Легенда острова Дракнес

Вже пізно ввечері Тая попрощалася з Максимом і повернулася до табору біженців, де на неї вже чекав Володя.

— Ти довго, — сказав він, простягаючи їй ланчбокс із їжею.

— Я читала йому, — тихо відповіла дівчина. Вона на мить замовкла, збираючись із думками. — Почула розмову між медсестрами… Вони думають, що він не виживе. Кажуть, там сильні внутрішні пошкодження… — ком у горлі не дозволив їй говорити далі.

— Лікар казав те саме, — тихо додав Володя. — Я вже попередив Ба…

Між ними запала важка, задушлива тиша. Лише перед сном Володя знову заговорив:

— Тая…

— Ммм?

— Я вже про все домовився. Якщо… якщо це трапиться.

— Не говори мені такого, — голос її зірвався, а горло стислося в спазмі.

— Якщо він помре, я піду у військо. Помщуся за брата.

— Я не хочу про це чути, — прошепотіла вона, різко відвернулася й накрилася з головою, відгороджуючись навіть від світла лампочки в коридорі.

Сон тієї ночі був уривчастий, нервовий. Вона то прокидалася, то знову поринала у темряву снів. І лише коли з’явився Максим — сон утримав її довше у своїх тенетах.

— Я прийшов попрощатися. Мені час, — його голос лунав наче з далекої безодні.

— Макс, ти не можеш… — слова душив клубок у горлі.

— Я кохаю тебе, — він пригорнув її до себе, але замість тепла вона відчула холод, що обплів усе тіло.

Від того холоду вона різко прокинулася. Сіла на ліжку, витираючи гарячі доріжки сліз. Телефон показував п’яту ранку. Удалині чулося глухе гупання вибухів, які ставали дедалі гучнішими. Люди в таборі почали прокидатися, метушливо збирати дітей, швидко спускатися до підвалу школи.

Володя схопив Таю за руку й потягнув за собою.

— Ходімо вниз!

Але вона зупинилася, вирвала руку.

— Я не хочу туди… Поїхали в лікарню. У мене погане передчуття.

Сидячи в авто перед лікарнею, вони не розмовляли. Тиша не була важкою чи незручною — просто слів не існувало для того, що відчували обидва.

О сьомій ранку задзвонив телефон Володі. На екрані світився стаціонарний номер.

— Алло… — він уважно слухав голос у слухавці, а потім, віднявши телефон від вуха, заплакав так тихо й беззахисно, ніби боявся зламати цю крихку тишу.

Тая й так зрозуміла, що сталося. Після нічного сну, після того сновидіння, вона була вже готова до цієї звістки. Лише кілька сліз самі собою скотилися її щоками, холодними, мов осіння роса.

Прощання пройшло швидко. Коли труну опустили в могилу, серце Тая ніби вирвалося з грудей. Вона не витримала — вибігла з кладовища, заховалася в авто й дала волю крику та сльозам, стискаючи кермо так, що біліли пальці.

Вона не хотіла повертатися до могили. Дві години, поки Володя залишався поруч брата, Тая провела в автівці, дивлячись, як краплі дощу ковзали по склу, наче віддзеркалення її власного болю.

Коли він нарешті сів у салон, його голос був глухий, але рішучий:

— Я дізнався, куди можна піти.

— Ти про що?

— Військо. Приватні частини зараз масово набирають новобранців.

Тая здригнулася.

— Володя… ти впевнений?

— Так. Я не пробачу їм його смерть. — У його очах горів вогонь ненависті, змішаний із розпачем. — Підкинеш мене?

— Так, звісно. Куди? — вона відчула, як її голос зрадницьки тремтить.

Він дістав з кишені зім’ятий аркуш із адресою. Тая відшукала її на карті, ввела в навігатор і завела машину. Весь шлях вони мовчали.

Лише перед воротами огородженої території вона наважилася порушити мовчанку:

— Я поїду з країни.

— Це правильно, — кивнув він. — Краще, щоб ти була подалі від усього цього.

— Обіцяй, що будеш писати. — Вона схопила його за руку, наче боялася відпустити.

Володя міцно пригорнув її до себе.

— Обіцяю. Давай зустрінемось після всього… коли ти повернешся.

Він глянув їй прямо в очі.

— Обов’язково.

