Легенда острова Дракнес

Глава 25

Бажання підкорити драконів стало для королів Східного та Південного королівств нав’язливою ідеєю, що затуманила їхній розум. Дракони здавалися ключем до абсолютної влади, і відмова дракенів служити величним монархам лише посилювала їхній гнів.

— Дракени не мають права відмовляти нам, — голос Мардала, короля Східного королівства, розірвав тишу в залі. Його очі палали презирством. — Ми — величні королі, що керують світом.

— Східний брате, ти правий, — загарчав Гальфред, Південний король, поправляючи свою розкішну мантію, що ледве вміщувала його громіздку постать. — Але Північне королівство продовжує захищати цих… непокірних.

Гальфред махнув рукою, і рабиня поспішила піднести йому келих з водою. Він ледве торкнувся його губами, перш ніж додати:

— Якщо ми знищимо Раду дракенів, їхні дракони теж загинуть. Тоді решта підкоряться, і ми станемо володарями не лише материка, а й Дракнеса.

Мардал, нахилившись над столом, провів рукою по карті, ніби шукаючи відповіді серед її ліній.

— Але як? — його голос був важким, як тягар думок. — Дракони занадто сильні, щоб їх підкорити силою.

— Смерть тих, хто керує дракенами, приведе нас до перемоги. Ми знищимо Раду. Нехай це не буде битва, а полювання. Наші вбивці знайдуть і ліквідують їх усіх, — холодно додав Гальфред.

Збіг подій кількох останніх днів підказав, як можна захопити владу на Дракнесі.

Один із дракенів, що шукав старовинні записи в печерах на заході Північного королівства, загинув під завалами. Його дракон, здійнявшись у небо, несподівано випустив полум’я, а потім спалахнув сам. Вогонь розірвав його тіло, і страшний рев, що рознісся на кілька кілометрів, привернув увагу всіх.

На Дракнесі цей зв’язок відчули миттєво. Глен, яка втратила свою пару, здійнялася в небо і видала рев, що здавалося, потряс самі небеса. Її тіло оточив вогонь, що проривався в небо, мов стріла болю.

— Що трапилося? — дракенів охопила тривога, і вони одразу почали зв’язуватися думками зі своїми драконами.

Відповідь була однакова для всіх: смерть. Якщо пара Глен загинула, то й Салім, її дракен, більше не існував.

Мілена, що намагалася знайти Саліма, не встигла. Розпач охопив її серце і перетворився на важкий тягар, який відчували всі дракені острова. Тиша, що настала після звістки, була важчою за будь-який рев драконів — це був страх, що висів у повітрі, передчуття нової небезпеки, яка могла знищити їхніх друзів.

Кораблі дракенів, міцні й величні, зібралися біля узбережжя материка. Їхні щогли тягнулися до неба, а вітрила наповнював морський вітер. Дракени чекали останніх із братів і сестер, що ще не повернулися з різних міст, перш ніж відпливти на Дракнес.

Але саме цей час виявився фатальним. У тіні ночі, скориставшись метушнею та втомою, чужинці прокралися на борти. Вони діяли тихо й безжально, ховаючись у трюмах і темних куточках кораблів. Їхні серця палахкотіли бажанням виконати місію, яку їм доручили — знищити членів Ради дракенів.

Ніхто не помітив загрози. Кораблі підняли якорі, і повільно вирушили в бік Дракнеса. Вітрила наповнилися морським вітром, а хвилі ніжно гойдали міцні корпуси суден, немов вітаючи їх у далекій подорожі.

Дракени стояли на палубах, обмінювалися історіями й спогадами, їхні голоси відлунювали над морем, додаючи відчуття життя й спокою. Вони не підозрювали, що смертельна небезпека вже ховалася серед них.

Незнайомці терпляче чекали свого моменту, притиснуті до тіні, готові завдати удару. Попереду було безмежне море, але ще страшніше — невидимий ворог, що чатував у темряві, серед самих кораблів.

На Дракнесі всі чекали повернення дракенів із материка. Щоб не наражати драконів на небезпеку, вирішили, що всі повертатимуться на кораблях. Це рішення було нелегким, але необхідним. Дракони, що залишилися на острові, чекали своїх дракенів. Мешканці намагалися повернутися до звичного життя, проте очікування обтяжувало їхні серця.

Минув місяць після прощання з Дем’яном і Бріт. Перші кораблі з материка мали ось-ось з’явитися на горизонті. Люди збиралися біля гавані, виглядали в море, сподіваючись побачити вітрила на обрії. Атмосфера була сповнена напруги й водночас надії.

