Легенда острова Дракнес

Глава 2

Теплий, сонний морок, у якому перебувала Тая, розірвав різкий, пронизливий дзвінок телефону. Вночі вона забула вимкнути звук і заснула з ним під подушкою. Наосліп намацала апарат, піднесла до обличчя й побачила на екрані: "Мама".

— Дивно… — прошепотіла, натискаючи кнопку прийому. — Алло?

— Тая, слухай мене уважно, — мамин голос був напружений і хрипкий. — Залишайся в селі. Не виїжджай нікуди. Якщо стане небезпечно — сідай у машину й одразу їдь за кордон.

— Мамо… що трапилось? — вона вже відчула, як холодом стиснуло живіт.

— Війна, доню. Все, що казали в новинах… правда, — голос матері затремтів.

Тая різко сіла на ліжку, ковдра сповзла на підлогу.

— Ти ж поїхала вчора у справах… ти в місті?

— Ні, я була в області. Тут уже їхні танки. Спробую прорватися до тебе… Але не чекай. Якщо зможеш — виїжджай сама.

— Добре… — слова далися важко, наче застрягали в горлі.

Лінія обірвалася. Тая одразу набрала мамин номер ще раз, але у відповідь почула лише холодне: "Абонент поза зоною досяжності".

Вона, тремтячими пальцями, відкрила новини — хаотичні заголовки, фотографії вибухів, повідомлення про колони бронетехніки. Її серце билося гучно й швидко. Це не може бути правдою… Це, мабуть, сон…

На старенькому телевізорі, що стояв у кутку, диктори без упину розповідали про рух ворога, про постріли й вибухи. Тая дивилася в екран, але майже нічого не бачила — слова зливалися у гул. Шок, наче густий туман, повільно накривав її.

У Telegram повідомлення сипалися одне за одним. Карта боїв показувала, що їхнє село поки що в безпеці — бої точилися, в інших районах. Але від цього не ставало легше.

Тая, тримаючи телефон у руках, набрала номер директора. Довгі гудки здавалися вічністю, аж поки в слухавці не пролунав його хриплуватий голос:

— Таю, чую тебе. Що там у тебе?

— Я… хотіла дізнатися, як у нас з роботою. Чи… — вона зам’ялася, підбираючи слова. — Чи щось змінюється у зв’язку з тим, що сталося?

— З понеділка почнемо працювати, як планували, — відповів він спокійно, але в голосі відчувалася напруга. — Якщо щось трапиться — будемо діяти по ситуації, коригувати все в міру подій.

— Зрозуміло, — тихо сказала вона.

— Тримайся там. І будь на зв’язку, — додав він і відключився.

Тая поклала телефон на стіл, вдягнула теплу куртку й вийшла на вулицю. Повітря було свіже, різке, з ледь відчутним запахом диму. Біля сусідського двору якраз від’їжджала машина. Стара бабуся Ніна стояла посеред дороги, проводжаючи поглядом автомобіль.

— Доброго дня, що вони роблять? — крикнула Тая, підійшовши ближче.

— Таєчка, ти тут? — стара обернулася й зітхнула. — Хлопці в тероборону записалися, тепер облаштовують блокпости. Я їм старі матраци віддала — хай хоч трохи тепліше буде. — На очах у старої з’явилися сльози, і Тая спробувала перевести тему.

— Ви не знаєте, в магазині з продуктів щось лишилося? Я ж зовсім не планувала залишатися в селі… Вчора засиділася читаючи, пізно лягла, а сьогодні… самі бачите.

— Ой, — бабця сплеснула руками. — Напевно вже нічого немає. Але ти одна їси мало, то я з тобою поділюся. Ходімо до мене.

Вони зайшли у двір, де назустріч вискочив пес. Він загарчав, але швидко впізнав Таю й почав тертися об ноги.

— Диви, не забув тебе.

— Бурко, ти вже старий став, але все такий самий захисник, — усміхнулася Тая, чухаючи пса по животу.

— У тебе хоч тепло в хаті? — запитала бабця.

— Так, газовий котел працює.

— Добре. Я супчик зварила, думала хлопцям на обід, але не знаю, чи повернуться. Складеш мені компанію?

— Звісно.

В хаті пахло супом і свіжим хлібом. Баба Ніна, пораючись біля столу, розставляла миски, різала сало та хліб.

— Ти геть перестала приїжджати після смерті своїх стариків, — мовила вона, не озираючись. — Хотіла дім продати?

— Та ні… Просто все нагадує про них. Ви ж знаєте, ми були дуже близькі.

