З вином і без гальм. Щоденник алкоголічки

ЧАСТИНА 1: "МАЗЬ НА ВСЕ І СТО ГРАМ ДЛЯ ПРОФІЛАКТИКИ"

У кожного є бабуся. Але моя — не просто бабуся. Вона — комбо: шаман, алкоголікиня-теоретик, знахарка з досвідом і головна фігура виживання в апокаліпсисі.

Бабуся Маруся жила в селі. Її дім — це музей трав, банок, шматків сала й заборонених рідин. Самогон у неї стояв у трилітрових банках, поруч із компотом. І ти ніколи не знав, що саме відкрив — поки не відпив.

— Дитинко, випий ложечку — для профілактики, — казала вона, коли мені було дев’ять.

— Бабусю, я кашляю.

— Так і треба. Це — з кашлем виходить все гниле.

— Але ж це палить горло!

— Значить працює.

Бабуся не визнавала аптек. В її арсеналі було все:

Компрес з самогону і хрону — від усього, крім логіки.

Мазь з сала і воску — якщо “болить всередині душі”.

Настоянка на перегарі і кропиві — “від розчарування в любові”.

Одного разу я побачила, як вона натирає груди самогоном собі, а потім, не миючи рук, йде місити тісто на пиріжки.

Я питаю: — А це гігієнічно?

— У спирті все чисте, доню.

Це був перший урок виживання: самогон — це не алкоголь, це інструмент.

Інструмент, яким вона чистила вікна, серце і родинні сварки.

— Поки в хаті є самогон — ніхто не буде брехати, — казала бабуся.

ЧАСТИНА 2: ЯК МИ ГНАЛИ САМОГОН І ЛІКУВАЛИ ЗРАДУ

Я тоді приїхала до бабусі “на нервовому фоні”. Тобто — після того, як побачила фотку свого колишнього з новою “дівчиною мрії” (дівчина виглядала як реклама броколі в людській подобі).

Бабуся одразу побачила мій стан.

— Що, знову ця твоя... як його... любовна біда? — спитала вона, викладаючи на стіл банку огірків і літрову бутель "не для продажу".

— Так, бабусю. В мене розбите серце.

— Від розбитого серця краще всього допомагає самогон з медом. А потім — спалити його фото. Якщо нема фото — уяву включай, доню.

І замість порад "відпустити" — ми пішли на город. Вона сказала:

— Будемо гнати. Ти допоможеш.

— Самогон?

— Ну не хату ж, хоч я б могла.

І от ми стоїмо серед бочок, трубок, казанків — бабуся у хустці, я — в її халаті, який пахне м’ятою, пічним димом і трохи гнівом до чоловіків.

Гнати самогон — це не просто процес. Це ритуал.

— Пам’ятай, — казала бабця, — якщо він закипає раніше, ніж треба, — значить, ти нервова. А якщо пізніше — значить, боїшся жити.

Ну, дякую, бабцю, це вже як астрологія з перегаром.

Ми налили перші 100 грам — у “священну кружку”. Це була стара металева кружка, зсередини зашліфована часом і правдою.

— З неї п’ємо тільки тоді, коли треба лікувати душу, — сказала бабуся.

— То зараз можна?

— Звісно. Ти ж не просто приїхала — ти приповзла, доню.

Я зробила ковток.

Я відчула: легені. Знову. І дитинство. І те, як мій тато падав з драбини, коли бабуся йому “трошки підлила для впевненості”.

Після того бабуся дістала стару каструлю, сказала “зараз будемо виварювати зло”. Ми накидали в неї:

фото колишнього (я роздрукувала з Facebook),

шматочок листа, який він мені колись писав,

і крихти з весільного сайту, який я знайшла (він же “не такий як усі”, ага).

Вона підпалила все це в дворі, сказала:

— Повтори за мною:

“Гори все те, що мене не любить.

Пийся все те, що мене любить.”

— Це ж звучить, як тост.

— А ти думала, що шаманство — без келиха?

ЧАСТИНА 3: ОСТАННЯ ЧАРКА І БАБУСИН ДЗЕН

Ніч у селі — це не просто темрява. Це глибина. Це така тиша, що чуєш, як у тобі ще жевріє щось добре.

Ми з бабусею сиділи на кухні. Самогон стояв у банці на столі. Легкий запах чогось карамельного, перемішаного з бензином, заповнював простір.

Це не аромат — це досвід.

— От скажи мені, — сказала бабця, — чого ти на себе злишся? Через того йолопа?

Я мовчала.

— Слухай, — продовжила вона, — я тричі кохала. Двічі даремно. Один раз — сильно. Але тільки раз — себе.

Я підняла очі.

— І як це — кохати себе?

— Це коли ти собі — не ворог. Коли наливаєш не щоб забути, а щоб пригадати, яка ти класна. І навіть коли п’єш — не тікаєш, а сідаєш з собою за один стіл.

Вона налила нам по 50 грам.

— За кого? — спитала я.

— За тебе. За ту, яка ще не знає, що в неї попереду — все краще.

Ми випили.

Не залпом. Повільно. З повагою.

І в той момент я зрозуміла:

Самогон — не про втечу. Це як обряд. Як дзен. Але по-сільськи. Без буддизму, зате з любов’ю.

Після того бабця сказала:

— Пам’ятай, доню. Найкраща жінка — не та, що терпить. А та, що вміє підняти келих і сказати “я за себе”.

— І випити?

— І не забути, хто п’є.

Ми ще довго сиділи. Барсик мурчав десь під лавкою.

Зірки світили через мереживо фіранки.

А я, міська, поранена, з плямами суму — вперше за довгий час відчула:

Я ок. Навіть трохи велика. Навіть трохи п’яна. Але — справжня.