Легенда острова Дракнес

Глава 6

Хоча Тая й не планувала заснути тієї ночі — думала, що від пережитого стресу очей не зімкне, — проте, сидячи біля батареї з листами в руках, непомітно задрімала. На ранок прокидатися було боляче: тіло затекло, руки та ноги не слухалися, а голова розколювалася від важкої тупої болі.

— Боже, чого ж усе так болить? — пробурмотіла вона, глянувши на годинник і на мить застигнувши, ще навіть не шоста ранку. — І чого це я так рано прокинулася, та ще й без будильника…

Змирившись із раннім пробудженням, Тая подалася на кухню. Налила собі кави, нарізала домашнього хліба, що вчора приніс Максим, намазала варенням із погріба. Хотіла бодай трохи відчути смак звичайного життя. Але життя й нові «гості» села мали інші плани. Рівно о пів на сьому ранку тишу розірвав жахливий гуркіт: залпом випущені ракети врізалися в будинки, і вулиці наповнила страшна какофонія вибухів, тріску й криків.

Тая відразу кинула чашку на стіл і щодуху побігла до погріба. Та побачивши, що за два будинки снаряд влучив у сусідів, вона рвучко розвернулася назад. Першим ділом закрила скриню з листами, схопила коробку з фотографіями, перенесла в погріб. За другим разом забрала ще урни з попелом бабусі й дідуся, їхні портрети. Лише після цього спустилася в погріб, прислухаючись до того, що відбувається нагорі.

Гуркіт тривав довго, здавалося, що години. Насправді за годину все стихло. Та ще півгодини Тая сиділа нерухомо, ніби боялася навіть поворухнутися. І тільки тоді обережно вибралася назовні.

Зимовий ранок зустрів її ясним сонцем і чистим небом без жодної хмарини. І ця спокійна картина різала очі після того, що відбувалося. Згадавши про сусідський дім, у який потрапила ракета, дівчина побігла на дорогу. Біля згарища вже зібралися люди — товпилися навколо залишків зруйнованої хати. Від колись затишного дому нічого не лишилося, тільки чорні обвуглені балки та димучі руїни.

— Тая! — крізь натовп пробирався Максим. Він був у сажі з голови до п’ят і тхнув димом. — З тобою все гаразд?

— Так, — розсіяно відповіла вона, намагаючись підібрати слова. — А вони…?

— Їм прилетіло майже відразу, — тяжко зітхнув хлопець. — Старих відвезли до лікарні. Сильні опіки, але живі.

— Яка допомога потрібна? — Тая вже твердо дивилася йому у вічі.

— Пожежу загасити не вдалося, пожежні навіть не виїхали. Поки тихо — допоможемо перебрати, що залишилося. Складемо в сарай, далі господарі самі розберуться.

— Добре. Показуй.

Робота тривала майже п’ять годин. Тая повернулася додому вся в сажі, руки подряпані, волосся пахло димом. Але результат був: вдалося знайти документи, які старий заховав у печі, та гроші, що дивом лишилися під уламками. Навіть кілька фотографій уціліли — хоч краї й обпалені, але обличчя добре видно. З меблів і одягу не залишилося нічого, проте чавунні каструлі баби Галі витримали — лише трохи погнулися.

Вдома Тая сіла на стілець, щоб перевести подих. Сил не було навіть рухатися. Та все ж піднялася, пішла у ванну — потрібно змити з себе весь бруд і запах попелища. Одяг відразу кинула в пральну машину, а сама швидко стала під душ, мов боялася, що щомиті знову почнеться обстріл.

Лише після того, як вона привела себе до ладу й пральна машинка завершила роботу, Тая вирішила навідатися до сусідів. Баба Ніна щиро зраділа її приходу, але, на жаль, чоловіків удома не було.

— Таєчко, вони ще не поверталися. Як учора ввечері пішли, так і досі нема. І на дзвінки не відповідають, — жінка хвилювалася, і це було помітно. Вона ж із чоловіком виростила їх як рідних. Батьки Максима та Володі загинули в автомобільній аварії, а хлопці, що саме гостювали тоді в бабусі з дідом, залишилися жити в них.