— Так, до п’ятнадцяти років з ними жила, поки в коледж не вступила. Лише тоді мати забрала тебе. Заміж і досі не вийшла?

— Та ніколи… Робота забирає весь час.

— Мій молодший такий самий. Робота й робота. Все відмовки. Може, то доля? Ви ж у дитинстві закохані були.

— Бабо Ніно… то ж було в дитинстві. Ми подорослішали.

— І що? Хіба дорослим не можна кохати? Ви обоє добре заробляєте, обидва з головою в роботі — зрозумієте один одного. Не дивися так на мене.

Тая округлила очі — ніколи не бачила, щоб баба Ніна когось сватала.

— Вам обом скоро по тридцять, а ви все гуляєте, — махнула рукою жінка. — Їж, поки не вистигло.

Тая, не сперечаючись, узяла ложку й сьорбнула суп. Це відчуття було майже як у дитинстві, коли її залишали в баби Ніни, а дідусь із бабусею їхали в місто.

Бабі Ніні було цікаво все — і про роботу, і про маму, і про плани на майбутнє. Тая відповідала охоче, розповіла про недавнє підвищення, де стала молодим директором філії, і про те, як вмовила керівництво дати їй вихідний у рахунок відпустки.

— З понеділка вже треба виходити на роботу, — зітхнула вона, обхопивши теплу чашку з чаєм.

Звуки двигуна за вікном сповістили про повернення «її» хлопців. Розмова з людиною, яку знала все життя, пролетіла непомітно.

— О, хлопці повернулися, — баба Ніна визирнула у вікно. — Ти бачила, котра година? Частіше заходь у гості, Таєчко.

— Я, мабуть, піду, — Тая підвелася.

— А вечеря?

— Та я скоро лопну, ваші пиріжки мені вже замінили вечерю.

— Ну добре, тоді візьми з собою, — жінка швидко загорнула кілька теплих пиріжків у рушник і поклала в пакет. — Потім рушник занесеш. І завтра обов’язково приходь.

Двері розчахнулися, і двоє кремезних чоловіків заповнили вузький коридор.

— Бабусю, ми вдома! — почувся голос. — О, Тая, привіт. Ти яким вітром тут?

— Привіт. Приїхала речі забрати з дому… і застрягла, — знітилася вона.

— Нічого, то ненадовго, — один з них махнув рукою. — Наші швидко дадуть відсіч. А ти вже йдеш?

— Так, я з обіду у вас тут сиджу.

— Можна до тебе завтра зайти? — запитав Максим, молодший і неодружений онук баби Ніни.

— Заходь, тільки не зранку — хочу поспати.

— Я ввечері перед чергуванням забіжу.

— Домовилися. — Тая усміхнулася і кинула в глиб кімнати: — Бабо Ніно! Дякую за пиріжки.

— Бувай, дитино, — долинуло з кухні, де стара вже накривала стіл для своїх улюблених онуків.

Повернувшись додому, Тая поставила пакет на стіл, зняла куртку і, відчуваючи сум за бабусею, дістала наступного її листа.

«У дитинстві я була не посидючою дитиною, і того вечора, щойно няньки полягали спати, непомітно вислизнула з дому й побігла до дракона. Мене розпирало бажання переконатися, що дорослі й справді зможуть його вилікувати.

У дитячих очах усе здавалося більшим і страшнішим, ніж є насправді, тож навіть коротка стежка до лісу, де лежав поранений дракон, здавалася мені справжньою великою пригодою.»

Обережно ступаючи, Інгрід безстрашно пройшла крізь порожнє поселення, де лише бліде місячне світло ковзало по дахах і вимощених каменем вулицях. Попереду темнів ліс.

Пробираючись між людьми, що невтомно метушилися біля велетенського створіння, Інгрід із затамованим подихом стежила за ними. Втома й тривога були написані на кожному обличчі; руки в крові, одяг ніби зшитий із бурих плям. І все ж, ніхто з цих виснажених рятівників не помічав її — маленької тіні, що ховалася серед вогких кущів і стовбурів дерев.

Підкравшись ближче, вона опинилася біля хвоста дракона й обережно заглянула під величезне, темне, мов ніч, крило. Там, де ще недавно стирчав гарпун, тепер виднівся лише загоєний слід. Рана більше не кровоточила, але краї вкрила тонка кірочка, яка місцями тріскалася, оголюючи темно-червоне м’ясо. Інгрід полегшено зітхнула — найстрашніше, можливо, вже позаду.

