Легенда острова Дракнес

Глава 9

Повідомлення на телефон прийшло о першій ночі. Коротке, без привітання: «Не спиш?»

Тая відкклала листа, який щойно захопив її, і зітхнула. Швидко набравши у відповідь: «Ні. Ти зайдеш?» — натиснула «надіслати» й пішла на кухню.

У темряві нічної кухні тускло блимала лампа над плитою. Вода в чайнику загуркотіла, і Тая насипала в чашки запашної меленої кави. Ледь розлила окріп, як у двері почулося знайоме, обережне шкреботіння.

— Не змінюєш звичок, — усміхнулася дівчина, відчиняючи.

— У мене вже відпрацьована схема, — Максим підморгнув і зайшов до кімнати, вдихнувши тепло дому. Його очі ковзнули по її обличчю. — Люблю, коли ти усміхаєшся.

— Ти сьогодні довго… — тихо промовила Тая, беручи його пальто.

— Ходили в розвідку. До лісу, де вони окопалися, — відповів він, знімаючи шапку й струшуючи холод з волосся.

Серце дівчини стиснулося. Вона відчула, як пальці, що тримали чашку, зрадницьки затремтіли.

— Максиме, будь обережним, — прошепотіла, спостерігаючи за його живою усмішкою, тоді як він захоплено розповідав, як вони пробиралися поміж темних дерев, як притискалися до вологих колод, поки ворог проходив зовсім поряд. Його слова звучали легко, ніби то була гра, а не небезпека.

— Я прошу тебе, не ризикуй так…

— Я роблю те, що можу, — знизав він плечима, але в очах горіло щось відчайдушне.

— Ти ризикуєш без потреби. Ти ж не воїн і не маєш підготовки. А рвешся на першу лінію, ніби… ніби шукаєш смерті.

— Це адреналін, Тая. Ти навіть не уявляєш! Я там сидів серед тих колод і не відчував холоду, серйозно, — засміявся він.

Вона дивилася на нього й відчувала, як у грудях наростає тривога, змішана з теплом. Він був такий живий, такий безпосередній, що серце стискалося ще дужче.

— Добре хоч, що вас не побачили, — тихо сказала вона, ховаючи погляд.

— Маєш щось поїсти? — раптом перевів він тему.

— Можу розігріти макарони, що варила на вечерю. Ще тушонка є з погребу.

— Давай! Я голодний, як вовк.

Тая поставила сковорідку на плиту, і за хвилину в кімнаті запахло макаронами з м’ясом.

— Баба Ніна, напевно, чекає на тебе?

— Вона спить, — махнув рукою Максим. — Володя заходив додому, сказав, щоб не чекала. Поїмо самі.

— Сьогодні ще й помідори з погребу дістала, — сказала дівчина, викладаючи на стіл.

— Ось бачиш, ти мене годуєш, а я з тобою поділюся новинами.

— Я б тебе й без того нагодувала.

— Але ж так цікавіше, — підморгнув він.

— Їж уже, — усміхнулася Тая, ховаючи хвилювання за турботою.

Він почав працювати виделкою так швидко, що за мить половини страви вже не було. Порція макаронів зникла разом із півбанки помідорів.

Тая лише потягувала каву, вдихаючи гіркуватий аромат і спостерігаючи, як хлопець уплітає вечерю з вовчим апетитом. У тиші вона ловила кожен його рух, кожне слово, боячись, що одного дня цього більше не буде.

Нарешті Максим сито відкинувся на спинку стільця.

— Тушонка твоєї баби — найсмачніша, — змовницьки прошепотів він. — Тільки моїй не кажи.

— Твоя баба й сама згодна з тобою, — засміялася Тая, а всередині відчула щемливе тепло.

— Ну, а що ти робила весь вечір? — він нахилився ближче, шукаючи її очі.

— Моя бабуся написала історію для мене, тож вечорами читаю.

— Почитаєш мені?

— А ти не хочеш спершу помитися? Бо від тебе трохи… пахне.

— Від мене чоловіком пахне.

— Ха-ха, чоловіком, який не миється!

— Ну добре, рушники там, де завжди.

— Так.

Поки хлопець купався, Тая швидко помила посуд і вмостилася у вітальні на дивані. Туди ж принесла запасний комплект постільної білизни й розклала диван.

Макс з’явився лише за пів години — з мокрим, розпатланим волоссям і рушником, накинутим на стегна. Краплі води котилися його грудьми.

— Тая, де мої запасні штани?

— Були там, де завжди.

— Якби були — я б не питав у тебе.

— Може, мама переклала. А ти чого це розгулюєш голий?

