Легенда острова Дракнес

Глава 4

Ранок для Таї почався несподівано. Її розбудив незрозумілий гул, що долинав з вулиці. Серце тривожно стиснулося. Не тямлячи себе, вона вискочила надвір у тому, в чому спала.

По вулиці повільно, але впевнено рухалася військова техніка.

— Невже і сюди вже дійшли?.. — пролунав стурбований голос сусідки.

— Бабо Ніно, це чиї? — Тая швидко підбігла ближче.

— Наші хлопці, — жінка кивнула на два танки й броньовану машину, які промчали й зникли серед дерев на кінці вулиці.

— А ти чого гола вискочила? Ану, марш у дім! — Вона взяла дівчину за плечі й легенько підштовхнула. — Ще, диви, застудишся. Одягайся і приходь на сніданок. Хлопці якраз повернуться з чергування, трохи перепочинить.

Повернувшись у тепло дому, Тая раптом відчула, як змерзла. Швидко натягнувши спортивний костюм, вмилася, почистила зуби. Погляд упав на зім’ятий лист, який вчора так і не дочитала. Витягла його з-під подушки, обережно розправила й поклала до дерев’яної скриньки.

— Пізніше повернуся, — прошепотіла в тишу, ніби боялась порушити спокій дому.

Взявши телефон, вона ще раз набрала номер мами, але той знову залишався «поза мережею». Зітхнувши, Тая накинула куртку й пішла до сусідів.

Ледь постукавши, увійшла до хати сусідів. Зняла взуття, повісила куртку й рушила на кухню, звідки долинав гучний голос телевізійного диктора.

— …на околицях міста точаться бої. Наші війська підірвали мости, щоб ворог не просунувся далі. Люди йдуть пішки, тікаючи з територій, куди вже дійшов ворог…

— Це так страшно, — тихо промовила Тая.

— Ой, Таєчка, ти вже прийшла! — Баба Ніна швидко збавила гучність. — Це зовсім близько, вони вже майже на порозі.

— Не переживайте, наші хлопці нас обов’язково захистять.

— Твоя правда, — кивнула жінка. — А що ж я тебе на порозі тримаю? Заходь, допоможеш мені.

Жар котлет і шелест очищеної картоплі заповнили кухню. Розмова відступила на другий план, і робота пішла швидко. До приходу чоловіків сніданок уже був готовий.

— Доброго ранку, — першим зайшов Володя, старший онук баби Ніни. — Все як у дитинстві — ми втрьох за цим столом.

— Привіт. А де Оксана? — Тая повернула голову до чоловіка.

— Вона ще двадцятого поїхала до батьків, — Володя стягнув теплу кофту. — Я сказав, щоб поки не поверталася. Все ж на Західній безпечніше.

— І правда, — Тая усміхнулася.

— О, привіт, — Максим з’явився у дверях, рум’яний, а запотілі окуляри робили його ще більш милим.

— Давай допоможу, — Тая підійшла ближче, зняла окуляри й почала обережно протирати скельця. — Ти як завжди, — з легкою усмішкою вона наділа їх назад.

І лише тоді помітила, що в кімнаті запала тиша. Усі дивилися на них. Невпевнено Тая зробила крок назад.

— Вибач…

— Та не парся, ти нічого не зробила, — Максим махнув рукою й обернувся до решти. — А ви чого застигли? Бабусю, годувати нас будеш?

При згадці про їжу баба Ніна заклопоталася, мов квочка над курчатами. Швидко розклала всім по тарілках гарячу картоплю з котлетою, дістала з холодильника кабачкову ікру та солоні огірки.

Тая розлила окріп у чашки з чаєм для Володі й бабусі, а собі та Максиму приготувала каву.

— Ти досі пам’ятаєш, яку я люблю каву? — посміхнувся хлопець.

— Ну звісно пам’ятає, — буркнула бабуся, — адже ви обидва наркомани: постійно впивалися цією гидотою.

— Та ну, це ж смачний напій, — простогнав, але все одно посміхаючись, Максим.

— А серце як від нього скаче! — не вгамовувалася жінка. — Невже вам подобається, коли воно в галопі вистрибує з грудей?

— Кава дає енергію, — заперечив хлопець. — Я, наприклад, без неї не вистояв би пів ночі на посту. Давно б заснув десь під деревом.

