З вином і без гальм. Щоденник алкоголічки

Частина 1: Все почалось з “та давай по келиху — і додому”

Ми з Лілею просто хотіли випити “по келиху”.

Зустрілись після роботи, у винному барі на станції метро “Золоті ворота”.

Почалось з білого.

Потім — ще трошки.

Потім — “а візьмемо по стаканчику в термочашку, як леді-бомжі, і поїдемо додому”.

Проблема не в плані. Проблема — в тому, що вино не вміє зупинятись, коли вже в метро.

Ми зайшли у вагон.

Година пік давно пройшла. Але п’яна драма тільки починалась.

— Ліля, я от думаю, — почала я, — чому в метро так багато людей з порожніми очима?

— Бо вони без глінтвейну, Свєто.

— Або з розбитим серцем.

— Як ми.

На нас дивились. Бо в мене з сумки стирчала пляшка, в Лілі — сир.

Ми виглядали як “діти винного лісу, вигнані з супермаркету за любов до життя”.

Я намагалась тримати себе гідно.

Але з кожним тунелем в мені все більше прокидалась поетка.

— Ви знаєте, — сказала я чоловіку напроти, — вино — це як надія. Якщо тримати в собі, то вибухне.

Він кивнув.

— Я просто в будівельній касці — мені безпечно слухати таке.

Частина 2: Спів, цитати і станція, де все пішло не так

Вагон метро — чудове місце для міні-концерту, якщо ти випила достатньо, щоб не відчувати сором.

А я випила саме стільки.

— Ліля, а давай заспіваємо щось глибоке?

— Ну як глибоке?

— Ну, “На теплоходе музыка играет”.

Ми співали. Хрипло. Душевно.

Один дідусь дав нам 5 гривень, хоча ми не просили.

— На келих, дівчата, — сказав.

— Тільки якщо пластикова, — відповіла я. — Бо скло — то вже драма.

У вагоні була тиша, поки не заговорив пасажир навпроти.

Хлопець років 30-ти, з книжкою в руках і поглядом “я точно все це запам’ятаю”.

— Ви знаєте, — сказав він, — у Ніцше є цитата: “Істина — це вино, що втратило свій келих”.

— Це про мене! — закричала я. — Я істина! І вино! І без келиха!

На станції “Контрактова” я вирішила вийти.

Але вийшла тільки моя термочашка.

— СВЄТА! — кричала Ліля. — ТИ ЗАЛИШИЛА НАЙКРАЩЕ!

— Я залишила себе.

— Ага. І тепер ти без вина. І без виходу.

Двері зачинились.

Ми поїхали далі.

Без келиха. Але з історією.

Частина 3: Я вийшла на своїй, але вже іншою

Ми з Лілею доїхали до кінцевої.

Там, де вже нема вагонів — тільки вітер, і охоронець, який дивиться, як на відкриту пляшку в маршрутці: з надією, що зараз все закриється.

Я мовчала.

Ліля теж.

Вино в нас закінчилось, зате почалось похмілля — моральне, ще до ранку.

— Ну що? — запитала вона.

— Ми не заблукали. Просто подивились на життя збоку.

— І що там?

— Там я — з келихом у метро. І не треба повторювати.

Ми сіли в таксі.

Водій нічого не питав.

Лише спитав, яку музику ввімкнути.

— Щось… меланхолійне.

— Океан Ельзи?

— Як завжди.

Удома я впала на ліжко.

Барсик ліг поруч.

Я не відкривала вино. Не хотілось.

Я просто подивилась у стелю й сказала:

“Мене сьогодні трохи занесло.

Але я повернулась.

І, може, трохи більше знаю про себе.

А келих — ще знайдеться. Вже не в метро.”