— Та що ти там не бачила?

— Все бачила. Але ніхто не знає, що я все бачила. А раптом Володя прийде?

— Не прийде, — Макс підійшов ближче, його погляд потемнів. — Тая, я сумую за тобою. І не тільки за нашими ночами… Я сумую за тебе.

Він поклав долоні на її талію, обережно притягнувши ближче. Вона ще кілька секунд пручалася, та швидко здалася. Опинившись в його обіймах, Тая вдихнула теплий аромат вологого тіла, м’який запах мила, перемішаний із чимось рідним, його власним.

— Я чекаю тебе, — прошепотів він, ніжно провівши пальцями по її щоці й торкнувшись губ. — Я не можу жити без тебе.

Думки розбіглися, серце шалено калатало, а мозок ніби відключився. Тая не забула смак його поцілунків і сама жадала відчути їх знову. Макс ще щось говорив, але вона дивилася тільки на його губи, які так хотіла торкнутися.

І ось вони вже не думали ні про штани, ні про слова. Їхнє злиття було таким же нестримним, як колись: стогони, ніжність і насолода, що розчинила обох. Заснули, роздягнені, під однією ковдрою, переплетені так, ніби й сам сон не міг їх роз’єднати.

Вранці їх розбудили не дзвінки, а різкі вибухи. Обстріл змусив їх пройти «курс молодого бійця» з одягання на швидкість. Щойно вони натягнули речі — гуркіт стих.

— Знаєш, із таким будильником я скоро навчуся прокидатися без будь-якого будильника, — пожартував Макс, зітхаючи.

— Ходімо пити каву. А то потім можуть не дати, — відказала Тая, стискаючи в руках його теплу долоню.

Макс залишився ще з годину, і весь цей час вони лише цілувалися, ніби намагаючись надолужити згаяні роки. Та зрештою він мусив іти — Володя вже кілька разів телефонував.

Тая ж залишилася сама. Сиділа біля вікна, спостерігаючи за котом, що підкрадався до горобця, й перебирала в пам’яті вчорашній вечір. На вустах ще жеврів смак його поцілунків.

— Це була помилка… хоча дуже приємна помилка, — прошепотіла вона й, не знаходячи собі місця, раз по раз схоплювалась на ноги. Ходила кімнатою туди-сюди, та все одно поверталася до вікна, ніби там могла знайти відповідь на всі свої думки.

Раптом тишу вечірньої вулиці пронизав гул. Спершу тихий, але він швидко набирав сили, стаючи майже нестерпним. Щось летіло. Щось велике й страшне. Звуки не були схожі на вибухи ракет — це був рик моторів. Винищувачі.

Таї зупинилась, серце шалено гупало в грудях. Вона відсмикнула фіранку й побачила у небі двох переслідувачів, що гнали одного. Крила їхніх машин різали повітря, спалахи пострілів били по темряві. На одному з літаків вона встигла розгледіти синьо-жовтий прапор.

— Наш… — тільки й встигла видихнути.

Удар. Полум’я. Дим затягнув одне крило, і з кабіни вирвалась темна крапка. Серце зупинилось. Крапка розкрилась — і над самою землею повис парашут.

— Хоч би ноги не поламав… — майже вголос молилась дівчина, вдивляючись у далечінь, намагаючись вирізнити бодай щось серед туманного неба.

Ворожі винищувачі зникли так раптово, як і з’явилися. Їхнє місце зайняли три вертольоти з чорно-білими літерами «Z» на бортах. Вороги. Вони йшли низько, майже торкаючись верхівок дерев, повільно, насторожено розглядаючи землю. Таї здавалося, що зараз вони побачать її, вирвуть із дому і кинуть кудись у прірву війни. Але після кількох кіл вони так само неспішно відлетіли геть.

І саме тоді почалося справжнє пекло. Обстріли. Земля глухо гупала, стіни здригались. Дівчина кинулась у погріб і просиділа там дві довгі години. Вогкість пробирала кістки, холод ліз під шкіру, а тиша між вибухами давила сильніше за самі вибухи. Нарешті вона не витримала — руки самі потяглися до телефону. Вона відкрила новини у телеграмі, жадібно гортаючи повідомлення, ніби там можна було знайти порятунок.

Коли вибухи трохи віддалилися, вона піднялась до хати. Дім здавався порожнім і водночас задушливим. До самої ночі снаряди то літали, то стихали, і щоразу доводилось знову спускатися до погребу. Та з настанням темряви настала й тиша.

Тая нарешті дозволила собі видихнути, повернулась у кімнату й узяла до рук листа, якого так і не дочитала.

