Як ви ставитесь до зловживання владою? Зокрема тих, хто дотичний до державного апарату. До приховування злочинів людей з високим соціальним статусом?

Руки тряслися, голова відчувалась занадто легкою, але голос звучав, на диво, твердо.

- Пане Лі, думаю, це недоречне питання, - а ось ведучий не міг похвалитись стійкістю, його очі забігали по планшету в його руках, метнулись до депутатів, у той кут, де мав бути режисер. – Залишимо цю тему наостанок, якщо буде час. Зараз пропоную розглянути соціальні…

- Ні, не потрібно нічого відкладати. Пан Лі підняв цікавішу тему, гадаю, вона турбує людей не менше. Колеги, ви згодні? – пан Ван зорієнтувався швидше, тільки по маленькій паузі на самому початку було зрозуміло, що його теж здивувало питання не зі списку. Однак, як справжній політик, він ухватився за нього. – Тоді я почну. Безумовно, це неприпустимо.

- Але ви не заперечуєте, що така проблема існує? Як і хабарництво в поліції. Всім відомо, у кого більше грошей та влади, проти того часом навіть справу не відкриють. А якщо і відкриють, один дзвінок, і її немає.

Сольджін чув перешіптування людей навколо, знав, що на нього направлені камера та очі присутніх, і хоча формально звертався до депутата Вана, дивився виключно на Кіма. Той наче заклякнув, точно розуміючи, що мають під собою такі питання.

- На жаль, так, ви правильно зауважили, така проблема існує, але зусилля парламенту, уряду та президента направлені на те, щоб викорінити цю мерзенну спадщину імперських часів. Журналісти, посадовці, прості люди мають нам з цим допомогти. Якщо у вас є відомості стосовно подібних випадків, обов’язково звертайтесь до правоохоронних органів, на пряму урядову лінію або повідомляйте на мою офіційну електронну адресу. Як би не хотіли, ми не маємо змоги слідкувати за всіма приватними епізодами, проте разом зможемо здолати це явище.

Звучало дуже гарно. Тільки що заважало тому ж пану Вану зробити з цим бодай щось? Може, те, що кожен у правлінні цієї країни неодноразово користувався так званим «явищем»?

- Пане Кім Джуйон, хотілось би почути вашу думку. Ви згодні, що кожен такий випадок має бути оприлюднений? Чи все ж таки суспільству не варто про це знати?

Чого зараз у ньому було більше? Злості? Страху? Відчаю? Сольджін би не сказав. Знав лише, що це останній шанс. Він не хотів їхати кудись, кидати танці, ховатись в надії, що колись вдасться повернутись додому. Йому не потрібна війна з представниками влади, заздалегідь програна. Він з радістю викреслить з пам’яті всю сімейку Кім, лише б вони ніколи не з’являлися в радіусі досяжності, а там хай займаються чим хочуть. Саме це Сольджін волів донести до Кіма. Він правильно зазначив, якби скандал навколо депутатського імені бул їхньою ціллю, батько з сином почали б відбиватися від журналістів тижні тому. Сольджін міг би прямо з порізаним обличчям ввімкнути камеру на смартфоні та почати скаржитись на свою долю, щоб потім відправити в якусь соцмережу. Але ж ні, вони зараза тут, вкотре просять їх вислухати. Хоча тепер з проханнями Сольджін закінчив, тепер тільки вимоги.

- Я повністю згоден з паном Ваном. Всі рівні перед законом без виключення, - Кім тримався професійно, йому можна було поаплодувати. Він знайшов поглядом Сольджіна, і тепер вони не відпускали один одного. Кім дивився важко, його очі жалили, на інстинктивному рівні все всередині скавчало, що треба опустити голову, визнаючи сильнішого, але Сольджін незрозуміло на чому тримався.

- А якщо це ваш близький родич?

Кім повів шиєю, як наче вигадував собі час, однак зрештою відповів.

- Не має значення. Якщо мій родич, пана Вана чи пана Кіма вчиняє злочин, він має бути засуджений відповідно до принципу відкритості судового процесу та його неупередженості.

- Дякую, пане Кім, бажаю, щоб вам не довелось перевіряти це на практиці.

Сольджін безсило рухнув на стілець, тіло дрібно здригалось від нервового перевантаження.