— Та тобі б не дали, — засміявся Володя.

— Досить ляси точити, їжте вже, — баба Ніна підперла руки в боки. — А то на сон менше часу залишиться.

Усі знали: якщо баба Ніна починала підганяти, краще не сперечатися. Інакше можна було й рушником відхопити. І нічого, що всі троє вже дорослі — бабуся не соромилася «виховувати».

Поки всі пили чай, Тая помила посуд і вже взяла свою каву, щоб вийти на вулицю, коли її зупинив голос Максима.

— Ходімо, я тебе проведу, і чашку заберу коли вип’єш, — він швидко накинув свою куртку, забрав дві чашки з кавою, чекаючи поки Тая одягне свою.

Вже надворі Максим заговорив:

— Ти вчора, як пішла, ба мені всі вуха продзижчала, що ти одна і вже час тобі заміж.

— А мені вона казала, що ти дуже гідний наречений, — Тая всміхнулася.

Вони обоє засміялися.

— Не полишає ідеї одружити нас, — крізь сміх, але вже з блиском сліз у куточках очей промовив Максим. — Були б твої ба і діда живі, вони б раділи за нас.

Тая миттєво перестала сміятися.

— Вибач, — тихо додав він.

— Та нічого. Ти правий… Вони б раділи нашій парі. Дивно, що вони тоді не помічали наших побачень, — вона намагалася усміхнутися, але в голосі прозвучала гіркота.

Запала тиша, важка й трохи незручна.

— Ти тоді поїхала… і більше не поверталася. І не відповідала мені, — сказав Максим, відводячи погляд.

— Вибач. Мені тоді не хотілося ні з ким спілкуватися, — Тая знизала плечима.

— Твої дід та бабуся були мені як рідні. Я теж сумую за ними.

— Мені приємно це чути. Дякую… — вона перевела подих. — Я вже замерзла, піду додому.

— Побачимось ввечері?

— Так, заходь, — ледь чутно відповіла вона.

Дівчина швидко покрокувала до свого дому, відчинила й зачинила за собою двері. Лише тоді глибоко видихнула, ніби випустила назовні все, що досі тримало її груди стислими.

Того дня вона мала дати відповідь Максимові.

Вони виїхали за місто з ночівлею. Луг тягнувся до річки, повітря пахло свіжою травою, а сонце м’яко золотило верхівки дерев. Вітер грався пасмами її волосся, а Максим, трохи нервуючи, крутив у кишені щось невелике.

— Тая, — його голос був глибоким і тремтячим водночас, — я давно хотів сказати…

Він ступив ближче, взяв її руки в свої й підняв погляд. — Я хочу, щоб ти була поруч завжди. Виходь за мене.

Він витяг невелику оксамитову коробочку. Золота обручка спіймала промінь сонця й засяяла. У грудях Таї піднялася тепла хвиля, серце билося швидше…

І в ту ж мить задзеленчав телефон.

Звук був різким і чужим у цій тиші. Вона машинально глянула на екран — “Мама”.

Вона збила дзвінок, але телефон задзвонив знову.

— Вибач, це мабуть щось термінове. Алло? — голос її злегка тремтів.

На іншому кінці — кілька секунд мовчання. Потім мамин голос, глухий і надломлений:

— Доню… тримайся… твої бабуся і дідусь… їх більше немає.

Світ звузився до одного пульсуючого болю в скронях. Максим стояв зовсім поруч, все ще тримаючи коробочку, але його обличчя розпливалося крізь пелену сліз.

— Мені… треба йти… — видихнула вона, розвернулася й побігла вниз стежкою.

— Тая, що трапилося? Зачекай! — почувся його голос, але в ту ж мить двигун авто загуркотів, і машина, здіймаючи пил, понеслася ґрунтовою дорогою між деревами.

Потім… їй не хотілося нічого. Порожнеча оселилася так глибоко, що навіть думати про майбутнє було боляче. А коли він підійшов до неї після кремації, вона просто втекла, не сказавши й слова.

Сьогодні все це знову промайнуло в голові, наче сталося щойно. Сидячи на підлозі, Тая тихо плакала, згадуючи минуле: щасливі дні, проведені з Максимом; прогулянки до світанку; його теплий сміх; і навіть ті прискіпливі, але добродушні бабусині слова — «з друзями ти собі чоловіка не знайдеш».