«Світанок настав надто швидко. Поселення тільки-но занурилося в сон глибоко після півночі, виснажене безкінечними обговореннями та підготовкою. Чорний дракон і вартові поселенці всю ніч патрулювали околиці, а Біла зазвичай вилітала лише на світанкові чи хмарні дні, коли її білий силует майже зливався з небом, стаючи невидимим для сторонніх очей.

Цього ранку все йшло, як звичайно. Стомлений Чорний повернувся з нічного польоту, несучи в пазурах кілька туш диких тварин для спільного сніданку. Вони коротко зустрілися в тіні високих дерев, і хоча зустріч була тихою, у ній відчувалася безмовна взаємна підтримка. Після сніданку Біла піднялася високо в небо й зникла серед густих сірих хмар. Її тіло, білосніжне й величне, майже зливалося з пеленою, дозволяючи залишатися непоміченою для людського ока.

«Треба бути обережною», — думала вона, відчуваючи, як серце стискається від передчуття небезпеки. «Навіть одна помилка може коштувати нам всього». Політ наповнював її змішаними емоціями: легкість крил дарувала свободу, але тривога не залишала її. Внизу місто розгорнулося у всій своїй метушні: вузькі вулички, багатолюдні площі, дим, запах спецій і ранкових вогнищ. Все це здавалося знайомим, але водночас небезпечним.

Раптом увагу привернула група людей в блискучих обладунках. Вони рухалися вулицями, зупинялися біля воріт і площ, розташовували зброю. «Це вони… воїни», — подумала Біла, відчуваючи, як по спині пробігає холодок тривоги. «Я повинна бути максимально непомітною… Але спостерігати доведеться». Серце забилося частіше, крила тремтіли від напруження. Образ Гріні миттєво з’явився перед очима — дракона, який пережив зустріч із такими людьми.

Біла продовжила обережний обліт міста, прислухаючись до тиші внизу та шелесту вітру. «Що вони планують? Чому так багато? Треба зрозуміти, чи це загроза нашому поселення», — думала вона, намагаючись контролювати страх. Кожен звук — дзвін обладунків, тупіт копит, шепіт натовпу — відгукувався у її гострих вухах, змушуючи серце калатати ще швидше.

Воїни сідали на коней і рушили від міста, обираючи обхідний шлях. Біла насторожилася: зміна маршруту означала нові ризики. «Вони можуть обійти наші охоронні патрулі… Це небезпечно. Потрібно спостерігати за ними уважно», — думала вона, облітаючи дорогу та прилеглі ліси. В очах драконихи відбивалася тривога — інтуїція підказувала, що небезпека наближається.

Пролетівши близько п’ятдесяти кілометрів від міста, Біла помітила щось підозріле в гущавині. Спочатку здалося, що це гра світла й тіней, але кілька обережних кіл дозволили розгледіти озброєних людей. Вони звернули з дороги й зникли під покровом дерев. «Табір… Вони не збираються повертатися в місто одразу», — про себе подумала Біла, серце стискалося від тривоги. Небезпека була ближче, ніж вони очікували.

Вітер несподівано розігнав хмари, що раніше прикривали Білу. «Тепер мене видно… треба ховатися», — подумала вона, відчуваючи, як холодне повітря пронизує шкіру й крила, серце калатає швидше. Залишатися в небі стало ризиковано: викриття могло мати непередбачувані наслідки.

Піддавшись пориву вітру, вона тихо відпливла за хмари, приховуючи свій відступ. «Все буде добре… Головне, донести інформацію до поселення», — промайнуло в думках. Лише коли опинилася на безпечній відстані, серце трохи заспокоїлося. Вона різко махнула крилами й спрямувала політ назад. Думки кипіли: страх, відповідальність і тривога змішалися в єдине, нагадуючи, що кожна хвилина має значення.

Ранок для Інгрід почався важко. Прокинувшись, вона зібрала в собі всі сили, щоб піднятися з ліжка. Холодна підлога моментально пронизала ступні, змусивши серце частіше забитися й остаточно прокинутися. Щоб привести себе до тями, дівчина вмилася крижаною водою: струмінь, що обпік обличчя, пробуджував тіло й розум, змушуючи забути про залишки сну. Розпалювати вогонь у комині в напівсонному стані було надто ризиковано — і про це вона добре пам’ятала. Прохолода води й холодний подих ранку зробили свою справу: за кілька хвилин Інгрід вже натягала теплий одяг, відчуваючи, як тіло оживає і готується до дії.