У королівстві Фалгар королю Вальдхейму передали послання від Дракнеса. У ньому пояснювалося, що через загрозу для драконів острів змушений припинити контакти із зовнішнім світом. Це рішення не викликало обурення, адже король добре розумів, у якому становищі опинилися дракони й їхні партнери. Проте інша новина, передана разом із листом, затьмарила день — повідомлення про смерть Саліма. Король оголосив траур, і всі мешканці Фалгару згадували доброту й мудрість друга з Дракнеса.

На самому острові кипіла робота. Лів і Інгрід готували будинки для тих, хто мав повернутися. Разом із ними працювали інші мешканці, але в їхніх очах читалася втома й тривога. Було зрозуміло, що життя більше ніколи не стане таким, як раніше. Деякі сім’ї привезуть дітей, народжених на материку, і тепер потрібно було облаштувати нові оселі для них.

Одного дня, переносячи одяг і невеликі іграшки для дітей, Лів зупинилася на мить. Її руки затремтіли, а очі наповнилися сльозами.

— Лів, ти чого? — схвильовано запитала Інгрід, підходячи ближче.

Лів витерла очі й невпевнено посміхнулася:

— Я просто… згадала. Минуло десять років, як він зник.

— Він живий, — твердо промовила Інгрід, обіймаючи подругу. — Біла жива, хоча й у сплячці. А якщо Біла жива, то й Ліам також. Ми знайдемо його.

Лів притиснула іграшку до грудей. Її син, Ліам, завжди був допитливою дитиною, а коли виріс, ніхто не міг йому заборонити досліджувати острів. Його цікавили таємниці острова, і він не раз просив дозволу дослідити місця, куди ніхто не наважувався заходити. Десять років тому він зник, і це стало найбільшим горем для Лів і Тімоті.

Того дня все почалося із незвичайного відкриття. На околиці острова з’явилася ділянка, яку дракони відчували як порожнечу. Там не було потоків енергії, навіть повітря здавалося застиглим. Люди й дракони намагалися уникати цього місця, але Ліам не міг стримати свою цікавість.

Тієї ж ночі, коли всі спали, Ліам прокрався з дому. Він узяв лише невеликий мішечок із їжею. Його мета була чіткою — дослідити порожнечу. Діставшись до дерев, що утворювали природні ворота, він затримав подих і ступив уперед.

У той же час на іншому кінці острова дракон Біла раптом прокинулася й збудила свого партнера.

— Щось трапилося з Ліамом! — її голос лунав у свідомості Чорного дракона. — Я відчуваю, що зв’язок із ним перекритий. Він живий, але я погано його відчуваю.

Чорний дракон миттю піднявся на крила й полетів до оселі Інгрід, яка була їхнім найближчим другом.

— Щось сталося, — пробурмотіла вона, розбуджуючи чоловіка. Разом вони сіли на Чорного й вирушили до дому Лів і Тімоті.

Лів відчинила двері з подивом, бо не чекала гостей посеред ночі.

— Де Ліам? — без зайвих слів запитала Інгрід.

— Спить, у своїй кімнаті, — відповіла Лів, але тривога в голосі Інгрід змусила її поквапитися до кімнати сина.

Ліжко було порожнім. Паніка охопила Лів, а Тімоті, спершу розгублений, кинувся шукати хлопця по всьому дому. Проте його ніде не було.

До ранку всі спроби знайти Ліама виявилися марними. Біла, яка вдруге занурилася у сплячку, більше не подавала ознак пробудження. Дракони припустили, що Ліам, можливо, потрапив у пастку порожнечі, але не мали способу дістатися до нього.

Лів, Тімоті та їхні друзі не припиняли сподіватися, що зможуть повернути сина. А тим часом порожнеча залишалася на своєму місці, мовчазна й непорушна, нагадуючи про те, що забрала.

Минав час, а Біла не прокидалася, однак її стан залишався стабільним — не погіршувався, але й не з’являлися жодні ознаки, що вона от-от відкриє очі. Турбуючись про її безпеку, дракони перенесли Білу до великої печери, розташованої в одному з найвіддаленіших куточків острова.

Чорний не відходив від неї ні на мить. Він проводив увесь час біля Білої, згорнувшись клубком біля її величезного крила, ніби намагаючись своїм теплом підтримати її зв’язок зі світом. Його очі світилися сумом і тривогою, але в них проблискала надія — віра в те, що Біла прокинеться. Він годинами вдивлявся у її морду, ловив кожен подих, кожен найменший рух, ніби вони були сигналами життя, яких він так чекав.

Інші мешканці острова також переймалися її станом, і кожен у міру сил допомагав. Проте справжні зміни не настануть, а таємниця зникнення Ліама залишалася болючою загадкою, яку ніхто не міг розгадати.

Зі спогадів жінок вирвався низький, трохи схвильований голос Діра:

— Лів, Інгрід, час вирушати. Кораблі вже видно на горизонті.

