З вином і без гальм. Щоденник алкоголічки

Колись я мріяла поїхати в Тибет. Медитувати в горах, зустріти лисого мудреця, який скаже мені щось таке глибоке, що я одразу кину палити, пити й писати колишньому.

Але замість Тибету я поїхала на балкон. Там було крісло, винце і кальян з залишками яблучного табаку. На балконі теж можна знайти просвітлення — головне, щоб не видуло фольгу і не вибухнув вуглик на лінолеум.

Я вирішила віднайти дзен. Знову. Вдома. По-своєму.

— Дзен — це стан усвідомленості, — казала мені якось одна Лєра, яка пройшла два марафони самопізнання і один — на маракуї.

— Та знаю, — відповідала я, — усвідомлюю, що п’ю, усвідомлюю, що мені сумно, і ще більше усвідомлюю, що завтра буде боляче. От він, дзен.

Цього разу я вирішила зробити все правильно: світло приглушене, вино охолоджене, кальян розжарений, плейлист з індійськими барабанами на фоні.

Балкон. Я. Просвітлення.

Сусіди знизу слухали шансон. Я намагалася слухати себе.

На перший погляд — я сиділа в кріслі з келихом і затяжкою, як людина, яка знає, чого хоче. На другий — я була в халаті з плямами соєвого соусу і в шкарпетках з надписом "НЕ ТОРКАТИСЬ — ПРАЦЮЄ ВИНО".

Після третьої затяжки я відчула, що трохи відпустило. Можливо, трохи надто сильно. Голову повело. Або то вино, або я таки зловила стан "дзен по-дебільному".

— Може, досить? — питає внутрішній голос.

— Ти хто такий, щоб мені казати, коли досить? — огризаюсь я.

— Твоя печінка, — відповідає голос.

І я така: «ААААА».

Зробила ковток. Надумала подумати про життя.

Про що думає жінка на балконі з вином і кальяном?

Перше — як викидати вуглики, щоб не спалити світ.

Друге — чому всі мудаки знаходять тебе тверезою, а нормальні — тільки в спогадах?

Третє — чому, коли ти обіцяєш собі: «Більше не дзвонитиму йому!», то телефон сам стрибає в руки?

Я ж хотіла медитувати...

Почала рахувати вдихи й видихи.

Один.

Два.

Три.

...

Сорок вісім.

П’ятдесят.

Чорт, я думала про колишнього.

Знову.

Я ж тут не для цього.

Змінила музику на щось типу «спокійне інструментальне для внутрішньої рівноваги», але YouTube вирішив, що найкраще для мого дзену — це реклама про грибкові ураження стопи.

— Та блін, — вигукнула я, захлинаючись димом.

Мій кіт Барсик виліз на балкон і сів напроти. Він часто так робить — дивиться, мовляв, «ну що, мамо, знову ти в дзен входиш?»

— Не суди, Барсику, — сказала я йому. — Люди входять у дзен через чай, а я — через мерло. У всіх своя дорога.

Кіт лизнув себе під хвостом.

Типова реакція на мої спроби філософії.

Я знову зробила затяжку.

Знову ковток.

От цікаво, якщо дзен — це бути в моменті, то чому мені хочеться або в минуле, або в забуття?

І тут я згадала Ігоря. Того самого Ігоря, який казав:

— Ти мені подобаєшся, бо ти справжня.

А потім зник, коли побачив мене справжню вранці, без макіяжу і з перегаром після трьох бокалів.

Ігор був як кальян: спочатку ароматно, а потім — нічим дихати.

Я йому ще іноді пишу. Але не відправляю. Просто пишу. Як у щоденник. Тільки в месенджері. Сьогодні написала:

— Ігоре, якби ти був вино, то дешева італійська цедра з присмаком розчарування.

Не відправила. Але зберегла.

Дзен по-дебільному — це коли ти сидиш, п’єш, куриш, філософствуєш, а потім йдеш їсти доширак і дивитись серіал про медитацію.

Але є і в цьому магія.

Бо я чесна.

Чесна перед собою.

Я не в горах, не з гуру, не у шовковому кімоно з півоніями.

Я в шкарпетках, з вином і думками.

І це — мій дзен.