Вона обійшла дракона й зупинилася біля його голови. У місячному світлі чорна шкіра звіра мерехтіла, то блищала, то тонула в тіні. Великі ніздрі ритмічно розширювалися, видихаючи теплий, важкий подих, у якому змішалися запахи металу, диму та землі. Інгрід торкнулася шкіри кінчиками пальців — тепла, трохи шорстка. Серце наповнилося дивним поєднанням жалю й спокою.

Набравшись сміливості, дівчинка видерлася на морду дракона. Біля очей шкіра була світлішою, м’якшою, як оксамит. Вона почала гладити його між очима й їй здалося, що звір, навіть напівпритомний, відчув цей дотик. Усівшись, притулившись спиною до його масивної голови, Інгрід тихо заговорила. Казки, почуті в дитинстві, перепліталися з власними вигадками.

– Ти обов’язково одужаєш, – прошепотіла вона, – і ми ще побігаємо разом.

Дракон не розумів слів, але відчував тепло, що лилося з маленьких долонь. Його дихання вирівнювалося, біль наче відступав під цим лагідним бурмотінням.

Не помітивши, Інгрід заснула. Її щока притулилася до теплої шкіри, а розмірене дихання дракона стало для неї колисковою.

Коли вранці жінки, що пильнували дітей, не знайшли її, село сколихнула тривога. Люди, що ще кілька годин тому перев’язували рани драконові, кинулися в ліс на пошуки. Та ніхто не звернув уваги на маленьку постать, яка мирно спала на носі велетенського звіра.

Біль поступово відступав, і сили повільно поверталися до чорного дракона. Свідомість плавала між дрімотою та реальністю, а тіло здавалося чужим і непіддатливим. Крила тягло тупим болем, і перша думка, що промайнула, була: «Я в щось врізався».

Та розрізнені спогади раптом злилися в один гострий, ясний образ, змусивши його різко розплющити очі. Він хотів зрушити лапою чи хвостом, але тіло лишалося нерухомим, наче прикутим.

Дракон почав інстинктивно втягувати енергію з навколишнього світу. Кожен вдих, глибокий і повільний, наче вливав у нього теплу хвилю життя. І раптом… запах. Теплий, легкий, не просякнутий звичним для людей страхом.

Він вдихнув ще раз, розрізняючи джерело — на його морді була людина.

Ні. Дитина.

Її подих був рівним, спокійним, і в цьому ритмі було щось заспокійливе навіть для нього. Дракон скосив око й помітив крихітну постать, яка ворухнулася й обережно провела долонями по його шкірі.

Спочатку дотик здався чужим, майже тривожним. Та за мить напруга розчинилася. Рухи дівчинки були легкими, наче подих вітру, і з кожним проведенням долоні напруга покидала його тіло. З глибини пам’яті виринуло забуте відчуття — безпечності.

І тоді з його грудей вирвався низький, глухий звук.

Глибоке, хрипке муркотіння розкотилося світанковим лісом, мов далекі громи. Люди, що залишалися неподалік, завмерли. Інгрід теж застигла, широко розплющивши очі, долоня завмерла на його теплій шкірі.

Повільно вона підвелася, глянула в його закриті очі й прошепотіла:

— Ти мене чуєш, правда?

Дракон прислухався до кожного слова, відчуваючи найменший порух маленького створіння, яке, попри його силу й страхітливу зовнішність, залишалося поруч. Але він перестав муркотіти, коли теплі доторки припинилися.

Відкривши очі, він побачив її обличчя зовсім близько. Очі дівчинки світилися радістю.

— Ти живий! — вигукнула вона й, підплигнувши, обхопила його морду своїми маленькими руками. — Ти справді живий!

Знову лагідно погладжуючи його, вона сяяла від щастя.

Десь неподалік почулися кроки — дорослі, які почули її голос, пробиралися до джерела звуків.

Їхні кроки були обережними, наче вони йшли по тонкому льоду. Погляди — насторожені, готові в будь-яку мить втекти або кинутися в бік. Попереду йшла Мілена. Вона не змогла залишити свого пацієнта і не приєднатися до пошуків Інгрід.

Побачивши дівчинку, що сиділа просто на морді дракона, Мілена застигла, мов вкопана. Її обличчя змінилося за секунду: спершу — полегшення, потім — шок, і, зрештою, обурення.

— Інгрід, тебе пів поселення шукає! — голос зірвався на крик, у якому тремтіло і полегшення, і злість. — А ти тут… з драконом обіймаєшся! Швидко злазь!

Вона рішуче рушила вперед, але раптово зупинилася, коли величезна голова дракона піднялася і розвернулася в її бік. Очі — глибокі, пильні, з холодним блиском — вп’ялися в неї. Лише тепер Мілена усвідомила, що він не спить. Її дихання збилося, обличчя зблідло, і вона несвідомо відступила на крок.

