Легенда острова Дракнес

Глава 26

Ніч у готелі пролетіла тихо. Тая дочитала майже всі листи, заглиблюючись у слова, що відкривали їй минуле. Кожен лист був як маленький світ — теплий, сумний, сповнений надії. Вона акуратно складала їх поряд, відчуваючи, як серце поступово наповнюється спокоєм і рішучістю.

Ранок настав раптово: слабке світло пробивалося крізь штори, і холодне березневе повітря нагадувало про те, що шлях ще попереду. Тая зібрала речі, перевірила квиток на паром і вирушила до причалу Броттумсунда.

Паром рушив плавно, скриплячі під палубою, а вода блищала сріблястими хвилями під ранковим сонцем. Шлях до острова Хітра тривав близько п’ятдесяти хвилин. Тая стояла біля борту, вдивляючись у холодні води фіордів і відчуваючи вітер, що обдавав обличчя. Кожен подих приносив відчуття свободи і невідомості одночасно.

Саме тут, на паромі, вона відчувала, що залишає позаду останні сумніви. Останній лист вона розгорнула вже серед моря.

«Перші дні після народження доньки були нелегкими для мене, але Дір завжди був поруч. Він перейняв на себе всі турботи: доглядав за дитиною, допомагав мені і порався по господарству. Жителі Дракнесу приходили привітати нас, і потік гостей здавався нескінченним.

За тиждень усі бажаючі навідалися в дім де прийшла нова душа, і сім’я нарешті отримала трохи спокою. Інгрід повернулася до звичних справ, а Дір пішов завершувати будівництво нового житла, залишивши дружину з донькою вдома.

Діона росла спокійною, мовчазною дитиною, але цього дня все змінилося. З самого ранку вона плакала й ніяк не могла заспокоїтися. Інгрід цілий день носила її на руках, намагаючись колихати, співати, навіть поїти трав’яним настоєм, який рекомендувала Мілена. Але нічого не допомагало.

Коли Дір повернувся пізно ввечері, Інгрід була виснажена.

— Вибач, що не зміг вирватися раніше, — швидко промовив він, помив руки й взяв доньку на руки, ніжно притиснувши її до грудей. — Що трапилося?

— Вона сьогодні просто не могла заспокоїтися. Усе перепробувала, але нічого не допомагало, — відповіла Інгрід, розтираючи втомлені плечі.

— Може, вона відчуває небезпеку? — замислився Дір, похитуючи доньку і тихо наспівуючи.

— Небезпеку? Вона ж немовля, Дір. Яка небезпека може бути на цьому острові? — Інгрід втомлено опустилася в крісло.

— Не знаю, — присів поруч Дір, задумливо дивлячись на дитину. — Але сьогодні на Раді обговорювали дещо дивне. Понад сотня кораблів кинули якір біля лінії захисту. Жодних прапорів, ніяких ознак, чий вони.

— Що? — здивовано промовила Інгрід. — Це справді дивно.

— Ці кораблі не схожі ні на що, що ми бачили раніше, — Дір похитав доньку. Нарешті вона перестала плакати, і напруга трохи спала.

Інгрід відчула, як серце стискається від тривоги. Вона намагалася змінити тему, відволіктися, але неприємне передчуття не покидало її.

Вона підвелася, накрила на стіл, намагаючись повернути собі відчуття звичного дня. Дір швидко повечеряв і забрав дитину з рук виснаженої дружини.

— Все дуже смачно. Іди відпочивати, я поки пригляну за Діоною.

— Скоро час годування, тому я помиюся, — сказала Інгрід, поспішаючи. Вода вже закипіла.

Втомлена, вона нарешті здригнулася в бочці з гарячою водою, дозволяючи тілу розслабитися. Легке погладжування по руці повернуло її з дрімоти.

— Вона вже хоче їсти, — промовив Дір, обережно нахилившись і поцілувавши дружину.

Швидко завершивши купання, Інгрід одяглася й сіла в крісло, в якому зазвичай годувала маленьку донечку. Спокій повертався, хоч тінь тривоги все ще залишалася на її обличчі.