Осінь поступово віддавала свої права зимі. У будинку ставало дедалі холодніше, особливо на світанку, і навіть тепле повітря від вогню не могло прогнати повну мряку ранкової прохолоди. Розпаливши комин, Інгрід взялася за приготування сніданку — на вогні поволі закипала каша з м’ясом, її аромат м’яко наповнював кімнату. Поки їжа готувалася, вона заварила трав’яний відвар для себе та Діра, вдихаючи його теплий запах, що трохи розганяв похмурі думки.

Дір увійшов, зачекавши на дозвіл. Його обличчя було похмурим і трохи заспаним, але щойно він побачив Інгрід, очі освітлилися, і на обличчі з’явилася посмішка. Тепло від вогню та запах їжі наповнювали кімнату затишком, поступово розганяючи залишки ранкової сонливості.

— Усе ще не можу звикнути до холоду, — сказав він, знімаючи плащ і підходячи ближче до вогню. — Ще лише середина осені, а надворі вже так холодно. Невже зима прийде раніше цього року?

— Якщо нам доведеться вирушити в подорож до весняного тепла, багатьом буде дуже тяжко, — відповіла Інгрід, простягнувши йому чашку з ароматним відваром. Пар від напою обпік ніздрі, приносячи відчуття легкого комфорту в морозному ранку.

Дір випив половину напою одним великим ковтком і задумливо кивнув.

— Зимові подорожі небезпечні та виснажливі. Не хотів би, щоб воїни наближалися до нас до весни.

Снідаючи, вони неспішно обговорювали події минулого дня. У розмові кілька разів сміялися, згадуючи поселенців, які вже почали пакувати речі, хоча жодної точної дати початку подорожі ще не було оголошено. Сміх Інгрід легенько дзвенів у кімнаті, розганяючи темряву й холод на мить.

— Можна подумати, що ми вирушаємо завтра, — жартівливо сказала вона, помішуючи кашу.

— Люди завжди поспішають до невідомого, — відповів Дір із посмішкою. — Мабуть, це їх заспокоює.

Сміх Інгрід раптом обірвався, і вона застигла, ніби прислухаючись до чогось невидимого для інших. Дір, помітивши зміну на її обличчі, зрозумів: це Чорний передав їй повідомлення. Він вирішив не заважати й продовжив мовчки доїдати сніданок.

— Вони вже близько, — тихо промовила Інгрід, і її голос затремтів, наповнений тривогою.

— Хто близько? — Дір зупинився, не розуміючи, про кого йде мова.

— Воїни, — відповіла вона, піднімаючи на нього стурбовані очі. — Біла передала, що вони на сході від поселення. Ховаються в листяних лісах. Листя густе, ще не обпало, тому її складно розгледіти.

Напруга миттєво відбила бажання продовжувати трапезу. Без слів, ніби за мовчазною згодою, обидва швидко натягнули теплі плащі, перевірили спорядження й вийшли до своїх коней. Повітря било в обличчя холодними поривами, морозні краплі обпікали шкіру, а серця калатали в ритмі нагальності.

Забравшись у сідла, вони миттєво рушили до поселення, спрямовуючи коней до будинку старости. Кожен ривок скакунів відчувався у грудях, адже навіть вітер, що пронизував обличчя, не міг заглушити страх і терміновість ситуації. Дір кидком ока перевіряв Інгрід: вона напружено трималася в сідлі, очі блищали, губи стискалися в лінію рішучості. «Треба встигнути попередити всіх», — думала вона, відчуваючи, як кожна м’яз у тілі напружена, готова до дії.

Біля будинку старости панував справжній безлад: люди метушилися, несучи запаси, перевіряючи спорядження, кричачи одне одному, щоб не загубити важливі речі. Повітря було наповнене запахом гарячого чаю, свіжозвареної каші та вогкості від ранкового туману, що стелився по двору. Дір із Інгрід не зупиняючись на пояснення чи запитання, пробігли повз натовп, серця калатали, а під ногами скрипіли снігові та осінні листя. Вони прямували до зали, де вже зібралися Староста, Бьорн та інші чоловіки ради поселення.

— Армія вже на підході до поселення, — рішуче промовив Дір, тільки-но переступивши поріг. Його голос був твердим, але всередині вирував страх і хвилювання.

Всі розмови вмить стихли. Погляди присутніх звернулися на нього, наповнені здивуванням, тривогою й невимовним передчуттям біди.

— З чого ти взяв? — озвався Бьорн, зводячи брови. — Біла ще не мала повернутися з патрулювання.

— Вона вже повернулася, — відповіла Інгрід за Діра. Її голос звучав спокійно, але очі блищали тривогою. — І передала, що армія зупинилася на сході, між нашим поселенням і містом.

