З вином і без гальм. Щоденник алкоголічки

Частина 1: Ми просто вийшли погуляти. Зі всією повагою до вулиць і вина

Це була звичайна пʼятниця, яка різко стала “ой”.

Все почалося з того, що я просто хотіла “трошки вина після роботи”.

Барсик не протестував — бо не пес.

Але Наталка, моя сусідка, зателефонувала:

— Слухай, можеш вигуляти Бублика? Я затрималась у мами.

— Бублик — це пес?

— Ну не мій колишній, точно. Хоча теж гавкає без причини.

— Та без проблем. Я трохи випила, але ж свіже повітря!

Перша помилка: поєднувати Бублик + келих + себе в такому стані.

Вже через 15 хвилин ми вдвох — я з пластиковим келихом, він з язиком, що виліз як прапор капітуляції — йшли нічним районом.

— Бублик, слухай сюди. Ти перший хлопець, з яким я йду й мені не треба втягувати живіт.

Він чхнув.

— А ще ти не питаєш, коли я востаннє була у спортзалі.

Він зупинився біля стовпа.

— Ну, добре, це трохи неприємно, але я приймаю тебе повністю.

Частина 2: Філософія Бублика і що він знає про моє життя

Ми йшли двором, повз магазини, вікна, життя.

Я тримала повідець. Бублик — мене за розум.

— Ти знаєш, Бубле, — почала я, — іноді я думаю, що ти кращий за всі мої колишні разом.

— Ти не маніпулюєш. Не газлайтиш. Не забуваєш мій день народження.

— Ну, хіба що пісяєш, де попало. Але й це — чесніше за деяких.

Він зупинився. Подивився. Зробив вигляд, що розуміє.

І я на мить повірила: цей пес бачить мене наскрізь.

Ми сіли на лавочку. Я долила собі з термоса (бо вина з собою — це вже стиль життя).

Тут підійшов охоронець.

— Доброго вечора. А що ми тут робимо?

— Медитуємо.

— Ви — випили?

— Ми — у процесі особистісного зростання.

Він подивився на Бублика.

Бублик зітхнув, наче казав: “Самі бачите. Я тут як заручник.”

— Добре, — зітхнув охоронець. — Але хоч пакетик у вас є?

— Для емоцій чи для…

— Для того, що ваш друг зараз зробить на газоні.

Частина 3: Келихи в голові, совість на повідку і найкраще побачення

Я вела Бублика, а відчувала, ніби веду себе.

Плавно, нестійко, але вперед.

— Ти знаєш, — казала я, — з усіма тими, з ким я була, я завжди щось доводила.

— Що я розумна. Що я красива. Що я не надто емоційна. Що вмію пекти.

— А з тобою... я просто йду. І цього достатньо.

Бублик чхнув. Або то був знак підтримки.

Ми повернулись додому. Я витерла йому лапи, дала води.

Собі — теж. Бо сьогоднішня доза вина в мені була як погано замішане тісто: важко і липко.

Я впала на диван. Бублик ліг поряд.

І вперше за довгий час я не хотіла вмикати фільм, щоб “відволіктись”.

Бо ця ніч — хоч і п’яна, хоч і дивна — була чесна.

Без очікувань. Без дзвінків. Без “а що це було?”

Це було — найкраще побачення, яке я мала за місяці.

І наостанок я сказала Бублику:

— Дякую. Ти — хороший хлопець. Не збрешеш. Не зникнеш. Не скажеш “я ще не готовий”.

Він захропів.

Ще одна перевага: не перебиває в кульмінації.