З вином і без гальм. Щоденник алкоголічки

ЧАСТИНА 1: ВИПАДКОВИЙ ВЕЧІР. ВЛУЧНЕ РОЗСТАВАННЯ

Ми сиділи у ресторані.

Свічки. Фонова музика. Меню, де ціни без копійок — щоб не дратувати психіку.

Він дивився на мене так, як дивляться на серветку з плямою:

“Хм. Вже не те.”

Я вже щось відчувала. Від нього — холод. Від себе — тремтіння. Від келиха — сміливість.

Я зробила ковток вина.

— Все ок? — запитала я.

Він зітхнув.

— Я давно хотів поговорити.

— Можна без “це не ти — це я”?

— Але це саме воно.

— Ти серйозно?

— Ти чудова, правда. Просто… ми різні. Я хочу свободи. Подорожей. А ти — стабільність.

Ох ти ж сволота з квитком в Туреччину.

Я дивилась на нього.

На цей светрик з V-подібним вирізом, який я ж і купила.

На руки, які вже не мої.

На рот, з якого вилазила роздратована вдячність.

Я взяла келих.

Подивилась на нього.

На свій келих.

На нього знову.

І сказала:

— Ну що ж. За тебе.

І кинула.

ЧАСТИНА 2: ТРІСК, ТИША І СВОБОДА В ОДНОМУ КИДКУ

Келих полетів не ідеально — я ж не спортсменка.

Але достатньо точно.

Влучив у край тарілки.

Розбився.

Вино розлетілось.

Люди завмерли.

Він — теж.

Я підвелася. Повільно.

Офіціант зігнувся до скалок, наче збирав мою гідність з підлоги.

Я поправила волосся.

— Смачного, — сказала я і пішла.

Не кричала. Не драматизувала.

Просто — вийшла.

А всередині було… не біль.

Звільнення.

На вулиці — вітер.

Він обійняв мене, як чоловік, який не боїться моїх емоцій.

Я дістала телефон.

Подзвонила Лілі.

— Мене щойно кинули.

— Ти плачеш?

— Ні. Я кинула перша.

— Що?

— Келихом.

— …

— Ти — легенда.

Ми домовились зустрітись. Без пафосу. Без “відволіктись”. Просто — відсвяткувати.

Бо знаєш, іноді жінці не треба бути ідеальною.

Їй треба влучно кидати келих.

ЧАСТИНА 3: ТОСТ ЗА СЕБЕ: КИНУЛИ — ЗНАЧИТЬ, ВИВІЛЬНИЛИ

Ми з Лілею сиділи на кухні.

Без скатертини. Без підсвічників.

Просто чай. Сир. Вино — тільки для піднятого настрою, не для забуття.

— Ну, давай, — каже вона. — Справжній тост. За тебе.

— Добре, — кажу я. — За те, що я не втримала. І правильно зробила.

— Красиво.

— І ще за те, що в мене реакція швидша, ніж у його его.

Ми засміялися. Пили.

Цього разу — не “за когось”.

А за себе.

За те, що я не трималась за любов, яка тікала.

За те, що не просила лишитись.

І за те, що нарешті відчула: мене не кидають. Мене відпускають.

У келиху — не помста. Не спроба забути.

Просто — смак, який я вибрала сама.

І коли ми вийшли на балкон, я глянула в небо, вдихнула повітря —

і подумала:

“Ну що, дякую.

За удар.

За звільнення.

За те, що тепер у моїй руці не чужий келих. А мій.”