Староста важко опустився в крісло, наче фізично відчув тягар цієї новини. Його пальці стиснули край столу, а плечі нахилилися від невидимого вантажу відповідальності.

— Тоді в нас великі проблеми, — мовив він після паузи. — Ми не маємо часу на обговорення. Вони можуть рушити будь-якої миті. Драконів не сховаєш, а якщо вороги їх помітять, все стане ще гірше.

— Але дракони можуть допомогти нам швидко подолати великі відстані! — раптом озвався Рагнар, стоячи трохи осторонь. Його очі горіли ідеями, а плечі напружилися від безсонної ночі, проведеної в обдумуванні планів. — Ми можемо транспортувати людей повітрям, використовуючи драконів. Навіть дітей і найстарших! Це значно швидше, ніж іти по землі.

— Як ти уявляєш це здійснити? — скептично запитав один із радників, голос його тремтів від сумніву та страху. — Більшість драконів, які прилетіли вчора, навіть не хочуть підходити до людей.

— Але в нас є ті, хто з ними пов’язаний, — не відступав Рагнар, киваючи на Діра та Інгрід. — Вони краще розуміють драконів. На них і ляже завдання домовитися з ними.

Усі погляди в залі одночасно впали на молодих людей. Дір і Інгрід обмінялися поглядами, і обидва відчули, як під ногами немов відкривається прірва. Серця билися швидко, руки трохи тремтіли — завдання виглядало майже неможливим, але часу на сумніви не було.

— Що ж, — після короткої мовчанки промовив Дір, вирівнюючи плечі, намагаючись приборкати внутрішню тривогу. — Ми спробуємо.

В очах Інгрід з’явилася сталь рішучості, а всередині тіла відчувалося дивне тепло, яке давало впевненість: вони не самі, вони готові до боротьби, хоч небезпека вже стояла на порозі.

Знайшовши Мілену в будиночку з травами, Інгрід із Діром поділилися новинами, які дізналися від Білої, та розповіли про завдання, доручене радою.

— От як вони собі уявляють домовитися з драконами, щоб використати їх як волів?! — обурено вигукнула Мілена, кружляючи по маленькому приміщенню, де запах висушених трав та деревини змішувався з легким ароматом настоїв. — Це ж величезні створіння, які живуть за своїми правилами! Вчора вони навіть не підійшли до нас! Всі остерігалися. І що тепер? Ми будемо бігати за ними, намагаючись хоч щось сказати?!

— Можливо, Гріні допоможе? — тихо припустила Інгрід, погляд її ковзнув до маленької драконихи, що стояла на полі за вікном.

— Вона ж усе-таки привела їх до нас, — додав Дір, намагаючись не видавати тривоги у голосі.

— Гріні лише частина стаї, — похитала головою Мілена, зітхаючи. — Там керують три старі дракони. Їй довелося більше тижня їх умовляти, щоб вони взагалі дали згоду на переліт.

— Відчуваю, доведеться добре попітніти, — тихо промовив Дір, його руки непомітно стислися в кулаки. Завдання ради було надзвичайно складним, і він відчував, як відповідальність тисне на плечі.

Коли Мілена завершила роботу з травами, троє вирушили на поле, де вчора оселилися дракони. Там уже чекали Гріні та Біла. Чорний, який провів ніч у патрулюванні, потребував відпочинку і приєднався пізніше. Малий Бур залишився в поселенні, виконуючи свої обов’язки. Його все ще вважали дитинчам, тож ніхто серйозно не сприймав його слова.

Дір почав розповідати про план ради щодо залучення драконів для транспортування людей, речей та домашніх тварин. Біла, яка давно звикла до людських вигадок, зберігала холоднокровність, не видаючи жодної реакції.

Натомість Гріні буквально закипіла від люті. Її великі очі блищали, крила напружено тремтіли, а хвіст ритмічно коливався по землі. Вона не очікувала, що переліт відбудеться так швидко, і ще більше обурювалася тим, що люди осмілилися використати драконів як транспорт. З кожною хвилиною її роздратування наростало, і легкий пар, що здіймався з ніздрів, свідчив про небезпеку: будь-якої миті ось-ось вирветься вогонь.

Мілена, змушена вислуховувати дракониху і передавати її слова іншим, була здивована такою реакцією. Зв’язок між нею та Гріні був далеким від того, який існував у Інгрід із Чорним. Попри це, Мілена відчувала: зараз дракон відчуває тривогу і роздратування не менше, ніж людина, і в її очах блищить страх за свою стаю.