— Мілено, дивись! Він прокинувся! — голос Інгрід світився щирою радістю. — Ти бачила, які в нього гарні очі?

Дівчинка сиділа зручно, немов на лавці, і навіть весело махала рукою, зовсім не помічаючи страху дорослих.

— Інгрід… не рухайся, — Мілена говорила тихіше, але кожне слово тремтіло. — Щоб він… тебе не скинув.

— Він не нашкодить мені, — впевнено відповіла дівчинка й нахилилася, знову торкаючись драконячої морди. Її долоні ковзнули по теплій, трохи шорсткій шкірі.

І з глибин його грудей знову прокотився звук — низьке, хрипке муркотіння, гучне, як далекі громи.

Мілена здригнулася. Те, що дракон муркоче, здавалося неймовірним… і водночас лякало ще більше. Але Інгрід лише засміялася.

— Я думаю, він хороший, — сказала вона, і раптом легко, без жодних вагань, цмокнула його в носа.

Дракон застиг. Для нього це було нове — ніжність без страху, без підступу. Усередині прокинулося сильне, глибоке бажання оберігати цю крихітну істоту.

— Опусти голову, будь ласка, щоб я злізла, — тихо попросила Інгрід. — А то Мілена хвилюється.

Він, не розуміючи чому, але беззаперечно послухався. Величезна морда плавно опустилася до землі, і дівчинка легко зісковзнула, опинившись поруч із Міленою.

Дорослі, які стояли неподалік, застигли в повному шоці. Те, що вони щойно побачили, суперечило всьому, що знали про драконів.

— Він… послухався, — пошепки вимовив хтось із них.

Мілена лише дивилася на дівчинку й гігантське створіння, не знаючи, радіти чи боятися ще більше.

Протягом наступного місяця життя поселення змінилося.

Інгрід практично перебралася до лісу, де лежав поранений дракон. Рагнар спочатку намагався повертати доньку додому, але кожного разу вона тікала до свого друга, навіть серед ночі. Після кількох безсонних ночей чоловік здався — разом із кількома людьми він збудував невеликий будиночок біля драконового лігва.

Дракон тим часом окріпнув. Літати він ще не міг, але охоче допомагав людям. Він уважно спостерігав за їхньою роботою, запам’ятовував назви предметів і зрештою вирішив долучитися. Якось він узяв у передні лапи кілька повалених дерев і приніс їх до воза. Щоправда, віз не витримав, коли колоди впали згори, тож Інгрід довелося пояснювати, як складати дерево правильно. Відтоді він носив колоди до місця, де чоловіки їх уже пиляли. За кілька днів дракон допоміг очистити територію від слідів власного падіння й заготовити деревину на зиму.

Інгрід проводила з ним майже весь час. Вона сиділа на його морді, розповідала історії, співала йому, а він — здавалось — розумів кожне слово. Її присутність заспокоювала його.

Але з кожним днем у погляді дракона з’являвся сум. У його печері, десь далеко звідси, залишалася біла дракониха, яку він безмежно кохав. Коли його крила зміцніли, він спробував злетіти. Інгрід благала взяти її із собою, але він залишив її на землі.

Поступово він навчився передавати їй образи та емоції. Дівчинка бачила у своїй уяві білу дракониху й відчувала тугу, яку він переживав.

— Вона дуже гарна, — тихо сказала Інгрід, коли зрозуміла, кого він так прагне побачити.

Дракон здивовано завмер, але вона вже додала:

— Ти сумуєш за нею. То лети швидше.

Вона злізла з його морди, відступила, щоб потік повітря від крил не збив її з ніг. Потім швидко повернулася, обняла його за морду й поцілувала в ніс.

— Я ніколи тебе не забуду. Якщо колись пролітатимеш поблизу — обов’язково завітай. А тепер лети. Вона чекає на тебе.

Сльози блищали на її щоках, але голос був твердим.

Дракон вагався. Він сумував за своєю парою, але й ця маленька смілива дівчинка вже стала частиною його серця. Та все ж він розгорнув крила й піднявся в небо.

Інгрід залишилася на галявині. Вона тихо плакала, доки сонце не сховалося за обрій, а тоді повільно пішла до свого ліжка в поселенні. Заснула швидко, виснажена сльозами.

« Він полетів, і біль втрати пронизував мене так глибоко. Я більше не бажала повертатися до лісового будинку. Тому батько переніс наші речі назад до поселення, мені не було ні до чого діла. Спочатку я сумувала і плакала, а потім я втратила бажання жити. І лиш твій дідусь повернув мене до життя.»