Дір обережно підняв доньку з рук дружини, намагаючись не розбудити її. Маленька Діона тихо хникала, але чоловік притиснув її до грудей, похитуючи в ритмі спокійного танцю.

— Тсс, моя крихітко, все добре, тато тут, — тихо прошепотів він, погладжуючи малу по спинці. Її маленькі ручки стиснулися в кулачки, а очі, які щойно почали наповнюватися слізьми, поволі заспокоїлися.

Інгрід, не відчувши тепла донечки, глибоко зітхнула уві сні і затишно вмостилася на кріслі. Дір глянув на дружину, втомлену після довгого дня. Він підійшов ближче, накинув на неї легку ковдру і тихо нахилився, щоб поцілувати її в чоло.

— Тепер твоя черга відпочити, кохана, — прошепотів він, вирівнявшись.

Діона ще трохи хникала, хоч і тихіше. Дір знову почав ходити по кімнаті, заколихуючи доньку.

— Ти просто не хочеш спати, правда? А може, тобі щось наснилося? — говорив він тихо і лагідно, намагаючись заспокоїти її.

Раптом щось у крихітній донечці пробудило цікавість: її погляд затримався на світлі від вогню в каміні. Вона простягнула руку, наче хотіла торкнутися язиків полум’я, що гралися на стінах кімнати.

— О, бачу, ти маленька дослідниця, — усміхнувся Дір, обережно повертаючи її так, щоб вона могла спостерігати гру світла. — Але зараз уже ніч, час відпочити.

Поступово повіки дитини злипалися. Дір дочекався, поки вона засне, перш ніж обережно покласти доньку в ліжечко. Потім переніс дружину на ліжко, обережно вкрив її ковдрою, і ще раз поглянув на сплячу доньку, відчуваючи тепло й спокій, які наповнювали кімнату.

Голосний крик малечі розбудив усіх. Дір миттєво відкрив очі, але на кілька секунд не міг зрозуміти, де він. Моргнувши кілька разів, раптом згадав: сидів біля комину, тримаючи доньку на руках, яка нарешті заснула. Перевівши погляд на руки — і дитина зникла. Серце стукнуло сильніше, і він кинувся на крик.

У кімнаті його чекала жахлива картина: чоловік з ножем стояв біля вікна. Крик Діони застав його зненацька. Інгрід миттєво схопила дитину й відступила в кут кімнати, намагаючись захистити її.

Дір, не вагаючись, кинувся вперед, ставши живим щитом між нападником і своєю сім’єю. Нічну тишу прорізав глухий грохіт — і кілька секунд вистачило, щоб Дір схопив стілець, що стояв поруч, і вдарив ним у голову нападника. Той впав непритомний.

У цей момент крики й рев драконів стали ще гучнішими. Полум’я від вогнів, що виривалося через вікна, робило ніч світлою як день.

— Бери Діону, і біжимо на вулицю! — наказав Дір, схопивши дружину за руку.

За порогом їх чекав жах. Острів пала. В небі дракони, втративши контроль, випускали полум’я, підпалюючи все навколо. Будинки горіли, хвилі шторму накочували на узбережжя, поглинаючи залишки поселень, а кожна нова хвиля народжувала ще більше драконів, що падали на землю з полум’ям.

Вогонь, крики і рев створювали хаотичну, жахливу симфонію.

— Бур каже, що вбито членів ради. Їхні дракони загинули жахливо, — пробурмотів один із чоловіків.

— Нам треба тікати! — додав голос Чорного дракона в голові Інгрід. — Біжіть до галявини в лісі, там, де зник Ліам.

— Бур збере драконят. Нам потрібно сховатися, — промовив Дір, схопивши Інгрід за руку і потягнувши її до лісової чащі.

Чорний дракон здійнявся над ними, силою відштовхуючи божевільних драконів, які втратили зв’язок із господарями. Їхнє полум’я виривалося назовні, спалюючи все на шляху. Небо над островом стало палаючою ареною: дракони металися в нестримному шаленстві, тіла їх буквально горіли зсередини, а полум’я знищувало будинки, ліси, все живе.

