Легенда острова Дракнес

Глава 17

М’яке світло світанку ледь торкалося кам’яних стін, пробиваючись крізь важкі дерев’яні віконниці. Тиша дому порушувалася лише тихим потріскуванням вогню в каміні та легким скрипом меблів від кожного руху. Інгрід лежала, притулившись до Діра, відчуваючи його тепло. Важка подорож залишилася позаду, але спокій дому здавався таким незвичним, що вона не могла одразу розслабитися.

— Як добре, що ми вдома, — тихо промовила Інгрід, стискаючи в руках шерстяну ковдру. — Здається, я ніколи так не цінувала наших кам’яних стін, як тепер.

Дір усміхнувся, повертаючись на бік.

— Домашні стіни кращі за будиночок серед натовпу, — пожартував він. — Нарешті можемо залишитися лише вдвох.

Інгрід скосила на нього очі й усміхнулася. Після короткої паузи вона промовила:

— Я досі не можу повірити, що Салім знайшов спільну мову з королем Фалгара! Він завжди був такий відлюдник, постійно сидів у бібліотеці з книжками.

Дір засміявся, перекочуючись на спину.

— Це справжнє диво. І він навіть словом не обмовився про нового знайомого!

— Ми самі винні. Кожен був зайнятий своїми справами, — задумливо відповіла Інгрід. — Ми жодного вечора не провели разом усією командою.

Дір на мить замислився, перш ніж відповісти:

— Знаєш, проживши на острові двісті років, ми майже не помічали плину часу. А там, на Фалгарі, я зрозумів, як швидко він летить. Постійно доводилося поспішати.

— Згодна, ми всі відвикли від такого темпу життя, — тихо промовила Інгрід, вдивляючись у стелю.

На мить запанувала тиша, яку порушувало лише потріскування дров у каміні.

— Але тепер потрібно переконати Раду, що відвідини острова та материка можуть повернути бажання жити як дракенам, так і драконам, — серйозно промовила Інгрід.

— Це буде непросто, — похмуро відповів Дір. — Переконати їх — завдання не з легких.

— Вони можуть не повірити, що люди Фалгара дійсно готові прийняти драконів, — продовжила вона. — Їх навіть не переконає те, що король Фалгара назвав нас своїми друзями.

— Тоді доведеться шукати інші аргументи. Бо якщо не ми, то хто?

Інгрід мовчала. Вона лише стиснула руку Діра, відчуваючи його впевненість і спокій. З ним поруч будь-які труднощі здавалися менш загрозливими.

— У нас ще є трохи часу до Ради, — м’яко додав Дір. — А поки що давай просто насолоджуватися тим, що ми вдома.

Інгрід кивнула, заплющуючи очі й відчуваючи тепло, яке йшло від їхнього зв’язку з драконом. Як добре було знову відчувати його так близько.

Поніжившись ще трохи в ліжку, Інгрід і Дір зрештою піднялися, вдягнулися й вирушили до великої зали, де зазвичай проходили збори. Їхні кроки луною розбивали ранкову тишу, а свіже повітря нагадувало, що дім оживає.

Підходячи до зали, до них приєдналася Мілена. Вже біля входу чекали Салім, Сайрон, Лів та Тімоті. Тепло ранкових привітань злегка пом’якшило серйозність, яка витала в повітрі.

— Лів, ти як? — спитала Інгрід, стурбовано вдивляючись у її обличчя.

— Почуваюся, як завжди. Жодної слабкості чи втоми, — відповіла Лів, виглядаючи абсолютно здоровою. Її очі світилися, наче нічого й не сталося. — А як ви?

— Так само добре, — тихо промовила Інгрід, стиха зітхнувши з полегшенням.

— Мені здається, наше погане самопочуття було викликане відстанню між нами та нашими драконами, — задумливо сказала Мілена, поглядаючи на Саліма.

— Твоя здогадка може бути правдивою, — підтримав Салім. — Ми ніколи не віддалялися від драконів так далеко і на тривалий час. Ця подорож стала для всіх справжнім випробуванням.

— У нас із Лів є новина, — несподівано втрутився Тімоті, і його голос сповнився легкої радості. — У нас буде дитина.

Слова прозвучали мов грім серед ясного неба. Всі на мить завмерли, а потім вибухнули привітаннями, сміхом і вигуками радості. Народження дітей на острові було справжнім святом, адже траплялося це надзвичайно рідко.

— Звідки ви знаєте? — здивовано спитала Мілена, новина здалася їй надзвичайно несподіваною. Вона навіть не встигла провести огляд Лів.

