З вином і без гальм. Щоденник алкоголічки

ЧАСТИНА 1: ВАННА, ВИНО І ВУАЛЬ ІЛЮЗІЙ

Субота. 20:47.

Світло приглушене.

У ванній — піна по вінця.

У келиху — біле. Легке. Холодне.

На обличчі — маска. На душі — теж.

Я лежу в гарячій воді.

З телефоном у руці. З планом зробити те саме —

селфі у ванні з келихом.

Не тому, що хочу фото.

А тому, що хочу довести собі — я в порядку.

Що я — естетика. Що я — релакс. Що я — #selfcare.

Знайомо?

Піна закриває те, що я ще не готова побачити.

Келих прикриває рот, який хоче спитати: “а що далі?”

Телефон відображає мене — розмиту, напівусміхнену.

І я натискаю “зберегти”.

Роблю кілька кадрів.

Знизу. Збоку. З келихом вище. З келихом нижче.

В одному видно коліно — не естетично.

В іншому — келих виглядає порожнім.

В третьому — очі питають: “для кого ти стараєшся?”

Я обираю один.

Накладаю фільтр.

Пишу підпис:

“Релакс — це стан свідомості.”

А в голові:

“Ти плакала дві години тому.”

ЧАСТИНА 2: ЛАЙКИ, КОЛИШНІЙ І ЩО НЕ ПРИХОВАЄ ФІЛЬТР

Фото опубліковано.

Пішло в сторіс.

Келих — на краю ванни. Піна — тримається. Усмішка — майже щира.

Через 2 хвилини — перші реакції.

“Вау”

“Королева”

“Це рівень життя”

А ти думаєш: “Це рівень виживання”

Підписує подруга:

— “Де така піна? Хочу теж зробити ванну-фотосесію!”

Відписує колишній:

— “Ти виглядаєш щасливо. Можливо, й не треба було все ламати.”

Мама скидає смайлик “сердечко” і запитує:

— “Це ти у когось у гостях? Бо ванна якась не твоя…”

Я закриваю Instagram.

Кладу телефон.

Роблю ковток.

Глибоко вдихаю.

І от що ти зробила?

Показала світові, що ти “розслабляєшся” — хоча насправді просто втікала.

Сфоткала келих — бо не можеш сфоткати свою стабільність (її нема).

Обрала момент, де піну видно більше, ніж біль.

І тепер отримаєш +20 сердечок і мінус ще один вечір справжності.

Я закриваю очі.

Піна опадає.

Вино теплішає.

Я — мовчу.

Бо розумію:

навіть у ванні, навіть з келихом, навіть з фільтром — себе не обманеш.

ЧАСТИНА 3: ОГОЛЕНА ПРАВДА І НЕ ТАКА ВЖЕ ЕСТЕТИЧНА КРАПЛИНА

Вода вже ледь тепла.

Піна перетворилась на сумну плівку.

Келих стоїть порожній.

Телефон — мовчить.

Я знову дивлюсь у фронталку.

Без фільтра. Без пози.

І бачу себе.

Вологу.

Трохи опухлу.

Реальну.

І я починаю… плакати.

Не від болю.

Від того, що втомилась виглядати щасливо.

Втомилась підписувати кожну самотність словом “релакс”.

Втомилась наливати келих лише тоді, коли все всередині тріщить.

Втомилась говорити “я сильна”, коли хочеться сказати: “мені страшно”.

І сльоза падає в воду.

Без фільтру. Без драм.

Просто — краплина правди.

Я встаю.

Загортаюсь у рушник.

Витираю обличчя.

Не тому, що воно вологе. А тому, що досить.

Я беру телефон. Видаляю фото.

Пишу нову нотатку:

“Наступного разу — ванна без камери.

Келих — якщо справді хочеться, а не щоб вдавати.

І я — без глядача.

Просто я.

І цього досить.”

Барсик чекає мене на килимку.

Я сідаю поруч.

Він муркоче.

Наче каже:

— Нарешті без сцен. Нарешті — справжня.