— Я сьогодні бачила Максима біля згорілого будинку. З ним усе гаразд — лише закіптюжений був та пах димом.

— А додому зайти не міг? От негідник…

— Та не хвилюйтеся так. Вам не можна.

— Ти права…

— Давайте я краще чаю вам заварю.

Чай із пиріжками зробив свою справу: баба Ніна потроху розслабилася й весело щебетала, згадуючи, якими бешкетниками хлопці були в дитинстві. Нарешті й самі вони повернулися. Від них тягло димом і гаром, тому баба Ніна не пустила їх далі порога, змусивши роздягатися, щоб не заносили весь бруд, що в’ївся в одяг. Лише після купання й переодягання хлопці сіли до столу й заходилися швидко наминавати борщ.

— Тая, ти зранку не злякалася? — Максим намагався завести розмову з дівчиною, та баба Ніна весь час перебивала.

— Жуй, а то ще вдавишся! Коли їси — не розмовляють! — бурчала стара, і розмова так і не розпочалася.

Тільки після того, як тарілки спорожніли, баба Ніна відпустила молодь і заходилася поратися на кухні.

— Ходімо до моєї кімнати. Не хочу надвір, — Максим кивнув, і Тая, прихопивши свою чашку, пішла за ним.

— У тебе нічого не змінилося, — вона розглядала різні фігурки на поличках та купи книжок, що були розкидані скрізь. — Ти й досі стільки читаєш.

— Так.

— Максе… — дівчина в одну мить із замріяної стала серйозною. — Як вони за три дні могли дійти так далеко? Невже ніхто не зупиняв?

— Розумієш, у нас немає зброї. Нема чим відбиватися.

— Як це — немає?!

— А так. Людей, які вміють воювати, мало. Зброї теж обмаль. Якщо нам не допоможуть із-за кордону — нас просто захоплять.

— Це жахливо…

— Так, але ми нічого не можемо вдіяти. Вся надія тільки на допомогу.

— Я не розумію, навіщо це все? Невже вони не бачать, що гинуть цивільні?

— Їм байдуже. Вони стріляють навмання, просто по селу.

— Невже це тепер наша реальність? Мені важко повірити…

— Тая, їдь із села. Не знаю, що буде далі, але я прошу тебе — виїжджай зараз. Доки ще можна. Бо згодом виїхати може вже не вдасться.

— Може, хоча б бабу Ніну заберу?

— Вона не поїде. Ми вже вмовляли. Накричала на нас і вигнала з кухні.

Тихий стукіт у двері перервав розмову. Двері відчинилися, й у кімнату просунулася голова Володі.

— Хлопці, ворога бачили в селі. Нас викликають.

— Я повернусь — поговоримо, — кинув Максим.

Чоловіки швидко зібралися й пішли.

— Я, мабуть, теж піду, — прошепотіла Тая, — хочу деякі речі занести в погріб. Щоб хоч щось збереглося, якщо раптом у дім прилетить…

Наступного листа Тая дістала вже тоді, коли облаштувала собі місце в погребі та повернулася до дому.

«Моя мила, на землі безліч людей, і світ розвивається так швидко. Та наше поселення багато років жило відокремлено від інших. Лише зрідка приходили мандрівники, які залишалися з нами.

Але з появою драконів ми зрозуміли: потрібно знати, що відбувається довкола.

Тому наші чоловіки зібрали товари на продаж і рушили до сусідніх міст, аби дізнатися новини. Одного разу те, що вони почули, нажахало нас. Один із правителів зібрав велику армію й відправив її на полювання за драконами. До цих воїнів постійно приєднувались новобранці, і їхня сила зростала.

Ми не могли дозволити, аби ворог застав нас зненацька. Тому вирішили організувати патрулювання навколо поселення. Дракони мали надзвичайно гострий зір і могли добре бачити навіть уночі, тож вони щоночі здіймалися в небо й літали на великі відстані від села, стежачи за рухом армії.

Одного вечора Чорний повернувся з патруля раніше, ніж зазвичай. Його рик прорізав нічний спокій. Дракон передав через образи в думки картину, яку побачив у темному лісі.».

— Він знайшов поранену дракониху! — вигукнула дівчина, миттєво зрозумівши сигнал Чорного.

