З вином і без гальм. Щоденник алкоголічки

Сьогодні я вирішила випити бокал вина за здоров’я. Але чиє саме? Своє? Чи, може, того бармена з кав’ярні, який завжди додає зайву ложку цукру в мій латте?

Я сиділа на кухні, тримаючи в руці келих червоного вина. Світло лампи відбивалося в рідині, створюючи химерні тіні на стінах. У голові крутилися думки: «За кого я п’ю? За що я п’ю?»

— За здоров’я! — вигукнула я вголос, піднімаючи келих.

Кіт, що дрімав на підвіконні, підняв голову і зиркнув на мене з осудом.

— Не дивись так, Барсик. Це ж просто тост.

Але навіть кіт, здається, сумнівався в щирості мого тосту.

Я згадала, як минулого тижня ми з подругою Лілею святкували її підвищення. Тоді ми пили за її успіх, за нові можливості, за майбутнє. А сьогодні я п’ю на самоті, без приводу, без компанії.

— За що ти п’єш? — спитала я себе.

— За те, щоб забути.

Забути про невдале побачення, про сварку з мамою, про те, що знову не встигла здати звіт на роботі.

Я зробила ковток. Вино було терпким, з нотками вишні та легким присмаком самотності.

— Може, досить? — прошепотів внутрішній голос.

— Ще один келих, — відповіла я.

Я налила ще. Цього разу — за любов. За ту, що була, і за ту, що ще буде. За того хлопця з роботи, який посміхається мені в коридорі, але так і не наважується запросити на каву.

— За любов! — вигукнула я, піднімаючи келих.

Барсик зітхнув і вийшов з кухні.

Я залишилася на самоті зі своїми думками і вином.

— За кого я п’ю? — знову спитала я себе.

Може, за себе? За ту дівчину, яка мріє про велике кохання, про подорожі, про щастя. За ту, яка іноді губиться в буденності, але все ще вірить у дива.

Я підняла келих.

— За тебе, Світлано.

І зробила останній ковток.

Вино закінчилося. Але залишилися думки, спогади і надія.

Я вимкнула світло і пішла спати, обіцяючи собі, що завтра буде новий день. І, можливо, без вина.