— Знаєш, вони схожі, — тихо зауважив Дір, присівши поруч із Інгрід. Він кинув погляд на Мілену та Гріні. — Дивись, обидві зараз просто запалають від емоцій.

Він тихо засміявся, спостерігаючи, як жінка й дракон кружляли з боку в бік. Мілена говорила словами, зрозумілими людям, а Гріні — гарчанням, пофиркуванням і короткими ривками крилами. Легкий вітер шурхотів у кронах дерев, а маленькі листки піднімалися в повітря від напружених рухів драконихи. Пара, що виходила з ніздрів Гріні, свідчила: якщо її обурення не зупинити, вогонь ось-ось може вирватися назовні.

Шум крил, що долинув зі сторони печери, де вирішили оселитися дракони, миттєво привернув увагу всіх на полі. До них летіли два величезні створіння: один був коричнево-червоний, інший — темно-зеленого кольору. Вони були вдвічі більші за Чорного та Білу. Повітря тряслося від потужних ударів їхніх крил, і земля під ногами тремтіла від наближення величезних тіл.

Коли дракони приземлилися, земля здригнулася від вражаючої сили падіння, піднявши хмари пилу та хруст листя. Інгрід, миттєво відчувши напруження, передала Чорному сигнал тривоги — він піднявся в повітря через хвилину.

Старі дракони, які відпочивали після важкого перельоту, зовсім не бажали бути турбованими. Вони багато років жили самі по собі, і лише загроза від людей змусила їх об’єднатися. Червоний пам’ятав час, коли перші люди з’явилися на світі. Тоді він був молодим і цікавився ними, але тепер прагнув лише спокою. Його великі очі, блищачі на сонці, відображали втому і досвід віків.

Зелена дракониха, що пахла кедровими деревами і лісом, намагалася переконати, що люди не завдадуть шкоди драконам. Але її серце билося швидко, а обурення та тривога наростали так сильно, що навіть старі дракони, які спали, прокинулися від її емоційного тиску.

Червоному довелося покинути улюблену печеру та знайти найвіддаленіший куточок, де шум молодих драконів був менш відчутний, і нарешті задрімати. Але молода зеленокрила, незважаючи на всі намагання, не могла заспокоїтися. Її дихання стало частішим, груди піднімалися й опускалися, а хвіст нервово бив по землі.

Коли Червоний і ще один старий дракон прилетіли, Гріні, трохи збліднувши, зрозуміла, що її емоції турбують інших, і намагалася стриматися. Лише через зв’язок із Міленою її почуття могли пройти далі і вплинути на людей.

Чорний та Біла показали старим драконам усе, що побачили та дізналися від людей, передавши їхні прохання та наміри. Старі дракони не виказали гніву чи обурення; вони закрилися від інших, обмінялися кількома словами, залишаючи рішення на власне сприйняття ситуації.

Після десяти хвилин мовчазної взаємодії старі дракони нарешті погодилися допомогти, але лише за умови, що люди створять захищене місце для тих драконів, які не бажають постійної уваги молодняка. Величезні крила драконів розкрилися, створивши відлуння, що проходило через все поле, і вони повільно піднялися в небо, вирушаючи до своїх місць відпочинку.

Зелена дракониха сподобалася лісова чаща, але постійна небезпека нападів не давала їй спокою. Її серце билося швидше, коли вона думала про онука, який постійно намагався втекти. Вона знала: якщо для захисту малюка потрібні люди, вона зробить усе, щоб забезпечити безпечне місце для драконів у цьому світі.

Гріні, не витримавши емоцій, знову дала волю почуттям. Червоний, відчувши неконтрольовані спалахи її гніву, попередив, що якщо вона не навчиться стримуватися, доведеться виконувати найнеприємнішу роботу під час перельотів. Дівчина миттєво замкнулася, її очі стали холодними й суворими, дихання вирівнялося, і до самого відльоту жоден дракон не чув її нарікань.

Згода драконів стала поштовхом до швидких змін у житті поселення. Місце почало притягувати мандрівників і тих, хто шукав спокій на фоні величезної природи. Життя стало розміреним і спланованим, віддаленим від шуму великого світу.

— Вони згодні нам допомогти! — вигукнула Інгрід, вибігаючи через усе поселення. Її голос лунав у всіх куточках, наповнений захватом і неприхованою радістю. Вона не помічала, як швидко біжить; серце билося від хвилювання і перемоги.

— Справді? — радісно вигукнув один із чоловіків, і його слова викликали хвилю обіймів та вигуків серед інших.