Декілька сміливців, серед яких був і Дір, вирушили на допомогу. Відтоді, як він відчув дивний зв’язок із молодим драконом Буром, його серце змінилося. Тепер він бачив у цих істотах не лише небезпечну силу, а й душу, розуміння якої вимагало від нього більшої відваги, ніж будь-яка битва. І саме це надавало йому рішучості діяти без страху.

Щоб шлях був швидшим і безпечнішим, люди використали велику плетену корзину, яку Бур міг переносити в лапах. Зазвичай у ній він носив овечок, та тепер саме вона стала рятівною.

Вітер свистів у вухах, коли вони летіли над степом, і в тій порожнечі було щось тривожне. Лише коли вони приземлилися, тиша розчинилася в глухому стогоні. Серед пожовклого зілля лежала поранена дракониха. Її величезне тіло було всіяне рваними ранами, крила неприродно вивернуті, а з боків сочилася густа чорнувата кров. Кожен її вдих відлунював глухим стогоном, і здавалося, ніби сама земля здригається разом із нею.

— Це робота людей… — прошепотів Дір, відчуваючи, як гнів стискає йому груди.

Чорний ширяв у небі над ними, кружляючи, наче тінь. Знахарка вже діставала трави та зілля, промиваючи криваві рани, тоді як чоловіки обводили степ настороженими поглядами.

Раптом Чорний подав сигнал тривоги, передаючи через образи, що ворог наближається. Хвиля напруження прокотилася по всіх присутніх. Дір кивнув Інгрід, відчуваючи, що зараз кожна секунда може вирішити життя драконихи. Бур шипів і притискався до хлопця, готовий рішуче стрибнути вперед.

Дір глянув на Інгрід — їхні очі зустрілися на мить. У тій мовчанці було більше, ніж тисяча слів: зараз кожна секунда вирішувала долю пораненої істоти.

— Всі на позиції! — крикнув Дір, швидко розподіляючи людей і драконів. — Чорний, Бур — вперед!

Дракони здійнялися в небо. Їхні крила розсікали сутінкове повітря, а земля під ногами здригалася, коли вони відривалися від землі. Люди підняли луки, натягуючи тятиви, списники стали в оборонне кільце, і тепер їхні постаті нагадували частину однієї цілісної стіни.

— Вони наближаються, — шепнула Інгрід, вловивши думки Чорного. — Ті самі, що це зробили.

— Ми повинні врятувати її, — твердо промовив Дір, і в його голосі не було ні тіні сумніву. — Вона мусить жити.

— Вона занадто велика! Ми не зрушимо її з місця! — вигукнула Мілена, стискаючи руки.

— Дракони зможуть, — відповів Дір, підкреслюючи кожне слово. У його очах палала рішучість, і навіть воїни відчули, як ця впевненість запалює їх.

— Це небезпечно, — похитала головою знахарка. — Вони тільки сильніше скалічать її своїми пазурами!

— Не поранять. Ми використаємо мотузки, зробимо підвіс, — Дір говорив упевнено, наче вже бачив у голові, як це буде. — Якщо все закріпити правильно, вона не впаде. І ми врятуємо її.

Його голос розрізав тривожну ніч, як клинок. У ті миті він був не просто юнаком — він був воїном, готовим повести за собою і людей, і драконів.

Робота закипіла. Люди швидко протягували міцні канати під тілом пораненої. Кожен рух був обережним, щоб не зачепити крила та не посилити травми. Біла дракониха, поруч із людьми, повільно допомагала, обережно перекочуючи тіло, намагаючись не торкнутися відкритих ран. Краплі крові та бруду змішувалися на землі, а повітря було наповнене напругою та запахом трав’яного лісу.

Коли все було готово, Чорний отримав сигнал від Інгрід і повернувся. Його чорні крила блиснули в місячному світлі, коли він обережно спустився, готовий підхопити важкий вантаж.

Два дорослих дракони підняли дракониху в повітря, міцно тримаючи канати лапами. Їхні потужні крила розсікають нічне повітря, піднімаючи тіло над землею. Люди на землі затамували подих, спостерігаючи, як план спрацював бездоганно. Заради безпеки вони слідом швидко рушили вперед, до корзини.