Лів швидко витерла сльози, ховаючи від подруги сліди своїх переживань, і підвелася. Інгрід, теж відкинувши важкі думки, кивнула у знак готовності. Обидві жінки вийшли з дому, стиха перемовляючись про підготовку до зустрічі прибулих.

На подвір’ї вже чекав Дір. Високий і статний, він стояв поруч із возом, тримаючи за вуздечку коня. За його спиною у вітрі ворушилося листя старих дерев, які обрамляли дорогу до маленького порту Дракнеса.

— Через твою вагітність, Інгрід, я вже й забув, коли востаннє ти сідала на дракона, — посміхнувся Дір, але в його голосі відчувався легкий докір.

— А ти хіба не радий, що я більше не влаштовую нічних польотів? — відповіла вона, легенько усміхнувшись.

Лів підтримала Інгрід, допомагаючи їй зручно вмоститися на возі. Інгрід, хоч і намагалася виглядати впевнено, все одно була обережною. Вона поклала руку на живіт, ніби заспокоюючи дитину всередині, відчуваючи ніжне, але непевне биття нового життя.

Дір, підбадьорливо глянувши на них, сів на місце візника й узявся за віжки. Кінь спокійно рушив, потягнувши за собою віз. Дорога вела вниз до невеликого порту, що тулився до скелястого узбережжя острова.

Доки вони повільно їхали, над горизонтом уже можна було побачити вітрила перших кораблів. Їхні білі полотна блищали під сонцем, мов символ надії, яка так довго здавалася недосяжною. З кожним кроком коня до порту серця жінок наповнювалися передчуттям — радістю зустрічі й тривогою за тих, хто повертався додому після довгої розлуки.

Острів, що понад століття перебував у тиші та спокої, знову ожив, наповнившись гомоном і рухом, які здавалися чужими його звичній тиші. Повернення дракенів і драконів принесло із собою шум, гамір і невгамовний рух, від якого всі давно відвикли.

Вже більше місяця ніхто з дракенів не залишав острова. Морські дракони створили навколо Дракнесу потужну зону відчуження, яка ставала нездоланною перепоною для будь-якого корабля. Високі хвилі, темні хмари та безжальні шторми негайно здіймалися, якщо хтось наважувався наблизитися. Чутки про це швидко розійшлися морськими шляхами, відбиваючи бажання відважних мандрівників шукати шлях до загадкового острова.

Небо над Дракнесом кипіло життям. Дракони, звиклі до необмеженої свободи польотів, тепер мусили літати по черзі, уникаючи зіткнень. Кількість крилатих створінь значно зросла, і їм доводилося вигадувати нові правила, аби приборкати хаос.

Діти, народжені дракенами за межами острова, тепер, отримавши можливість вільно бігати й гратися серед будинків, додавали ще більше шуму. Повернення всіх поколінь дракенів створювало відчуття, що сам острів став занадто тісним. Чвари через обмежений простір спалахували дедалі частіше. Щоб запобігти суперечкам, по всьому острову почали будувати нові будинки для молодих сімей. Групки будинків поступово розширювалися, заповнюючи вільні ділянки, а лісові галявини ставали новими поселеннями. Дракнес, який довгий час здавався покинутим, знову ожив.

Сидячи в кріслі перед будинком, Інгрід усміхалася, спостерігаючи, як чоловіки і дракони разом будують нові оселі. Її думки були зайняті очікуванням дива – зовсім скоро вона зможе взяти на руки свою дитину, відчути її тепло, торкнутися крихітних пальчиків. Серце наповнювалося радістю та передчуттям нового життя, яке вже зовсім поруч.

Та раптом різкий біль у низу живота змусив її скрикнути й схопитися за підлокітники крісла. Несподіваність відчуття збила її з думок, але вона вирішила, що це просто випадковий спазм. Однак біль повернувся — сильніший, тривожний, ритмічний, зриваючи з обличчя усмішку. Інгрід зрозуміла, що зустріч із дитиною настане швидше, ніж вона гадала. Серце завмерло – радість змішалася з тривогою. Чи буде все добре? Чи встигнуть допомогти?

Чорний дракон відчув через зв’язок біль і миттєво залишив свою сплячу пару. Його гучний рик рознісся над островом, привертаючи увагу всіх, хто був поруч. Дір, побачивши дракона, одразу зрозумів: сталося щось важливе. Він відкинув інструменти й поспішив до будинку. Біля дверей уже метушилися жінки, а Рагнар із затиснутими кулаками стояв поруч, кидаючи неспокійні погляди на двері.

— Інгрід народжує, — тривожно проговорив Рагнар. — Мілена каже, що дитина йде стрімко, але тіло Інгрід ще не готове.

Слова пробивалися крізь шум крові в голові Діра. Тривога обвила його серце холодними щупальцями.

— Я повинен бути поруч із нею, — твердо сказав він, роблячи крок до дверей.