Цю ніч Тая провела серед потоку машин, що повільно рухався трасою, віддаляючись від столиці. Повільно, але невпинно вона віддалялася від минулого. Десь о третій ночі, коли потік зменшився і на шляху почали траплятися пусті заправки, Тая зупинилася біля однієї з них. Зачинившись в автомобілі, опустила водійське сидіння і вкрилася маленьким покривалом. Ця ніч була без снів — лише тиша, що обволікала її, і ритмічний шум двигунів, що чувся з дороги.

Вранці її розбудив стук у бокове скло.

— Доброго ранку, я охоронець, — чоловік дивився на неї з легким жалем у очах. — Ми вже відкрилися. Дівчата кажуть, що бензин ще є, якщо вам потрібно заправитися.

— Дякую, — Тая протерла очі. — На яку колонку можна під’їхати? Мені дев’яносто п’ятий потрібен.

— Під’їжджайте на третю. Зальємо десять літрів, більше, на жаль, не можемо.

— Дякую вам.

Швидко заправивши машину, Тая попрямувала до каси для розрахунку.

— У нас ще є хот-доги і кава, — запропонували їй.

— Лате, будь ласка, і два хот-доги.

Касири швидко видали замовлення. Торгові полиці були майже порожні, але декілька пляшок води вдалося придбати. Тож у дорогу Тая вирушила ситою і з водою про запас.

Перед кордоном стояли величезні затори — усі прагнули виїхати. Заїхавши в село, дівчина запитала у перехожого, де можна заночувати.

— Можеш у мене заночувати, — відповів старий чоловік. Його вигляд не був загрозливим. Тая кивнула, і разом із дідусем вони поїхали до його дому.

На подвір’ї бігали діти, ходили люди.

— Це мої онуки з дітьми, — пояснив він, — але для тебе знайдемо місце, щоб переночувати.

Одна з жінок поділилася одягом, Таю нагодували і постелили постіль на літній кухні. Пізно ввечері зробивши каву, вона вийшла на дворик, який уже опустів. На лавці сидів дід Панас.

— Чого не спиш?

— Хочу послухати ніч, — відповіла вона. — Останні мої ночі були сповнені звуками війни, а тут так тихо, що важко повірити, що йде війна.

— Я був малим, коли закінчилася остання війна, — сказав дід. — Вона забрала надто багато життів.

Вони сиділи мовчки, прислухаючись до тиші ночі. Дід курив самокрутку, і хоч запах був різкий, Тая все одно залишалася поруч.

— Доню, тобі потрібно поспати, — нарешті промовив він, — а то моя Маруська рано прокидається і не дасть довго полежати в постелі.

— Ви праві, — тихо відповіла Тая.

Дід пішов у дім, а дівчина залишилася ще трохи, вдихаючи нічну прохолоду. Лише коли згасло останнє світло у вікнах, вона нарешті пішла спати.

Зранку, як і казав дід Панас, його Маруська почала шурхотіти на кухні. Хоч вона й намагалася робити менше шуму, Тая прокинулася і зголосилася допомогти доїти корів, відчуваючи дивне заспокоєння від цього звичайного ранкового ритуалу цієї жінки.

Проливши молоко через марлю, баба Маня налила його в велику чашку і простягнула Таї.

— Дякую, — тихо промовила дівчина, вдихаючи його теплий аромат.

— Дід каже, ти за кордон хочеш їхати, — звернулася бабуся, спостерігаючи, як Тая насолоджується свіжим молоком. — В мене братовий онук може допомогти пройти кордон швидше, але, на жаль, без машини.

— Дякую… я подумаю, — кивнула Тая, відчуваючи вдячність і легку тривогу одночасно.

Після сніданку, сидячи в автівці, дівчина дістала наступного листа і почала читати. Серце стискалося від кожного слова, але водночас вона відчувала спокій — ніби бабусині історії давали їй сил продовжувати шлях, куди б він не вів.

«Декілька ночей підряд мені снилися боги. Вони не давали мені спокою, шепотіли, що світ потребує драконів. Тому я вже не могла залишатися на острові й не вперше піднімала тему подорожі.»

— Я більше не можу залишатися на острові! — голос Інгрід звучав рішуче. — Пройшло вже понад двісті років, як ми оселилися тут. Світ змінився, і я хочу його побачити. — Вона знову сварилася з батьком, повторюючи свої аргументи з напором, який важко було ігнорувати.

