З вином і без гальм. Щоденник алкоголічки

ЧАСТИНА 1: ІДЕАЛЬНЕ ПЕРШЕ КОВТАННЯ

Познайомилися ми банально — в магазині. Я тягнулася до пляшки вина, він — до тієї ж. Наші руки торкнулись, і в голові пролунав звук, як у TikTok: “Це воно”.

— Ви обираєте червоне?

— Я — за темперамент. А ви?

— Я — за історії.

І понеслось.

Переписка. Дзвінки. Мемчики. Плани.

Першу зустріч ми провели на моїй кухні.

Він приніс пляшку білого. Напівсухого. Я заплющила очі від задоволення після першого ковтка.

— Добре? — спитав він.

— Занадто.

— Так і має бути.

Він був як вино: легко заходив, красиво пахнув, і з ним хотілось говорити про сенс життя навіть після другого келиха.

Ми говорили всю ніч. Про кіно, про дитинство, про те, як він боїться великих собак, а я — залишитись нецікавою.

Він торкався моєї руки, і кожен дотик був як глоток — трохи туманний, трохи сміливий.

Я не пила більше, ніж треба. Але захмеліла — повністю. Від нього.

Пішов о третій. Поцілунок у щоку. Обіцянка: “Завтра напишу”.

Я залишилась на кухні. В келиху ще залишалась третина. Я тримала його в руці, дивилась у вікно й думала:

"Оце воно. Смачне. Легке. Ідеальне."

Але ж я знаю, що буває після ідеального вина…

ЧАСТИНА 2: ОЧІКУВАННЯ, ТИША І ПЕРШЕ ТВЕРЕЗЕ ПОХМІЛЛЯ

Наступного ранку я прокинулась з посмішкою.

Барсик лежав поруч, як завжди. Але цього разу я не була самотня — принаймні, так мені здавалося.

Я зробила каву, відмовилась від “післявчорашнього” вина — бо сьогодні не хотілося. Сьогодні я чекала. На повідомлення.

 9:13 — тиша.

10:30 — перевірила зв'язок.

11:11 — загадала бажання.

12:00 — психанула і написала сама:

Я: Привіт, дякую за вчора. Було дуже тепло.

Статус: Прочитано.

Почекала півгодини. Потім ще. Потім ще.

Після обіду я відкрила келих. Не тому, що хотілось. А тому, що треба було чимось запити тишу.

Знаєш, вино без емоції — це просто рідина.

А вино, коли ти чекаєш від когось навіть слова — це вішалка, на якій висить твоя надія.

— Та він просто зайнятий, — шепоче внутрішня оптимістка.

— Ти йому просто не цікава, — кидає цинік.

— Я взагалі красива? — спитала я у дзеркала.

Барсик зітхнув.

Це був знак.

О 17:23 я отримала відповідь:

       Хлопець: Та все норм, дякую. Був трохи зайнятий. Побачимось якось.

“Якось”.

Оце слово — мов пляшка без етикетки. Може бути все, а може — нічого.

Я ще довго сиділа, тримаючи телефон в руці.

Потім подивилась у келих.

Зробила ковток.

І відчула, як болить голова.

Не від вина. Від очікувань.

ЧАСТИНА 3: ТВЕРЕЗИЙ ВИСНОВОК: ВИНО ХОЧ ЗАЛИШАЄ СМАК

Я сиділа на кухні, третій день поспіль перевіряючи чат, де ніхто нічого не писав.

Телефон мовчав. Серце — теж, але з глухим таким звуком, як у холодильника, коли він думає, що ти не чуєш.

Я взяла пляшку.

Подивилась на неї.

Подумала:

“Вино хоч залишає після себе присмак. Навіть коли гіркий. А ти — лишив тільки «якось».”

Я налила собі, не поспішаючи. Сіла перед дзеркалом. Подивилась на себе — тверезо. Без жалю.

І сказала вголос:

— Ну що, Свєтка? Черговий «шардоне-романтик». Прийшов. Пішов. І навіть скло не побив.

Зробила ковток.

Не за нього.

За себе.

За те, що вмію закохуватись.

За те, що не соромно потім заливати серце вином.

І за те, що врешті-решт я — не вино.

Я — келих, який треба заслужити.

Барсик стрибнув на підвіконня. Подивився на мене.

— Що, знову? — запитав він поглядом.

— Ні, Барсе. Цього разу все інакше. Цього разу — я просто не п’ю за того, хто не пив за мене.

Я виклала фото келиха з підписом:

“Іноді келих вина — кращий співрозмовник, ніж хлопець з Tinder.”

І вперше не було боляче.

Було — трохи смішно.

Трохи соромно.

І трохи... тепло.