Підлітаючи до лісу, де мешкали дракони, Інгрід помітила, що багато поселенців вже зібралися довкола пораненої, розплутуючи канати та намагаючись надати першу допомогу. Дорослих драконів поруч не було, але Чорний передав їй образи далекого лісу, показуючи, що він продовжить патрулювати і спробує відволікти ворогів.

Лікування драконихи тривало до самого світанку. Її тіло було вкрите глибокими ранами від стріл і гарпунів, шкіра місцями запечена кров’ю, а дихання залишалося важким.

— Як вона взагалі вижила? — запитала Інгрід, витираючи з обличчя піт і бруд.

Вони сиділи на поваленому дереві поруч із пораненою. Одяг був у крові та землі, руки й обличчя заліплені брудом, а сили майже вичерпалися.

— Як думаєш, вона виживе? — тихо спитала Інгрід, не відводячи очей від драконихи.

— Ми зробили все, що могли, — відповів Дір, притягнувши її ближче. — Сподіваюся, ми не пропустили жодного шматка стріл.

— Що за монстри могли таке зробити? — прошепотіла Інгрід, стискаючи руку Діра. — Дракони ж нікому не шкодять, вони просто живуть тут…

Дір обережно погладив її руку, відчуваючи холод і втому, але також і рішучість.

— Ми захистимо їх. І ми не дозволимо більше, щоб хтось нашкодив нашим друзям.

У повітрі стояла тиша, порушувана лише важким диханням пораненої драконихи та далекими криками нічних птахів. Ліс спостерігав за ними, наче розуміючи, що цієї ночі люди і дракони стали одним цілим у боротьбі за життя.

На світанку Чорний передав Інгрід звістку, що дракони відвели загін воїнів далеко на північ. Через настання світанку вони не могли непомітно повернутися і чекали ночі.

Цілий день Інгрід провела в тривозі. Поранена дракониха так і не приходила до тями, хоча її дихання ставало трохи рівнішим. Дівчина постійно бігала від будиночка до лісу і назад, перевіряючи стан хворої.

Вона металася по кімнаті, кидаючись від вікна до столу, від ліжка до дверей, намагаючись хоч якось відволіктися від тривожних думок. Кожна тінь у лісі, кожен шурхіт листя змушував її серце стискатися від страху. Вона перехоплювала руки, стискала пальці, відчайдушно шукаючи спосіб допомогти, і одночасно відчувала безпорадність, що обпікала її душу.

— Чому ти ще не прокидаєшся? — ридала вона, підбігаючи до драконихи, ніжно торкаючись її гарячого тіла. — Тримайся… будь ласка…

Кожен звук з лісу змушував Інгрід зупинятися, прислухаючись, а потім знову метатися по кімнаті, мов тінь її власного страху. Вона не могла залишатися на місці — серце не давало спокою, а думки постійно верталися до картини з загоном воїнів та пораненої драконихи.

Навіть коли вона на мить присіла на підлогу, сховавши обличчя в долонях, серце її калатало так швидко, що здавалося, воно хоче вирватися з грудей. Кожна хвилина, що спливала, тягнулася вічністю, а Інгрід не могла заспокоїтися, поки не настала довгоочікувана ніч і дорослі дракони не повернулися з патруля.

Небо темніло, коли Чорний повернувся, його величезні крила тихо розсікаючи нічне повітря. Інгрід, стоячи на узліссі, відчувши його приближення і видихнула з полегшенням.

Дракон наблизився, нахиливши голову, і через свій зв’язок передав дівчині картини, що змусили серце стискатися від жаху. Ліси на півночі були сповнені величезної армії — намети тяглися, мов нескінченний змій, а важка зброя, пристосована для полювання на драконів, здавалася нечуваним кошмаром.

Інгрід відчула холодний подих страху, коли Чорний показав ще два тіла дорослих драконів, що лежали серед зруйнованих дерев і темної, засохлої крові. Серце дівчини стислося, і глибокий біль, який передав їй дракон через зв’язок, пробив її наскрізь.

Сльози ринули потоком, не стримуючи жодного пориву емоцій. Інгрід побігла назад до лісу, аж поки не побачила світло у вікні будиночка Діра. Не думаючи про наслідки, вона увірвалася всередину, серце калатало так, що здалося, наче воно може вискочити.