— Люди забули про драконів, — продовжила вона, її очі палали рішучістю. — Ті, хто знищував їх, уже давно померли. Потрібно рухатися далі. Інакше ми ризикуємо залишитися відсталим поселенням, якимись дикунами.

Рагнар глибоко зітхнув. Його голос залишався спокійним, але в ньому відчувалася тривога:

— Інгрід, ми шукали безпеки для дракенів і драконів, і ось ця безпека у нас є. Чому ти хочеш піддавати себе небезпеці?

— Батьку, настав час дізнатися, що сталося зі світом, — її погляд був палаючим, а рішучість неможливо було зламати. — Інакше ми ніколи не дізнаємося, чи існує щось за межами цього острова.

— Це вирішуватиме рада острова, — тихо відповів Рагнар, намагаючись вкласти в слова заспокоєння і водночас стримати власну тривогу.

— Добре, — відповіла Інгрід, її погляд став ще більш непохитним. — Я постану перед радою і викладу свої доводи.

— Але ти не зможеш відправитися сама на материк, — знову спробував батько знайти аргумент проти її планів.

— Я і не збираюся сама, — твердо сказала вона. — Я не єдина, хто хоче дізнатися, що сталося за межами острова.

Рагнар зітхнув ще глибше. Він бачив, що нічого не зупинить його доньку. З кожним днем її рішучість зростала, а прагнення дізнатися правду ставало сильнішим за будь-які його застереження.

І ось, коли Інгрід попросила зустрічі з радою, вона підготувала всі свої аргументи. Кожен її крок, кожне слово було наповнене вірою та переконанням. Вона ділилася думками, що визрівали в її голові місяцями, пояснювала, чому необхідно дізнатися правду і дослідити світ за межами Дракнеса.

Члени ради слухали уважно. Дехто з них сумнівався, дехто остерігався наслідків, але більшість зрозуміла, що Інгрід права. Зрештою рада дала дозвіл на подорож — хоча і обмежила її напрямок. Інгрід вирушала не на материк, а на найближчий до Дракнеса острів — Фалгар.

Під час підготовки до подорожі Інгрід відчувала змішані почуття: хвилювання, страх, але й непохитне бажання дізнатися нове. Її дракону Чорному теж передалося її хвилювання — він нерішуче махав крилами, немов намагаючись підбадьорити свою вершницю. Вони обоє знали: попереду їх чекала невідома подорож, яка могла назавжди змінити їхнє життя.

Зібравши команду, Інгрід стояла на березі, дивлячись на своїх супутників. Усі були готові до подорожі, але в очах кожного світилися різні емоції — від хвилювання до тривоги. Вітри обвівали їхні обличчя, а море перед ними розкинулося безкрайнім, загадковим простором. Небо було ясним, лише кілька рідких хмарок пливли вдалині, затінюючи сонце на мить, наче передчуваючи випробування, що мало розпочатися. Це була остання мить перед великим стрибком у невідомість.

Сайрон, досвідчений мореплавець, уважно перевіряв корабель. Його майстерні руки торкалися кожної дошки, кожного шва обшивки корпусу «Вітрил драконів», забезпечуючи додаткову стійкість і захист на морі. Він знав, що попереду їх чекатиме довга й непроста дорога, але в його погляді відчувалася впевненість — і це заспокоювало тих, хто стояв поруч.

Інгрід підійшла до Діра, який стояв осторонь, втупившись у горизонт. Його обличчя було важким, сповненим роздумів, але очі блищали рішучістю. Вона ніжно торкнулася його плеча.

— Ти готовий? — спитала вона, намагаючись розвіяти тінь сумнівів.

— Так, — відповів він тихо, але впевнено. — І я не один. Ми всі готові.

Лів стояла поруч з Тімоті, відвернувши погляд, уважно оглядаючи команду. Вона відчувала легке хвилювання, змішане з надією та очікуванням, адже сама мріяла дізнатися, що приховує світ за межами Дракнеса. Але тривога не полишала її серця, нагадуючи про невідомість і потенційні небезпеки.

Мілена стояла осторонь, трохи віддалік від усіх. Вона ніколи не любила прощань, і зараз цей момент здався їй особливо важким. Її погляд затримався на Гріні, що залишиться в лісах Дракнеса. Серце її стискалося від болю, але водночас вона знала, що Гріні залишиться в безпеці й продовжить оберігати острів, доки вони подорожуватимуть.