Коли сльози вичерпалися, вона вмилася холодною водою.

Підійшла до скриньки, де залишалося п’ятнадцять листів. Дістала п’ятий і розгорнула його.

— Хоч у тебе радість… можливо, хоч крихта цієї радості передасться мені, — прошепотіла вона, вдивляючись у знайомий почерк.

«Тієї ночі я залишилася поруч із драконами. Розповідала їм усе, що сталося за десять років. Про те, як важко було після його відльоту. Про втрати, про порожнечу. Вони слухали уважно, а я відчувала дивне полегшення, ніби слова знімали з мене тягар.

Вранці я прокинулася сповненою сил. Такою живою я не почувалася дуже давно. Роками ніби хтось непомітно висмоктував із мене енергію. Пізніше ми дізналися, що це — наслідок мого зв’язку з Чорним. Чим далі ми були один від одного, тим гірше нам ставало. Це могло закінчитися смертю — і моєю, і дракона. Зв’язок об’єднував нас, робив одним цілим. Та ніч, проведена в його обіймах, повернула мені баланс сил.

Батько й староста турбувалися: як люди житимуть поруч із драконами? Чи це безпечно? Чи, навпаки, принесе більше загроз, ніж користі?»

— Інгрід! — голос Рагнара пролунав у лісі, і дівчина швидко побігла йому назустріч.

— Я приніс тобі сніданок, — сказав він, простягаючи рушник із їжею. — Староста хоче знати, чи дракони залишаться надовго. Ти ж казала, що розумієш їх.

— Тату, я не знаю… — відповіла Інгрід, відчуваючи, як на душу падає тінь. Вона розуміла: залишатися тут для драконів може бути небезпечно.

Сівши на повалене дерево, повільно почала їсти. Чорний відчув її смуток, підійшов і легенько штовхнув мене головою в плече.

— Ти чому штовхаєшся? — здивувалася вона.

Він передав хвилю емоцій: спершу тривогу, потім спокій і теплі спогади. Перед очима промайнули образи: старий будинок, коли він був тут востаннє; потім — оселя поруч із великим будинком, достатньо просторим для драконів. На подвір’ї — біла дракониха, а поряд бавиться маленький дракончик.

Інгрід завмерла.

— Ви хочете залишитися? — її голос тремтів від здивування.

Чорний нахилив голову й рішуче закивав. Це виглядало кумедно, але дуже щиро. Я мимоволі посміхнулася.

— Ти стаєш схожим на людей, — пожартувала вона, гладячи його по шиї.

— Тату, вони залишаються! — вигукнула дівчина, обіймаючи Рагнара. Радість лилася через край.

Краєм ока вона побачила, як Дір пробирається між деревами. Не думаючи, побігла до нього, схопила за руки й закрутила в несподіваному танці:

— Вони залишаються! Вони залишаються!

Спершу він розгубився, але швидко піддався веселому настрою. Вони сміялися, кружляючи, доки обом не забракло подиху.

— Познайомся, це Дір, — сказала дівчина Чорному, коли привела хлопця до нього.

Дракон нахилив голову, глибоко вдихнув запах хлопця й завмер. Щось у ньому нагадало йому запах Інгрід. І він зрозумів: Дір — пара його дівчинки.

Чорний легенько підштовхнув його до дівчини й обдав теплим подихом. І тоді вона побачила образи: він поруч із білою драконихою… а вона поруч із Діром.

Її обличчя спалахнуло. Опустила погляд, але не стримала усмішки. Ледь чутно кивнула — це була відповідь на його послання.

Дір помітив, як щоки Інгрід раптово запалали.

— Що з тобою? — запитав він, щиро здивований.

— Чорний… зрозумів, що ми з тобою… пара, — тихо відповіла дівчина, не підводячи погляду.

— І ти через це червонієш? — він спробував усміхнутися. — Ти ж скоро станеш моєю дружиною.

— Ой, ти нічого не розумієш! — обурено вигукнула Інгрід, вирвала руку з його долоні й різко відвернулася.

— Інгрід, почекай. Я хочу поговорити, — наполягав Дір, зробив крок уперед. Але Чорний перегородив йому шлях, спокійно, але впевнено, немов справжній охоронець.