— Лаза сказала, — усміхнулася Лів. — Вона відчула в мені іскру життя й тому прилетіла на причал.

Лаза, її дракониха, завжди була вірною супутницею. І тепер, коли в ній самій зародилося нове життя, це створіння, яке нещодавно відклало яйце, стало першим, хто дізнався про цю новину.

— Ти перша, чию вагітність відчув дракон, — захоплено промовила Мілена, швидко занотовуючи це у свій записник. — Після Ради зайдеш до мене. Я хочу оглянути тебе й переконатися, що з дитиною все гаразд.

— Обов’язково прийдемо, — серйозно відповів Тімоті, міцно обіймаючи Лів.

— Ну що, ходімо, — втрутився Сайрон, усміхаючись. Він був такий же радісний, як і всі інші, але в голосі відчувалася нетерплячість. — Потрібно швидко завершити Раду. Хочу якнайшвидше приступити до будівництва нового корабля.

Зайшовши до зали, де вже чекали старійшини острова, члени першої команди, що наважилася залишити Дракнес, зайняли свої місця за великим столом. У приміщенні панувала напружена, але водночас сповнена очікувань атмосфера.

— Я радий, що ваші пригоди завершилися добре, — почав староста, підводячись зі свого місця. Його голос був спокійним, але впевненим. — Ми зібралися тут, щоб почути ваші розповіді.

— Можна я почну? — озвалася Мілена, її голос звучав упевнено.

Ніхто не заперечив. Усі розуміли, що знахарка має чим поділитися.

Мілена трохи підвелася й почала розповідь про свої спостереження та знахідки на острові Фалгар. Вона говорила про розвиток медицини, нові методи лікування та відкриття, які привезла додому.

— Я знайшла там атлас анатомії, — зізналася вона, тримаючи в руках велику книгу, яка вже стала її дорогоцінністю. — Мушу визнати, довелося позичити його без дозволу. Але я пообіцяла собі, що поверну його, щойно перепишу та перемалюю все, що в ньому є.

Вона опустила погляд, але голос залишався твердим.

— Є речі, в яких той світ відстає від нас, — продовжила вона, дивлячись на слухачів. — Але є й те, чого ми не могли винайти через наше ідеальне здоров’я. Наприклад, гриб, який вони використовують для боротьби із запаленням в організмі. Ми ніколи не потребували такого засобу, тож навіть не знали про нього.

Її голос наповнився захватом, коли вона почала описувати операційні зали та лікарні Фалгара.

— Уявіть собі: будь-хто може отримати лікування. Їхні лікарні доступні для всіх, незалежно від статусу чи достатку. Це справжнє диво.

Та раптом її настрій змінився. У голосі з’явилася нотка суму.

— Але там зовсім не цінують травників. Їх вважають лише доповненням до основної медицини, якщо взагалі визнають. Я бачила, як їхні знання зникають, ніби вони неважливі…

Мілена зробила паузу, даючи присутнім час осмислити її слова. Її розповідь пробудила різні емоції — від захоплення до суму, і всі чекали продовження.

— Я б хотіла продовжити своє навчання там, — сказала Мілена, дивлячись на членів ради з легким хвилюванням у голосі. — Хочу мати змогу брати участь у нових дослідах і опановувати ті знання, які можуть стати корисними для нас усіх.

Її слова були виважені: вона добре усвідомлювала, що саме від того, як рада сприйме цю інформацію, залежатимуть майбутні подорожі за межі острова.

— На Фалгарі я знову відчула смак життя, — продовжила вона, а в очах спалахнули спогади про те, що пережила там. — Тамтешні знання та підхід до лікування — це не просто відкриття, це шанс змінити наше життя.

Проте її голос раптово став серйозним.

— Але є й інша сторона, про яку ми маємо пам’ятати. Ймовірно, ми не можемо довго розлучатися з драконами. Тривале перебування за межами острова, без драконів, не можливе..

Мілена зробила паузу, наче збираючись із думками.

— Коли ми відпливали з Фалгара, Лів була вкрай слабка. Чесно кажучи, я думала, що вона не виживе. Її стан поступово погіршувався. Але щойно ми почали наближатися до Дракнеса і наших драконів, її здоров’я стало поліпшуватися. Сайрон, дракон, якого ми зустріли на півдорозі до острова, теж почав почуватися краще, щойно відчув близькість свого дракона.

Вона перевела погляд на присутніх, щоб переконатися, що її слухають уважно.

— Тому, плануючи наступні подорожі, ми маємо враховувати цей фактор. Повернення на Дракнес потрібно здійснювати кожні чотири-п’ять місяців, щоб уникнути можливих хвороб або виснаження. Ми всі маємо зважати на цей зв’язок із нашими драконами. Або показати світу наших драконів.