Морський вітер грався їхніми волоссям і одягом, немов нагадуючи: починається нова глава — невідома, широка й незвідана, але сповнена можливостей і відкриттів.

Тим часом дракони, що залишались на острові, не могли стримати своїх почуттів. Багато з них хвилювалося і боялося втратити своїх дракенів. Хоча вони розуміли бажання своїх людей побачити світ, розлука давалася їм надто важко. Вони підняли голови до неба, очі відбивали глибокий сум і турботу, а легкий подих вітру, що проходив крізь крила, здавався шепотом спогадів і прощання.

Чорний пролітав над човном, поглядаючи на Інгрід, і в його очах загорілося щось подібне до прощання.

— Бережи себе, — пролунав його голос у голові жінки, тихо, але вагомо.

Інгрід кивнула, серце її билося швидше, ніж зазвичай. Вона відчувала, що ця подорож — не лише випробування для неї, але й для всіх, хто залишився вдома.

— Ми повернемося, — відповіла вона, затримавши погляд на своєму другові. — Все буде добре.

Дір підняв руку, подаючи сигнал до відплиття. Корабель почав рух від берега, а під ритмічний шум хвиль команда вирушила в невідоме. Їхня мета — Фалгар, острів, що міг відкрити їм правду про минуле та теперішнє світу за межами Дракнеса.

Протягом десяти днів у морі кожен член команди чітко знав своє місце та обов’язки. Всі вони діяли злагоджено, як єдиний організм, адже від цього залежала успішність подорожі.

Сайрон, досвідчений моряк, керував навігацією, уважно стежачи за вітрами та зорями, вміло направляючи корабель. Дракон, що плив під водою, допомагав їм у розвідці, виявляючи інші кораблі та небезпечні течії.

Мілена з Салімом стежили за порядком на борту, перевіряли снасті, стежили за запасами води та їжі, організовували тимчасові перерви, щоб команда не виснажувалася.

Дір і Інгрід ретельно перевіряли канати та вітрила, переконуючись, що все працює бездоганно. Лів та Тімоті чергували на варті, спостерігаючи за горизонтом і морськими течіями, шукаючи найменші ознаки небезпеки.

Разом вони творили злагоджену і ефективну команду, де кожен рух був впевненим і відточеним. На п’ятий день подорожі вітер вщух, і настало безвітря. Якби не допомога дракона Сайрона, команді довелося б використовувати весла. Але він вправно створив слабку, але постійну течію, що повільно рухала човен у правильному напрямі, не втомлюючи людей.

Коли, через десять днів, човен нарешті пристав до берега Фалгара, усі відчували, що зробили важливий крок. Кожен був готовий до наступної частини подорожі, і всім не терпілось задовольнити власну цікавість.

Корабель тихо пристав до берега бухти, і команда висадилася на землю. Берег Фалгара був порослий густими деревами, а тиша, що панувала навколо, порушувалася лише тихим шелестом хвиль. Вечірнє сонце лагідно обрамляло обрій золотистим світлом, а повітря було напоєне ароматом морської солі і свіжої риби.

Рибальське поселення, розташоване на березі, виглядало мирно і затишно. Невеликі будиночки з очеретяними дахами групувалися довкола затоки, а на вулицях можна було побачити рибалок, які витягували з мереж улов і готували човни до нових виходів у море. Місцеві жителі помітили чужинців, але зустріли їх привітно.

Старший рибалка підійшов до Сайрона та його команди, вітаючи їх теплою усмішкою:

— Ласкаво просимо на Фалгар, — сказав він, його голос звучав твердо, але дружньо. — Ви з далекого острова, чи не так? Як минула подорож?

Сайрон кивнув, вдячно посміхаючись:

— Дякуємо, подорож була довгою, але ми раді нарешті дістатися. Ми — торговці з маленького острова на захід від Фалгара.

— Ми маленьке рибальське поселення, і навряд чи зможемо щось купити у вас, — відповів рибалка. — Але можемо прихистити вас, щоб ви відпочили.

Команду розмістили в різних будинках місцевих, надавши їм місце для сну та їжу. Облаштувавшись і звикнувши до нових людей, члени команди почали розпитувати про те, що їх цікавило.

Сайрон постійно крутився біля рибалок, розглядаючи їхні човни.

— У вас дуже добрі човни, — сказав він старшому рибалці.