Дір розгубився.

— Інгрід, він мене не пропускає! — кинув він у її бік.

Вона лише стиснула губи й удавала, що не чує.

— Забери свого дракона! — додав він, уже з роздратуванням.

Тим часом Рагнар і староста, які спостерігали за сценою здалеку, обмінялися поглядами й тихо вирушили назад до поселення. Там вони скликали мешканців і оголосили новину: дракони хочуть залишитися. Люди були здивовані, перешіптувалися, але відкрито ніхто не заперечував. Після короткої ради вирішили допомогти: облаштувати місце для драконів поруч із селом і подбати про ресурси.

А от Дір не знаходив собі місця. Він лишився в лісі, неподалік від драконів, до самого смеркання, намагаючись зрозуміти, що сталося. Увесь день Інгрід уникала його, а кожна спроба поговорити розбивалася об її мовчання.

— Що я зробив не так?.. — прошепотів він у темряві, швидше сам до себе.

Чорний стежив за ним уважно. Він відчував, що хлопець щиро хоче владнати ситуацію, але не знає, з чого почати. Дракон перевів погляд на Інгрід, яка сиділа осторонь, нервово перебираючи травинки між пальців.

Пізніше того вечора Чорний обережно наблизився до дівчини, торкнувся її думок і передав хвилю спокою та турботи.

— Я… не знаю, як це пояснити, — прошепотіла вона, наче відповідаючи на його безмовне запитання. — Може, я просто боюся…

Дракон нахилив голову, чекаючи продовження.

— Боюся, що він може відкинути мене… чи почати сміятися… — зізналася вона, і навіть для самої себе ці слова звучали плутано.

Дракон замислився. Він зрозумів: причина була радше в емоціях, ніж у логіці. Це мало вирішуватися між нею та Діром, без його втручання. Та зараз Інгрід була надто розгубленою, тож він вирішив дати їй час.

Наступного ранку Дір повернувся до лісу, сповнений надії, що цього разу вдасться поговорити й розвіяти всі непорозуміння. Але дні минали, і нічого не змінювалося.

Пройшов тиждень. Інгрід залишалася з драконами, наче весь інший світ перестав для неї існувати. Дір досі не зміг вирвати з неї жодного пояснення. Її мовчання і холодність гнітили його, а ревнощі з кожним днем лише пускали глибше коріння.

Одного вечора, не витримавши більше, він вирушив до Рагнара.

— Відтоді, як з’явилися дракони, Інгрід більше не хоче мене бачити, — почав Дір, заходячи до хати. Його голос тремтів, хоч він і намагався говорити твердо. — Що я зробив не так? Чому вона уникає мене? Невже… вона мене розлюбила? Рагнар, скажіть, що мені робити?

Рагнар уважно глянув на юнака. Його суворий погляд пом’якшав, і він жестом запросив Діра сісти за стіл. Запаливши свічку, чоловік налив у келих теплої медовухи та підсунув келих хлопцеві.

— Діре, ти гарний юнак, і я бачу, що тобі не байдуже до моєї дочки, — заговорив він спокійно, але з тінню втоми в голосі. — Та Інгрід має особливий зв’язок із цим драконом. Вона бачить у драконах те, чого інші не здатні зрозуміти.

— Я знаю, — з гіркотою відповів Дір, стискаючи руки так, що побіліли кісточки. — Але мені здається, що я втрачаю її. Вона була щаслива… до появи драконів. А тепер…

Рагнар довго мовчав, вдивляючись у полум’я свічки. Він бачив, як у хлопцеві борються образа й любов, ревнощі й страх.

— Я поговорю з Інгрід, — нарешті промовив він, але його голос звучав так, ніби й він сумнівався, чи зможе щось змінити.

Однак замість того, щоб одразу вирушити до доньки, Рагнар попрямував до знахарки Мілени. Він знав: як жінка, вона краще зможе достукатися до Інгрід.

— Рагнаре, що сталося? — зустріла його Мілена на порозі, помітивши його похмурий вигляд.

— Дір хвилюється, — зітхнув він, заходячи всередину. — Відтоді, як з’явилися дракони, Інгрід віддалилася від нього. Він не розуміє чому… і, якщо чесно, я теж.