Мілена замовкла, даючи раді час осмислити її слова. У залі запанувала тиша, старійшини обмінювалися поглядами, уважно обдумуючи почуте.

Сайрон, який уже майже підстрибував від нетерпіння, ледь дочекався, поки Мілена завершить свою розповідь.

— Тепер я! — вигукнув він, підводячись із місця. Швидким рухом розклав на столі перед собою карти та креслення. — Ми неприпустимо відстали в суднобудуванні. Те, що ми збудували для подорожі, — просто діряве корито в порівнянні з тими кораблями, які будують на Фалгарі.

Його голос звучав упевнено, хоча на обличчі проглядалося легке хвилювання.

— Я думав, що наш човник був вершиною суднобудування. Але не врахував, що ми, як сказала Мілена, через відсутність потреби не шукали нічого нового. У нас є дракони, і з їхньою допомогою ми обходилися без багатьох речей.

Сайрон зробив паузу, оглядаючи присутніх, і продовжив уже з ентузіазмом:

— Тому я хочу побудувати новий корабель. Кращий за будь-який із тих, що я бачив на Фалгарі! Звісно, для цього знадобиться команда, і я пропоную всім бажаючим стати частиною екіпажу першого корабля.

Його очі горіли, і здавалося, він уже бачив уявні майбутні мандрівки. Він розповідав, яких висот досягло суднобудування на Фалгарі, які інструменти там використовують, і як можна залучити драконів до будівництва кораблів. Члени ради помітили, що Сайрон, захоплений своїми мріями, вже уявляє цілу флотилію.

— Сайроне, ти трохи відхилився від обговорення, — спокійно втрутився Рагнар, який добре знав схильність друга до мрійливості.

Сайрон зніяковіло усміхнувся:

— О, вибачте! — Він опанував себе і продовжив. — Верфі та інструменти, які використовують на Фалгарі, можна значно вдосконалити. Наші дракони можуть допомогти нам у цьому. А ще — карти! Ті карти, що я бачив до прибуття на Фалгар, — ніщо. Навіть мої власні блякнуть перед тими, що я привіз.

Він розстелив перед присутніми величезну карту, створену фалгарськими моряками. Усі нахилилися над нею, розглядаючи моря, океани, великий материк і численні маленькі острови.

— Ось Дракнес, — показав Сайрон. — Люди Фалгара називають цю місцевість «Краєм розбитих кораблів». Морські дракони створили неприступне дно й сильні течії, тож великі судна не можуть пройти. Маленькі острови, що з’явилися через зміни рельєфу морського дна, лише додають перешкод. А тут — великий материк, — він вказав на зелений клаптик землі. — Раніше на моїй карті був лиш шматочок материка. Тепер там великі держави, де правлять королі. Кораблі постійно вдосконалюються, судячи з розмов моряків і майстрів.

Сайрон підняв очі, шукаючи реакції присутніх, і завершив натхненно:

— Я розумію, ми шукали прихистку та віддаленість від світу. Але якщо ми не будемо знати, як розвивається світ, можемо несподівано опинитися беззахисними перед зовнішніми загрозами.

Члени ради уважно розглядали карти та креслення, які Сайрон розклав перед ними. Його захоплення було зрозумілим, але атмосфера в залі ставала напруженішою. Вони бачили, наскільки хитким може стати становище драконів та їхнього поселення, якщо Сайрон має рацію.

На карти накладалися вигадливі течії, круті обриви й неприступні рифи, водночас простежувалися нові маршрути. Здавалося, що єдина перешкода — час. І хоча все виглядало нереалістично, глибоко всередині кожен розумів: люди одного дня знайдуть спосіб подолати ці природні бар’єри.

Нікому не хотілося вірити, що все станеться так швидко, але питання безпеки драконів та їхнього поселення ставало дедалі актуальнішим. Навіть один успішний корабель, який подолає ці перешкоди, робить острів, що вважався надійним прихистком, потенційно вразливим. І хто тоді зупинить людей, якщо вони зможуть дістатися сюди?

Слухаючи мрії Сайрона про нові кораблі та подорожі до інших островів і материків, присутні розуміли: його фантазії про морські мандрівки — це одне. Але ті, хто промальовував течії та острови навколо Дракнеса так детально, можуть нести реальну загрозу.

Закінчивши свою розповідь, Сайрон зібрав креслення та карти й поклав їх на стіл. Він відступив, даючи можливість іншим поділитися своїми знахідками.