Рибалки зацікавлено подивились на нього та провели його до невеликої верфі, де будували човни для риболовлі. Тут відчувався аромат свіжозрізаного дерева і смоли. Майстри працювали над кількома невеликими човнами, виготовленими з легких, але міцних дерев’яних конструкцій. Багато рибалок були не лише досвідченими моряками, а й знали всі тонкощі обробки деревини.

Сайрон, захоплено розглядаючи човни, не стримував свого захоплення. Він підходив до кожного, вивчав конструкцію та техніку будівництва:

— Це неймовірно, — сказав він, уважно оглядаючи один із човнів. — Ви використовуєте особливу техніку для зміцнення каркаса, чи це місцевий стиль?

Один із рибалок усміхнувся, помітивши запал Сайрона:

— Це наші традиції, — відповів він, піднімаючи інструмент для обробки дерева. — Ми використовуємо деревину від місцевих дерев. Вона легка, але міцна, а техніка передається від батьків до синів. Ті, хто вирушає далі за звичайні шляхи, зазвичай роблять особливі укріплення для тривалих подорожей. Але ми рибалимо не відходячи далеко в море.

Сайрон уважно слухав, його очі горіли від захоплення. Він відчував, що знайшов справжніх майстрів.

— А карти? Чи є у вас карти морських шляхів, що ведуть до інших островів? — запитав він.

— Карти? — здивувався рибалка. — Ми в основному орієнтуємося по зорях. Старі карти дісталися від торговців, але ними майже не користуємося.

Старі карти могли містити важливу інформацію про віддалені шляхи.

— Я шукаю карти нових морських шляхів. Може, знаєте, де можна знайти такі карти або великих майстрів, що будують великі судна?

Рибалки переглянулися, а потім похмурий чоловік середнього віку обережно підійшов ближче:

— У Кальдорі є великий майстер, — промовив він тихо. — Відомий корабельний майстер. Має власну верф. Кажуть, він будує човни не лише для рибалок, а й для великих торговців. Люди з усіх островів їдуть до нього. І чутки говорять, що він працює над чимось дійсно великим.

Очі Сайрона засяяли. Великий майстер, великий корабель… Це було саме те, що він шукав.

— Кальдор? — запитав він, і в його голосі прозвучала невгамовна жага. — Як далеко Кальдор звідси?

— За кілька днів подорожі морем, — відповів рибалка. — Якщо йти вздовж берега, можна дістатися без проблем.

Сайрон кивнув, задоволений. У його голові вже зріли численні плани, і він відчував, що знову повернувся до справжнього мореплавства, шукаючи нові горизонти.

Інгрід і Дір вирішили допомогти місцевим жителям на полі та трохи розпитати про драконів. Та коли вони йшли додому, були дещо розчаровані — ніхто з мешканців не розповів нічого цікавого. По дорозі вони обговорювали те, що дізналися за останні кілька днів про Фалгар і його жителів.

— Чи помітив ти, як усі ухиляються від розмов про драконів? — обережно запитала Інгрід, переступаючи через камені на дорозі. — Всі ці байки й легенди… відчуваю, вони щось приховують.

— Так, — погодився Дір, поглядаючи на небо. — Вони, здається, бояться навіть згадувати про них. Старий рибалка на березі запевняв, що дракони — просто вигадки для залякування дітей.

— Може, хтось із старших знає більше, — зауважила Інгрід.

Якраз тоді вони помітили стару жінку, яка сиділа біля свого будинку. Її сиве волосся було зібране в тугий пучок, а важкі повіки трохи опускали погляд на землю. Інгрід і Дір одразу відчули: ця жінка могла знати більше, ніж решта.

— Ходіть сюди, — помахала рукою стара, підзиваючи їх.

— Добрий вечір, — привіталася Інгрід.

— Ви розпитуєте про драконів, так? — зробила стара паузу, ніби уважно обираючи слова. — Якщо чесно, пам’ятаю, як моя прабабця розповідала мені про них. Але це було дуже давно. Коли воїни свободи почали полювання на драконів, їхні часи скінчилися. Багато загинуло, інші втекли… або припинили існування.

Інгрід і Дір обмінялися тривожними поглядами, не знаючи, що й думати.

— Але чому… чому їх знищили? — тихо спитав Дір, голос видавав сум’яття.