Але шлях перегородила Меліса, що стояла в дверях, мов непрохідна стіна.

— Ти будеш тільки заважати, — сухо кинула вона, не дивлячись на його обличчя. — Залишся тут.

— Меліса, прошу… — благав він, але в її очах не було ні жалю, ні вагань.

Тиша, наповнена напругою, розтяглася на кілька хвилин. Лише шум вітру і тихий шелест листя підкреслювали момент, коли від майбутнього народження залежало більше, ніж просто життя дитини — це було народження надії та нового життя для всього Дракнеса.

Розуміючи, що нічого не доб’ється, Дір важко опустився на землю біля вікна спальної кімнати. Зсередини долинали крики Інгрід, сповнені болю й відчаю. Від кожного її зойку він здригався, ніби ці крики розривали його зсередини. Кілька разів він рвався до дверей, але Рагнар із батьком стали живою перешкодою.

Сонце сіло, а будинок продовжував наповнюватися звуками метушні. Жінки виходили забирати відра з водою, а червонуваті краплини, які він помічав на їхніх руках та спідницях, тривожили його. Кров.

Інгрід уже не кричала. Її крики змінилися на тихі стогони й плач, ледь чутні крізь гомін. Ця тиша здавалася страшнішою за все. Дір уявляв найгірше — безпорадний, він сидів, пригорнувши голову до колін, молячи світ, аби врятував її і дитину.

Крики поступово затихли, залишивши лише тихий плач, який пронизував його до самої душі. По спині пробіг холод, груди стиснуло так, ніби звідти викачали все повітря. Дір притиснув голову до колін, намагаючись стримати тремтіння, а спогади хлинули на нього, мов бурхливий потік.

Перед його внутрішнім зором раптом виникла Інгрід — така, якою вона була вперше, коли він побачив її в будинку Мілени. Худенька, крихітна дівчинка з блідою, майже синюватою шкірою. Тоді він не розумів, чому дід проводив із нею стільки часу. Ревнощі, роздратування і злість миттєво розчинилися, залишивши лише бажання допомогти.

— Чого ти плачеш? — спитав він тоді, не знаючи, що ще сказати.

— Мені сумно, — відповіла вона, не піднімаючи голови.

— Хочеш, розвеселю тебе? — запропонував він, хоча ще хвилину тому не мав наміру заводити розмову.

— Радість мені не допоможе, — буркнула дівчинка.

Дір нахмурився, але замість того, щоб піти, підтягнув табурет, сів поруч і почав розпитувати, уважно слухаючи її, намагаючись зрозуміти, що турбує. Його кумедна поведінка змусила Інгрід спершу здивовано зиркнути, а потім — дзвінко засміятися. Перший сміх за багато місяців розцвів у кімнаті, ніби тепле сонце пробилося крізь грозові хмари.

Того дня Мілена, побачивши розлиті настоянки, насварила Діра, але він лише посміхався. Його не лякала навіть небезпека зустрічі з розгніваною знахаркою. Щось у цій дівчинці змусило його захотіти бути поруч завжди. З того часу він пробирався до Інгрід таємно, допомагаючи їй знову навчитися сміятися. Через кілька днів вони разом вирушили до лісу, де колись впав поранений дракон.

Ці спогади тепер змішувалися із жахом і відчаєм теперішнього моменту. Дір знову і знову повторював у думках їхню першу зустріч, ніби це могло допомогти зараз. «Я повинен її врятувати», — казав він собі. Але цього разу нічого не можна було зробити, окрім чекання.

Дитячий крик, що долинув з відчиненого вікна, повернув Діра до реальності. Різко підхопившись, він поспішив до кімнати. Його серце завмерло: на закривавлених простирадлах лежала бліда, виснажена Інгрід, а в її руках — крихітний клубочок із рожевою ніжкою, що виглядала з-під тканини.

Дір швидко помив руки в мисці з водою і нахилився до дружини, вкладаючи у поцілунок усю любов і хвилювання. Її губи ледь посміхнулися у відповідь.

— Подивися, Дір, це наша донечка, — тихо прошепотіла Інгрід.

Збентежений і трохи наляканий, Дір поглянув на дитину. Маленькі ручки стискалися в крихітні кулачки, ротик причмокував, неначе вона щось снила. Вправно взявши малечу на руки, він відчув, як усі страхи зникли. Вона була легенька, як пух, і тепле відчуття заповнило груди.

— Дір, поклади її в люльку, допоможи нам з Інгрід, — наказала Мілена.

Він обережно підняв дружину, поки жінки швидко перестелили постіль і вкрили її свіжою ковдрою. Лише тоді Інгрід змогла знову лягти. Гості розійшлися лише на світанку, а Дір тихо приліг поруч із дружиною і донькою, нарешті заплющивши очі.