— Чи зможемо ми дістатися до острова без втрат? — запитав Сайрон, голос його тремтів від поєднання страху та захоплення. Він розгорнув карту і уявляв усі можливості, які тепер відкривалися. У його серці закипала надія: якщо вони справді поселяться біля моря, він знову відчує свободу, що так бракувала останні роки.

— Це чудово! — додала Інгрід, усміхаючись. — Якщо дракони допоможуть, ми зможемо створити захищений куточок для всіх нас. Ідея, яка ще вчора здавалась неймовірною, тепер набувала форми.

Серед поселенців був Сайрон — досвідчений командир торгового корабля, який провів більшу частину життя у морських подорожах. Його сиве волосся та зморшки на обличчі розповідали про десятки небезпечних рейсів, а руки, покриті старими шрамами, легко впізнавали кожен вузол і мотузку. Він часто розповідав дивовижні історії про далекі острови, що знаходилися на краях відомих карт, про береги, де лише дикі рифи й гострі скелі могли потопити будь-який корабель.

— Там не можна висадитися без маленьких човнів, — повторював він, а голос звучав так, ніби відлуння моря ще й досі відбивалося в ньому.

Коли Сайрону повідомили, що йому потрібно дістати свої старі карти для підготовки до нової подорожі, його очі загорілися. Людина, яка більшу частину життя провела у скитаннях, нарешті осіла заради палкого кохання до дружини, що страждала на морську хворобу. Тепер, коли відкривалася нова можливість для подорожей, він із задоволенням доторкнувся до своїх старих карт, що були намальовані власноруч, з любов’ю і точністю майстра.

Карти були бездоганно промальовані: кожен острів, кожен риф, кожен вигин берегової лінії виглядав живим. Здавалося, ніби ти не дивишся на папір, а на справжні острови: можна відчути шурхіт хвиль, запах солоного моря та гострий подих вітру, що обдуває скелі. Навіть найменші деталі викликали захоплення — маленькі затоки, рідкісні деревця на кам’янистих мисах, тіні, які відкидали хмари на воду.

Покладаючись на ці карти, Сайрон показав поселення, порти та безлюдні місця, де кораблі можна було залишити непоміченими. Його пальці ковзали по карті, проводячи по маршрутах, де можна було пролетіти повз спостерігачів, а очі світилися радістю від нових пригод.

Усі були захоплені підготовкою до великої подорожі. Одні будували великі корзини для транспортування, інші займалися організацією перевезення людей та тварин. Найважливішим завданням було зробити конструкції зручними для драконів. Корзини були великими й міцними, обтягнуті товстими шкурами, щоб захистити від холодного вітру під час польоту. Вони нагадували старі конструкції для перевезення овець, тільки набагато більші і здатні витримати вагу людей та всього майна.

Будівництво йшло швидко, особливо завдяки молодим драконам, яким не сиділось на місці. Вони бігали між деревами, інколи виляючи хвостами і створюючи легкий шквал повітря, що здіймав пил і шурхіт листя. Стара зелена дракониха залишалася спостерігачем: її погляд, спокійний і уважний, слідкував за тим, щоб молоді не пошкодили конструкцій. Її онук, завжди сповнений енергії, постійно норовив бути в центрі подій, підстрибуючи й хлюпаючи лапами у вологу траву, не звертаючи уваги на заборони.

Щоб вмістити все, поселенцям довелося побудувати двадцять великих корзин. На роботу пішло більше тижня, кожна деталь вимагала уваги та терпіння. Але в день осіннього рівнодення роботи припинилися — у повітрі відчувався запах опалого листя, холодний подих вітру нагадував про швидке наближення зими, а сонце, що пробивалося крізь хмари, відбивалося на блискучих шкурах драконів, створюючи відчуття, що світ навколо завмер у передчутті майбутніх пригод.

В цей день Інгрід, яку розбудила Мілена ще до світанку, хотіла лиш трохи поспати. Її тіло протестувало проти ранкового підйому: чотири дні поспіль вона спала по кілька годин, і втома відчувалася у кожному м’язі. Та Мілена не дала їй жодного шансу.

— Інгрід, досить спати, вставай! В нас сьогодні ще багато справ! — голос знахарки був таким бадьорим, що ніби виривав дівчину з найглибших снів.

Дівчина все ще перебувала у світі своїх снів, коли Мілена рішуче зняла ковдру. Холодний дотик підлоги змусив її здригнутися.

— В тебе сьогодні весілля. Ти виходиш заміж.

— Яке заміж? Ти взагалі про що? — сонна Інгрід морщила чоло і намагалася пригадати, що відбувається.

— Сьогодні осіннє рівнодення, і твоє весілля з Діром.