Стара повільно потягнулася до ковдри, що лежала поруч, і занурилася в спогади:

— Воїни свободи… вони не були як звичайні війська. Не служили жодному королю й нічого не боялися. Говорили різні чутки, чому почалося полювання на драконів, але точної причини ніхто не знає. А коли дракони зникли, воїни стали безцільними. Ніхто не платив їм за службу, і вони… розбрелися хто куди.

Серце Інгрід забилося швидше. Це була важлива підказка.

— А чи є ще хтось, хто може знати більше? — спитала вона. — Можливо, старі легенди зберігаються десь?

Стара посміхнулася, але на її обличчі була сумна тінь.

— Кажуть, що в Кальдорі, у бібліотеці королівської родини, можна знайти старі малюнки драконів. Легенди… Кажуть, ще з давніх часів вчені записували все, що знали про драконів, і зберігали у архівах. Там може бути більше, ніж просто малюнки.

Інгрід і Дір обмінялися поглядами. Вони отримали те, що шукали. Тепер залишалося одне — вирушити до Кальдори.

— Дякуємо вам, — сказала Інгрід, вдячно киваючи. — Це дуже цінна інформація.

Стара тихо усміхнулася і кивнула. Вона ще кілька секунд мовчала, а потім знову поринула у свої думки.

Лів і Тімоті йшли вулицями рибацького поселення, уважно оглядаючи будівлі навколо. Всі споруди, від маленьких хаток до великих складів, були дерев’яними. Дерево, здавалося, було найзручнішим і доступним матеріалом, але відсутність каменю здивувала їх. Лів нахмурила брови, помітивши, що навіть фундаменти будинків робили з дерева, хоча на острові, здавалося, каменю мало б вистачати.

— Ти помітив це? — запитала вона, коли вони пройшли ще одну хатину. — Жодної кам’яної будівлі. Чому?

Тімоті обережно поглянув на неї. Вони наближалися до невеликого майданчика, де рибалки полюбляли посидіти та попити чаю. За столиками сиділи декілька чоловіків, обговорюючи свої справи. Лів вирішила спитати.

— Вибачте, — звернулася вона до одного з рибалок. — Ми помітили, що в поселенні немає кам’яних будівель. Чи хтось тут взагалі використовує камінь?

Рибак глянув на неї з цікавістю, а потім ледь посміхнувся.

— Камінь? — відповів він, витираючи руки об сорочку. — Місцеві звикли до дерева — воно швидко росте, легко обробляється, а каменю на землі мало. Шукати його доводиться далеко в горах, і навіть там не завжди вдається знайти достатньо.

— Та з каменем треба вміти працювати, — втрутився сусід. — Не всі вміють ладнати з ним. А з деревом легше і швидше.

— В Кальдорі є майстри-каменярі, — додав ще один рибак. — Там можна побачити справжніх майстрів своєї справи.

Салім, який сподівався знайти нові книги, був розчарований — у поселенні їх не було. Він провів цілий тиждень, навчаючи дітей рибацького селища читати. Згадав, скільки учнів мав, коли тільки з’явився на Дракнесі. Тепер усі вони вміли читати і писати, а він прийшов сюди лише для того, щоб привезти нові книги та знання. Але у цьому маленькому поселенні він нічого нового не дізнається.

Ввечері, наприкінці тижня, команда зібралася в таверні за кружкою елю, обговорюючи подальші плани. За вікном темніла ніч, але вогні всередині створювали затишну атмосферу. Команда спілкувалася з місцевими жителями, дізнаючись про звичаї та труднощі життя на острові.

Але для Сайрона вечір був особливим. Коли він почув про Кальдор і його корабельного майстра, весь світ зник для нього.

— Кальдор, — повторив він, піднімаючи кружку. — Там я знайду саме те, що шукаю. Час вирушати далі.

Інгрід тихо посміхнулася, помітивши його захоплення.

— Ми теж хочемо відвідати Кальдор. Там велика бібліотека.

— Бібліотека? — Салім радісно підстрибнув. — Я теж за Кальдор!

— У Кальдорі є школа для лікарів, і я хочу туди потрапити, — додала Мілена, вже уявляючи себе серед навчальних кімнат школи.

— Ми також хочемо побувати в Кальдорі, — сказав Тімоті, переглянувшись зі своєю дружиною.

— Кажуть, там працює майстер по каменю, — додала Лів, надихнувшись захопленням свого чоловіка.

— Отже, вирішено — вирушаємо до Кальдора, — підвів підсумок Сайрон, задоволено посміхаючись.