Інгрід, зітхнувши, поклала на стіл кілька аркушів, на яких були дитячі малюнки драконів. Вона витягла кожен аркуш, розклавши їх у ряд, і поглянула на присутніх.

— Це все, що нам вдалося дізнатися про драконів, — почала вона сумно. — Це переписані тексти з давніх книг про драконів, але вони виглядають, наче дитячі казки.

Інгрід покрутила головою й знову поглянула на малюнки, немов намагаючись знайти щось важливе в цьому дитячому безладді.

— В них немає жодної цінної інформації, — продовжила вона, розчаровано складаючи листи. — Але нам вдалося поговорити з деякими старими людьми, які розповіли цікаві речі.

Вона зробила паузу, збираючись із думками, і додала:

— Одна жінка, яку ми зустріли в рибацькому поселенні, розповіла про «воїнів свободи». Саме вони полювали на драконів. Правителі міст платили їм за вбивства, а коли дракони зникли, «воїни свободи» втратили сенс існування. Вони всі розбрелися, і вже понад сто п’ятдесят років ніхто не чув про драконів.

— У книжковій майстерні, де ми працювали, був старий чоловік, — додав Дір. — Одного вечора, коли я завів розмову про драконів, він дуже дивно відреагував. Сказав, що дракони — діти світу, і завдяки їм наш світ жив. Але після їхнього знищення світ почав вмирати. З кожним роком врожаї зменшуються, хвороб більше… Потім я дізнався, що цей чоловік приїхав із материка.

Дір замовк на мить, потім продовжив:

— Я розпитав тих, хто ще прибув із материка, і дізнався, що він помирає. Земля там більше не придатна для вирощування. Кожен рік природа слабшає. Лише та частина материка, яка ближче до нас, ще тримається. Зв’язок драконів і світу, про який розповідала твоя дракониха, Діду, — це не вигадка. Світ зараз показує, що він потребує драконів.

Староста, слухаючи слова онука, поклав руки на стіл, важко зітхнув і подивився всім присутнім у очі.

— Дір, вони вигнали драконів. Знищували їх, поки не знищили всіх. Вижили лише ті, що є на острові, — промовив тихо, але з глибоким розумінням.

Староста Дем’ян сидів, заглибившись у роздуми, а спогади про подорож на материк із його драконихою не полишали його. Він дивився в далечінь, ніби шукаючи слова, яких ще не вистачало, щоб осмислити побачене. Літаючи над материком, він бачив, як природа вмирає. Ці страшні зміни здавалися покаранням для тих, хто вбивав дітей світу.

Під час однієї з подорожей вони потрапили в пусте поселення, яке колись було живим. Блукаючи серед розвалених будинків, Дем’ян не знаходив жодної живої душі. Лише порожні стіни та згарища залишалися від колишніх домівок. Він обшукав кожен будинок у пошуках хоч якоїсь підказки, але розумів: люди, що жили тут, померли — від голоду чи хвороби. Ті, хто вижив, мабуть, втекли, шукаючи надію в іншому місці, але світ уже не був тим, яким колись був.

Дем’ян піднявся в небо разом із драконихою і глянув на поселення з висоти. Він вирішив, що залишки цього місця, яке стало могилою для багатьох, не повинні бути забуті, не повинні залишитися на розтерзання часу.

— Підпали будинки, — наказав він драконихі. Потужне полум’я охопило залишки споруд, перетворюючи їх на купи попелу.

Слухаючи розповідь про те, як добре живуть люди на Фалгарі, староста не міг збагнути різницю між островом і материком.

— Я не розумію, чому материк гине, а на Фалгарі все добре, — сказав Рагнар, слухаючи Діра. — Адже на Фалгарі немає драконів.

— На це зможу відповісти я, — тихо промовив Салім, який до цього часу читав книгу. Він закрив її і подивився на присутніх. — На Фалгарі є королівська родина Вальдхейм.

Всі здивовано поглянули на нього, не розуміючи, як це пов’язано з їхньою розмовою. Бачачи нерозуміння на обличчях, Салім продовжив:

— Король розповів, що його родина має зв’язок із островом. Завдяки цьому зв’язку острів Фалгар не занепадає.

— Не розумію, що за зв’язок, — запитав син старости, намагаючись розібратися.

— Якимось чином чоловіки королівської родини впливають на родючість та природу острова, — пояснив Салім. — Від їхньої присутності ґрунт стає родючішим, рослини ростуть швидше, тварини розмножуються краще. Король часто подорожує островом, і всі знають його в обличчя. Люди не здогадуються, що причина благополуччя — у ньому. Король контролює обробку полів, тому багато хто думає, що врожайність зростає завдяки правильному догляду за землею.