— Може, вона просто потребує часу? — обережно припустила Мілена, наливаючи йому теплого трав’яного настою.

— Час… — Рагнар знизав плечима. — Минув уже тиждень, а вона навіть не дивиться в його бік. Він ходить, наче тінь. Я боюся, що скоро він узагалі втратить надію.

— І ти хочеш, щоб я з нею поговорила? — спитала Мілена, вдивляючись у його обличчя.

— Так, — кивнув він. — Вона завжди тебе слухала. Можливо, ти зможеш зрозуміти, що в неї на серці. Я не хочу лізти у її душу силою… але й дивитися, як страждають двоє, теж не можу.

Мілена задумливо провела пальцями по краю чашки, а потім рішуче підвелася.

— Гаразд. Спробую з нею поговорити. Але ти знаєш — відповіді можуть не сподобатися.

— Мені не потрібні приємні слова, — тихо сказав Рагнар. — Мені потрібна правда.

Мілена вирушила до лісу. Дракони вже спали, їхнє спокійне дихання порушувало тишу ночі. Обійшовши місце відпочинку драконів, вона підійшла до будиночка Інгрід. Постукавши у двері, вона терпляче чекала, поки всередині загориться світло.

Двері відкрились і заспана Інгрід терла очі, її обличчя було напівосвітлене тьмяним світлом лампи та по ньому можна було легко зрозуміти — вона плакала.

— Мілена? Ти? Що ти тут робиш? — здивовано спитала дівчина.

— Впустиш мене? — лагідно промовила знахарка, усміхаючись.

— Так, звісно, проходь, — Інгрід відійшла, впускаючи гостю.

Вони сіли за стіл. Мілена, не зволікаючи, перейшла до справи.

— Я скажу прямо, мила. Дір турбується про тебе.

— Навіщо йому турбуватися? Зі мною все гаразд, — швидко відкинула хвилювання Інгрід, ховаючи очі.

— Ні, мила, не все гаразд. Ти знову закрилася в собі. Твій Чорний повернувся, але ти поводишся так само, як тоді, коли він полетів.

— Я нормально себе поводжу! — трохи різкіше, ніж хотіла, відповіла дівчина, стискаючи кулаки.

— Інгрід, ти хотіла заручитися з Діром. Що змінилося? Ти більше не кохаєш його?

— Кохаю… — тихо зізналася вона, опустивши погляд.

— Тоді чому його уникаєш?

Інгрід зітхнула, плечі опустилися.

— Мілена, я боюся втратити Чорного. Коли він повернувся, частина мене, яка була порожньою, знову наповнилася. А якщо ми одружимося, Дір захоче, щоб я жила у його домі, а не тут. Але я не можу залишити драконів. Мені з ними… краще… — голос дівчини тремтів.

Мілена підійшла блище і м’яко поклала руку на плече Інгрід.

— Ти говорила про це з Діром?

— Ні… — похитала головою дівчина.

— Тоді краще поговори. Він зрозуміє тебе, як ніхто інший. Згадай, хто завжди підтримував тебе, навіть у найабсурдніших ідеях?

— Дір… — Інгрід шмигнула носом, відчуваючи щем у серці.

— Ось бачиш, він був поруч завжди, і зараз теж поруч. Він кохає тебе. Кожного дня приходить до лісу, але твоя байдужість і мовчання його ранять. Навіть Чорний його не підпускає.

Мілена посміхнулася тепло, обережно стискаючи плече дівчини.

— Пообіцяй, що завтра поговориш із ним.

Інгрід задумалася, серце калатало, але потім повільно кивнула:

— Обіцяю.

«Тієї ночі я крутилася в ліжку до самого ранку, обдумуючи, як почати розмову з Діром. Думки плуталися, немов осіннє листя у вітрі: часом заспокоювали, а часом знову змушували переживати, чи прийме він мене разом із драконом. Лише під ранок мені вдалося заснути, коли перші промінці сонця обережно торкнулися віконного скла. А наступного…»

Раптовий стукіт у двері вирвав Таю з прочитаного. Серце завмерло на мить, а погляд мимоволі зупинився на годиннику — сімнадцята година.

— Макс, — прошептала вона, одночасно зітхнувши і відчувши легке хвилювання, — і пішла відчиняти двері.