Що поганого може зробити маленький пухнастий кролик?

Безіменне створіння ввічливо пропускало повз себе вже третє тисячоліття. Вже не пам’ятало, звідки саме з’явилося в цих диких горах: можливо, сформувалося з клаптику білого туману, що згустився на берегу озера одним прохолодним ранком; можливо, краєчок пухнастої хмари був спійманий павутинням, напнутим між гілками дерев. Чи було народжене живою істотою, але вже давно забуло, з якого саме роду-племені походило.

В будь-якому разі, воно мало час, щоб усвідомити власну сутність і опанувати безмежні, недоступні людському оку, потоки енергії, що густо пронизували гірську долину. Гралося в хованки з численними отарами хмарин, невагомо пропливаючими повз озеро; любило змінювати свої обриси відповідно до звивин водяної пари. Знаходило коріння трав, які всотували краплі ци з землі десятками років — щось було гірким на смак, щось солодким, однак істота не надто перебирала, ретельно підживлюючи сяючий згусток енергії, який пульсував всередині все сильніше з кожною поглинутою краплиною сили. Навчилося ухилятися від небезпечних створінь, які не проти були підкріпитися його власною енергією — що ж, ніде правди діти, деякі вороги виявилися вельми привабливими на смак!

В якийсь момент безіменне створіння помітило, що на високому піку поруч з долиною з’явилося скупчення живих істот. Але не надто зважало на них, звикнувши до спокою навколо гірського озера. Двоногі істоти іноді з’являлися в межах його житла, проте трималися насторожі: якби не давня звичка, (викарбувана за століття з обережності та численних невдалих спроб) не вбивати тих, хто не нападає першими — з них би вийшла пристойна страва. Але безіменне воліло радше сховатися в тумані, що за його волею згущувався над озером, і спостерігати за чужинцями звіддаля.

З часом ті перетинали межі долини все рідше і рідше, хіба що іноді, раз на декілька років з’являлися невеликими зграйками з декількох дорослих осіб та молодняка. Кожна така поява приносила незрозумілу радість: якби могло усвідомити, що відчуває, то це можна було б охарактеризувати як позбавлення від самотності. Одначе, створінню було ще далеко до подібної усвідомленості. Поки просто знало, що незнайомці — всі з дивним пласким хутром різних відтінків хмар — не бажають йому зла.

Так тривало до тих пір, аж поки його, мирно спочиваючого на березі озера у звичній маленькій подобі (створінню подобалося набувати форми пухнастих звірків з довгими вухами, колонія яких жила неподалік) — не схопили за вуха з вигуком “ого, який красень!”.

Отак розслабишся, втратиш пильність — а тебе вже сують в якийсь незрозумілий темний мішок. Яке неподобство!

***

"Лань Чжань, Лань Чжань! Дивися, яких кролів мені вдалося спіймати сьогодні у горах! Як тобі? Правда ж, гарні? Ну Лань Чжань! Це неввічливо — ігнорувати гостя, який приніс подарунок!”

“Вей Їн. Правила Гусу Лань забороняють утримувати тварин на території ордену.”

“Що, взагалі не можна, навіть кроликів? Тц, правила! Добре, тоді буде мені вечеря. Не бажаєш приєднатися? Ай! Ах ти ж спритний кріль, куди лапами дряпатися!”

Ну а що ще безіменне створіння могло зробити, утримуване за вуха в повітрі (не стільки боляче, скільки незручно — загарбник явно зважав на крихкість тонких хрящів)? Щоб змінити форму, потрібно було зосередитися — неможливо в подібному підвішеному положенні. Вдарити ци? Під шкірою нападника вирувала золота духовна енергія: сильний і небезпечний ворог! От і залишалися кігтики на задніх лапах.

“Вей Їн!”

Створіння обережно, але рішуче вихопили теплі долоні. Той, хто тримав вуха, м’яко звільнив захват, віддаючи здобич без опору. Безіменну істоту притиснули до щільної поверхні, під якою відчувалося прискорене серцебиття. І знову пульсація енергії: ще один ворог? Звідки їх стільки на його бідну пухнасту голову?

В широких долонях він опинився не наодинці: поряд притулився зіщулений тремтячий м’який клубок кольору неба в безмісячні ночі. Темні очі блиснули острахом. А створінню навпаки стало цікаво: побратим по халепі був схожий на нього самого. Як зовні, так і внутрішньо. Тільки згусток енергії всередині не білий, а червоний.

Вуса на темній морді поворушилися: його сусід недовірливо принюхався у відповідь. Безіменне створіння вже підготувалося до потенційного нападу (поглинувши чужу енергію, одному з них гарантовано вдалося б втекти з полону), але жодних ознак агресії не відчувалося. Що ж, воно теж не було налаштоване на бійку зараз, у лігвищі небезпечних викрадачів.

Долоні, які утримували їх, розтислися. Створіння вже приготувалося чкурнути кудись, як відчуло…щось. Незвичне, проте приємне. Гм, а воно й не підозрювало, що ніжний дотик пальців до його маківки може викликати такі гарні відчуття! О, а отут за вухом чеши ще, ну ж бо! Виявляється, саме цього бракувало в його розміреному бутті…

Дивлячись, як його побратим по полону мліє під такими ж почухуваннями, створіння глибоко замислилося. Звичайно, можна було втекти, зараз очевидних перешкод для цього не було. Але ж тоді знову самотність, і жодних чесань за вухом! Зосередившись на емоціях утримувача, створіння, на власний подив, не відчуло жодного агресивного наміру: спокійну ніжність — і глибоко-глибоко всередині сяючу сонцем радість. В аурі не було жодної темної плями. Цікава істота. Не схоже, щоб вона збиралася з’їсти його чи темного побратима навіть у майбутньому.

Гм, можливо, їм варто трохи почекати з втечею? Зрештою, створіння не любило вбивати без жодних причин, а приємні погладжування за вухами на них не скидаються. Та й познайомитися з чорним пухнастим не завадить…