Всі замовкли на мить, осмислюючи почуте. Тоді коваль Айрін, який досі мовчки слухав, підняв голову і сказав:

— Дивно… можливо, ще десь є ті, хто має якісь особливі здібності.

— Потрібно з’ясувати, чи справді відсутність драконів так ганебно впливає на ті частини світу, де їх нема, — сказав Дір, якого мучила розповідь людей з материка.

— Ми не можемо просто літати по світу, куди заманеться, — заперечив Дем’ян, який був переконаний, що випускати когось із острова небезпечно.

— Але ми можемо переконати людей не боятися драконів, — втрутилася Лів.

— Щоб цього досягти, потрібно більше, ніж просто слова, — сказав Тімоті, який до цього часу мовчав. — Люди на Фалгарі вірять у богів, але ці боги ефемерні, без обличчя. Вони лише оберігають певні речі.

— Спілкуючись у храмах із майстрами, які різьбили статуї богів, ми дізналися: храми будують, щоб людям було куди звернутися в скрутний час, — додала Лів, підтримуючи чоловіка. — Про прояви божественної сили ніхто не знав.

— Дракони реальні, і ми можемо перетворити страх у віру, — задумливо сказав Тімоті. — Можна зробити маленькі статуї драконів і роздавати їх, розповідаючи про вплив драконів на світ.

— А ще можна писати історії про драконів, — підхопив Рагнар. — І розповсюджувати ці книги серед людей.

— Але це має бути непомітно. Ніхто не повинен пов’язати це з нами, — серйозно промовив Салім.

— Ви можете йти. Завтра вранці ми оголосимо рішення щодо подальших подорожей, — додав староста, який почув достатньо та хотів переговорити з членами Ради, а також покаятися за свій польот за межі острова.

Команда, яка першою за багато років покинула острів і провела поза його межами кілька місяців, пішла. Члени Ради залишилися на самоті, кожен поглинений власними думками. Багато що залишалося незрозумілим і важким для осмислення.

Дем’ян, сидячи за столом, зібрався з силами, важко зітхнув і заговорив:

— Тиждень тому я вирушив на материк, — його голос був серйозним, і всі в кімнаті одразу повернулися до нього. — Я полетів далеко, у глиб материка, і знайшов поселення. Але воно було порожнє. Навколо нього не росло нічого. Повітря було важким і мертвим. І найстрашніше: коли дракон приземлився, він не відчув жодного живого створіння.

— Ти покинув острів? — здивовано вигукнув Рагнар. — Ти, хто так наполягав залишатися на острові й не виходити за його межі, просто взяв і полетів на материк?

— Так, взяв і полетів, — роздратовано відповів староста. — Головне не те, що я полетів. Головне, що навколо поселення не було нічого живого.

— Як це? — Рагнар підняв брови, розгублено дивлячись на старосту. — Ти хочеш сказати, що там не було навіть жодної тварини?

— Нічого, — підтвердив Дем’ян. — Зовсім нічого. Як ніби сама природа вирішила, що це місце більше не заслуговує на життя. Жодного звуку, жодної живої істоти — тільки порожнеча.

— Дивно… — Рагнар покрутив головою, не вірячи власним вухам. — Але це не може бути правдою. Ти кажеш, що поселення порожнє, але чому тоді люди зникли?

— Вони не зникли, — староста подивився на Рагнара пильним поглядом. — Вони померли. Рагнаре, тобі вже понад двісті років, а ти все говориш про зникнення. Бріт відчула пустоту на тому місці.

— Яку пустоту? — запитав Айрін, голосно ковтаючи. — Ти хочеш сказати, що земля була мертвою?

— Так, — Дем’ян зітхнув. — Я був там. Відчув через зв’язок дивну пустоту. Це було жахливо.

Того дня Рада засідала до пізньої ночі, і її члени розійшлися вже о півночі. Але староста Дем’ян не хотів іти спати. Він покликав Бріт, і вони разом вирушили до місця, де тиждень тому спалили залишки поселення.

Як тільки вони підлетіли, Дем’ян помітив щось дивне: на місці, де полум’я драконихи торкнулося землі, проросла маленька ділянка зеленої трави. І ще один клаптик зеленої рослинності виріс там, де минулого разу приземлялася його дракониха.

Трава була яскравою, майже неприродно зеленою на фоні оточуючих мертвих земель. Дем’ян зупинився, розглядаючи це явище. Його обличчя відображало змішані почуття: здивування, сумнів і навіть легку надію. Чи міг цей маленький фрагмент зеленої рослинності означати щось більше, ніж просто збіг?