Я ще довго сиділа мовчки, пускаючи дим і ловлячи себе на тому, що думки йдуть колами. Один і той самий набір: робота, самотність, колишній, що зник, як премія в останній момент, ті зайві 7 кг, які я ношу як пояс провини, і оте питання:

"А це все взагалі нормально?"

В моменті — та ніби й так. Але якщо дивитись з боку, я — 32-річна жінка в халаті, яка медитує через кальян на балконі з вином у руці. З боку — це або криза середнього віку, або спін-офф серіалу про алкоголічну ченцю. Хоча... була б непогана назва: "Монахиня з Мерло".

У той момент прийшло якесь ніби відкриття. Я схопилась за блокнот і почала писати — швидко, натхненно, як ті дівчата у фільмах, що відкривають своє серце через поезію. Написала:

"Світлана.

Балкон.

Вино.

Туман у голові.

Але хоча б не в душі.

Що за дурниця?

Барсик чхає.

Це знак."

Це була вся поезія. Барсик справді чхнув, причому дуже голосно, і налякав мене. Я майже вилила келих на себе.

— Чорт забирай, Барсик, ти мене з дзену вибив!

Барсик сів, закрутив хвоста навколо лап і дивився так, ніби він знає щось, чого не знаю я.

Може, він і є той мій лисий гуру, тільки з вусами.

Я вирішила ввімкнути телефон. Помилки починаються тоді, коли ти чіпаєш смартфон після двох келихів і півгодини розмов з котом.

І знаєш, кого я першою побачила в онлайн?

Правильно.

І-гор-я.

Той самий, що казав, що я — вогонь. А потім сам зник, як попіл.

Захотілось написати.

Але не просто «привіт, як ти». Ні. Я хотіла виступити з тостом. Через повідомлення.

"Ігор, я сьогодні п’ю за тебе.

За те, що ти втратив.

За ту жінку, яка навчилась бути самій.

За балкон, вино і кальян, бо вони принаймні не зникають без пояснень."

Звісно, я не відправила. Але я себе знімала на фронталку, читаючи це в голос, з виразом. Потім подивилась відео.

Плакала від сміху.

Це був дзен у своєму піку — абсурдний, п’яний, з напіврозмазаною тушшю і розмовами до стінки.

У мене знову почав крутитись кальян, і я вирішила розв’язати ще одну філософську загадку:

"Чи можна пробачити собі?"

Бо я часто пробачала іншим. Навіть тим, хто не просив.

Тим, хто робив боляче й тікав.

А от собі — ні.

Я злісно пам’ятала всі п’яні дзвінки, всі дні, коли мала працювати, але замість цього обирала "розлити трохи білого і посидіти".

Я звинувачувала себе, що не можу почати нове життя.

Але чорт забирай, може, це вже воно?

Хіба не нове життя — сидіти, слухати себе і не ховатись від тиші?

Так, воно з вином. Так, з димом. Але я не тікаю. Я не в барі, не на Tinder, не в ілюзії. Я тут. І я — це я.

І це вже щось.

Я знову вийшла на балкон (так, я заходила в дім за шоколадкою), сіла, і зрозуміла — я не самотня.

Я в компанії:

Барсика;

келиха;

кальяну;

своїх розбитих, але ще теплих мрій.

І хай мій дзен по-дебільному. Але він мій.

Не глянцевий. Не модний. Не викладений у сторіс.

Це не дзен в лотосі — це дзен у позі "я на піджопнику на балконі, в халаті і вино на пузі".

Але з кожною затяжкою я ставала легшою.

І ні — не від кальяну. А від того, що відпускала. Потрохи.

Себе, образи, дурні очікування.

Ігоря, себе у 25, і навіть себе зранку, що дивилась у дзеркало з огидою.

Смішно, але я ніби пробачила всіх. А потім — пробачила себе.

Поставила келих, загасила вуглик, Барсик вже спав на моїх ногах.

А я, п’яна не вином, а спокоєм, сказала в повітря:

— От він, дзен. Без морської солі, без Мальдів і без Instagram-фільтрів.

Я вимкнула музику. І настала тиша.

Така, що лягла мені в серце м’яко, як плед.

Тихо.

Спокійно.

По-дебільному, але справжньо.