— Ми його перенесли, десь після облаштування на новому місці.

— Ні, воно відбудеться сьогодні.

Інгрід розгублено заморгала, відчуваючи, як серце почало прискорено битися. В її голові крутилися думки: «Все ще не готове, нічого не прикрашено, як же…?»

— Все поселення готове до святкування. Тому досить спати, а то я виллю на тебе відро води, щоб прокинулася.

— Ну добре, встаю… — сказала Інгрід, піднімаючись, хоча тіло її все ще відчувало втому.

Мілена вже розтопила комин і приготувала чавун з водою. Повітря швидко наповнилося запахом гарячого дерева, а в кімнаті стало жарко. Поки Інгрід ще злегка бурмотіла і намагалася опиратися, Мілена витягнула бочку на середину кімнати, підготувала тканину для обтирання та ароматні трави для миття.

Як тільки Інгрід вмилася, Мілена посадила її на табурет і почала ретельно розчісувати волосся. Довгі пасма, трохи скуйовджені після сну, піддавалися вмілим рукам знахарки, яка водночас заплітала складні коси, злегка торкаючись вух і шиї дівчини, щоб заспокоїти її нерви.

— Вода вже нагрілася, роздягайся і залазь у бочку, — сказала Мілена, і тепло від паруючої води підбадьорювало Інгрід.

Дівчина навіть не сперечалася. Тепер вона відчувала: сьогодні дійсно вийде заміж. Серце билося швидко, а руки тремтіли від поєднання хвилювання і радості.

Поки жінки готували Інгрід, у сусідньому будинку Рагнар та староста розтормошили Діра. Йому довелося помитися, побрити обличчя і привести себе до ладу — адже за роботою він зовсім забував доглядати за собою. І тепер, відчуваючи свіжий запах мила і прохолоду ранкового повітря, він теж почав розуміти, що сьогодні — особливий день.

В полудень, коли сонце стояло найвище в небі, батько вивів Інгрід. Його рука міцно тримала її, і з кожним кроком дівчина відчувала легке тремтіння: серце билося швидко, а долоні були вологі. Вони повільно наближалися до місця церемонії, де перед нареченим, який стояв біля прикрашених стовпів, зібралися гості. Їхні обличчя сяяли від радості, а очі випромінювали тепло і захоплення.

Церемонію проводив староста, його голос лунав урочисто, ніби сам вітер слухав кожне слово. Коли наречені обмінялися браслетами, Дір вперше дозволив собі поцілувати Інгрід так, як давно мріяв.

Поцілунок був солодким і палким, сповненим усіма почуттями, які нахлинули на дівчину. Вона відчувала, як серце її ледь не вискакує з грудей, а земля під ногами мовби затанцювала. Лише міцні обійми Діра утримали її від падіння. Радісні викрики та гомін гостей повернули її до реальності, а дракони, підхопивши веселість людей, на мить налякали присутніх гучним шумом крил. Люди здивовано підстрибували, а потім швидко розсміялися, повернувшись до свята.

Весільні гуляння тривали цілий день під гучні пісні, сміх і танці. Коли почало смеркати, захід сонця розфарбував небо ніжними кольорами, а гості проводили молодят до дверей їхнього будинку. Попрощавшись, вони пішли продовжувати святкування в поселенні, залишивши закоханих наодинці. Вечірня тиша розлилася по дерев'яних стінах, залишаючи лише тріск полум’я в каміні.

— Ти сьогодні неймовірна, — прошепотів Дір, його очі сяяли ніжністю.

— Мілена постаралася зробити з мене дівчину, а не примару, якою я була весь тиждень, — тихо відповіла Інгрід, усміхаючись.

— Ти для мене завжди гарна, — прошепотів він, притягуючи її до себе.

Дір повторив поцілунок, але цього разу не зупинився. Кожен дотик був палкішим і ніжнішим водночас. Інгрід, розтривожена хвилюванням і пристрастю, ледве трималася на ногах, відчуваючи, як серце переповнюється теплом. Вона віддала себе його обіймам, і разом вони лягли на ліжко, ніжно обвивши один одного.

Дір продовжував цілувати її, поки Інгрід, стомлена від кохання і емоцій, не заснула у його обіймах. Він залишався на сторожі їхнього вогнища, уважно слідкуючи за полум’ям у каміні, щоб нічого не потривожило їхнього спокою.

Зранку Інгрід прокинулася, відчуваючи тепло поруч із собою, і Дір знову поцілував її палко, наче нічого не змінилося. Їхнє кохання затримало їх у ліжку ще на декілька годин, поки раптовий стукіт у двері не змусив нарешті піднятися.