- Сольджіні, - тихий видих на вухо, від якого мурашок на шкірі побільшало. Але ці мурашки були хороші, якщо так можна сказати. В голосі Ідена чувся захват. Можливо, крапля засудження теж була, але захвату більше.

На нього продовжували дивитись з усіх боків, але це тривало недовго. Коли Кім схопився за телефон та почав набирати якийсь текст, журналісти перемкнулись на нього. Спалахів камер побільшало. Ведучий як міг, намагався перетягнути увагу на себе та підвести до продовження обговорень запланованих тем. Виходило у нього не дуже вдало, поки той другий пан Кім не взяв слово, тоді присутні трохи притихли.

Сольджін знайшов руку Ідена та переплів з ним пальці, коли відчув, що переоцінив себе, і відхідняк міг початись прямо зараз. Іден як наче зрозумів це, стиснув його долоню міцно, певно, намагаючись сказати, що він поруч. Сольджін знав про це, власне, тільки Іден не давав йому скотитись в нервовий зрив останні… Тижні? Місяці? Господи, та скільки ж це вже триває? Він просто звичайна людина. Він не витримає більше.

Телефон, його власний, беззвучно підсвітив екран, показуючи повідомлення поверх заздалегідь відкритої телефонного контакту з підписом «Джей-хьон». Сольджін встиг забути, що тримав його в руках весь цей час, щоб у разі необхідності дати знати хьону, що все пішло шкереберть. Щодо журналістів зовні Іден не перебільшував, Джей би це зробив. А потім, знаючи старшого, пішов би відбивати їх в охорони Кіма, навіть якби Сольджін сказав йому тікати.

- Тобі Юнхо пише, - тихо промовив Іден, зачіпаючи диханням пасма його волосся.

- Подивись сам, - Сольджін почувався повністю виснаженим, сил не було навіть просто прочитати, що хотів від нього Юнхо. А враховуючи, де той зараз, нічого хорошого Сольджін від повідомлення не чекав.

Іден без слів простягнув вільну руку, забираючи у нього телефон.

- Каже, що Кім пише сину. Питає, де він, вимагає негайно приїхати та допомогти йому розібратись, погрожує, що власноруч здасть його у в’язницю, якщо не відповість. Хай здає, він точно не відповість. Юнхо з Хьонджуном прив’язали його до узголів’я ліжка, а Тео роздобув десь для них скотч, щоб, цитата, цей придурок перестав волати, що помирає.

Сольджін слабо усміхнувся, уявивши собі цю картину. Забавно. Хьонджун знову розмахував ампулами з вітамінами чи Ільйон від попередніх відійти не може, а Юнхо тільки підливає мастило в полум’я, говорячи, що його тепер до кінця життя чекає параліч та імпотенція? Юнхо міг. Та й Хьонджун, певно, теж.

«Гаразд. Що ви хочете, зустрітись? Я накажу знайти приміщення, де нас не потурбують, вас проведуть після дебатів»

Іден підняв телефон до рівня грудей, змушуючи Сольджіна подивитись.

- Це твоя заслуга, Сольджіні. Мій сміливий хлопчик. Я б не ризикнув.

Авжеж, не ризикнув. Якби не Іден, вони б тут навіть не сиділи, але все одно чути такі слова було приємно, наче теплом зсередини обмило.

«Не тут, пане Кім. Я вам скину адресу, чим скоріше ви туди приїдете, самі, без вервечки з усього вашого офісу, тим краще буде для всіх нас»

«Дебати триватимуть ще близько години, а потім одразу фуршет, у моєму графіку складно викроїти час на поїздки»

«Все просто, пане Кім. Почекаємо закінчення ефіру, а далі ви вже будете вирішувати, для вас важливіший фуршет чи ваша кар’єра»

Через сорок хвилин Кім Джуйон вніс пропозицію закінчити раніше та запросив опонентів приєднатися до нього наступного тижня, де вони в присутності кількох представників медіа обговорять шляхи вирішення найбільш проблемних питань, котрих, як показав сьогоднішній вечір, чимало. Ніхто не був проти, крім журналістів, бо це ж значило, що мало хто отримає запрошення на більш приватну зустріч.

А Сольджін тільки тепер відчув, як зведені судомою плечі почало відпускати.