— Дір! — крикнула вона, намагаючись заглушити ридання. — Вони… вони знову полюють на драконів…!

Дір, прокинувшись від несподіваного крику, миттєво підскочив, його очі зустрілися з Інгрід, і він одразу зрозумів — щось трапилося. Дівчина, вся в сльозах і тривозі.

— Розкажи мені все спокійно, — прошепотів він, обережно підходячи і обіймаючи її, намагаючись передати спокій. — Я з тобою.

Інгрід затремтіла в його обіймах, серце стискалося від страху і безпомічності, але водночас відчула, що не залишилася одна. Напруга дня, тривога й жах минулого дня, змішалися з теплом, яке дарував Дір.

— Дракони… там… їх… — її голос переривався риданням, — вони… загинули… а армія… вона величезна…

Дір стиснув її руку сильніше, відчуваючи, як ріст тривоги охоплює Інгрід, і обіцяв собі, що не дозволить цій загрозі зруйнувати їхній світ.

— Ми разом, — тихо промовив він. — Ми все подолаємо. Тільки дихай, я поряд.

Інгрід глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, хоча образи, які передав Чорний, ще довго не давали спокою. Вона знала, що ця ніч стане початком нової боротьби, і що разом із Діром вони повинні будуть захищати не лише поселення, а й усіх драконів, що стали їхньою сім’єю.

— Вони вбили двох драконів, — схлипуючи, вона притиснулася до його грудей, ховаючи обличчя. — Я не змогла роздивитися, якого кольору вони були… але крові… її було так багато.

Хлопець мовчки обіймав її, повільно проводячи рукою по голові, дозволяючи виговоритися.

— Чорний підслухав їхні розмови, — ледве стримуючи нову хвилю сліз, додала Інгрід. — Вони вбили вже більше десяти драконів! Уявляєш? Більше десяти…

Дір відчув, як у грудях кипить лють і безсилля. Він стиснув кулаки, але не відвертав обіймів. Її схлипування поступово стихали, і, виснажена емоціями, вона заснула прямо в його руках. Перша ніч, проведена разом, збентежила його — він уявляв її зовсім інакшою. Але дивлячись на неї, яка довірливо притискалася навіть уві сні, він відчув неймовірне тепло й глибоке, щемке кохання.

Ніжно провівши рукою по її щоці, Дір помітив, як уві сні Інгрід потяглася, немов дитина, шукаючи ласки. Він не відводив погляду від її обличчя, спостерігаючи за тихими схлипуваннями, які час від часу проривалися. Кожен звук, кожен рух лише посилював його бажання захистити її та той світ, що був їй дорогий.

Коли перші промені сонця пробилися крізь вузькі штори, Інгрід розплющила очі. Дір міцніше обійняв її, не відпускаючи навіть на мить.

— Вибач, що розбудила тебе вночі, — прошепотіла вона, опустивши очі.

— Я радий, що ти прийшла до мене, — тихо відповів він. — Для мене це дуже багато означає.

— Ти спав цієї ночі? — запитала вона, вдивляючись у його очі.

— Не зміг, — зізнався Дір, посміхаючись. — Ти така гарна, коли спиш.

Інгрід зніяковіла, трохи відвівши погляд.

— Вибач, я зараз піду, щоб ти міг відпочити, — тихо сказала вона.

— Мила, — він посміхнувся, погляд його сяяв щирістю, — для мене це була одна з найкращих ночей у житті.

Дівчина сіла на ліжку й уважно вдивлялася в його обличчя, шукаючи хоч натяк на жарт чи іронію, але не знаходила нічого. Тільки щирість. На її обличчі розквітла тепла, вдячна усмішка.

— Нам потрібно щось зробити, щоб захистити наших драконів, — твердо сказала вона, раптом згадавши причину своїх сліз.

— Я згоден з тобою, — відповів Дір, міцно стискаючи її руку й дивлячись прямо в очі. — Ми не дозволимо їм загинути.

«Коли наші погляди зустрілися, я зрозуміла той світ, який ми любили, ми будемо відстоювати разом — і ніхто, жодна армія, не змусить нас здатися.»