— Чорний каже, що є безпечне місце. Потрібно дістатися мертвої зони, — сказала Інгрід, не відводячи погляду від дракона, який здіймався над ними. Його могутні крила розкидали вогняні уламки вбік, створюючи коридор для втечі.

— Воно далеко? — лаконічно спитав Дір, стискаючи руку дружини.

— Поруч із місцем, де зник Ліам, — відповіла вона, впевнено, тримаючи його руку.

Зліва одна з хатин обвалилася, охоплена полум’ям. Нові крики донеслися до них, але вони вже віддалялися, рухаючись швидко лісовою стежкою.

Захоплена читанням, Тая не відразу почула оголошення про прибуття. Лише моряк, що розпочав підготовку до причалювання, з веселою усмішкою окликнув її:

— Ми прибуваємо. Вам варто це бачити.

Дівчина кліпнувши відірвалася від листа й завмерла. Паром повільно наближався до порту на Хітрі, і берег острова поступово розкривався перед її очима: червоні та білі будиночки, розкидані серед зелених пагорбів, вузькі звивисті дороги вздовж узбережжя, невеликі причали для риболовних човнів і паромів.

Коли паром причалив, Тая ступила на дерев’яний пірс і глибоко вдихнула свіже морське повітря. Легке хвилювання пробігло по спині — невідоме, але приємне, як перед новим розділом у книзі. Людей було небагато: хтось розвантажував рибу, хтось поспішав на роботу, але загалом острів здавався тихим і спокійним.

Тая повільно пройшла повз кілька магазинчиків та кафе, уважно оглядаючи вулиці й шукаючи вказівки щодо готелю. На одній із вузьких вуличок вона помітила невеликий guesthouse з вивіскою «Hitra Guesthouse» — біла будівля з червоною покрівлею, квітковими горщиками на підвіконнях і затишним входом. Вона увійшла всередину, і тепле світло ламп одразу огорнуло її, ніби запрошуючи залишитися.

На рецепції Тая пояснила, що прибула з паромом і хоче переночувати. Жінка привітно усміхнулася, перевірила вільні номера й видала ключі.

Номер був простий: ліжко з білим покривалом, невелика тумбочка, стілець біля вікна, через яке відкривався вид на тиху вуличку і частину порту. Тая поставила рюкзак біля ліжка, сіла на краєчок і відчула, як напруження останніх днів поступово відступає. Вона глянула у вікно на порт, де легкий морський вітер шепотів у гілках дерев, і зрозуміла: цей острів стане першим пунктом на її новому шляху.

Після короткого відпочинку Тая вирішила прогулятися вузькими вулицями Хітри. Березневе повітря було свіжим і прохолодним, час від часу легкий вітер піднімав дрібні хвилі на воді фіорду та хитав крони голих дерев. Сніг уже майже зійшов, залишаючи по узбіччях мокрі калюжі й зеленуваті плями трави, а сонце ледве пробивалося крізь сіре хмарне небо.

Вона зайшла в маленьке кафе, яке привернуло її увагу затишним світлом і ароматом свіжої випічки. Усередині було тепло, запах кориці і кави огортав одразу. Тая зайняла місце біля вікна, дивлячись на тихий порт і риболовні човни, що хиталися на хвилях.

До неї підійшла місцева жінка середнього віку з доброзичливою усмішкою і коротким русявим волоссям.

— Ви вперше на острові? — запитала жінка, поклавши на стіл гарячу чашку кави.

— Так, і це неймовірне відчуття… — злегка захоплено відповіла Тая, дивлячись на тихий порт за вікном. — Хочу побачити справжній дух цього місця.

— Тоді вам краще від’їхати від міста, — тихо сказала жінка. — Серед лісів є маленькі будиночки, в яких можна зупинитися на ніч. Довкола вас нікого не буде, лиш природа.

— Де я можу дізнатися про них більше?

— На стійці є буклети, ви можете вибрати будь-який.

— Дякую, думаю, я прислухаюся до вашої поради. Але в мене немає авто.

— Можна домовитися з місцевими, хтось вас відвезе. Або господар дому сам завезе вас, — усміхнулася жінка.

Жінка відійшла до іншого відвідувача, а Тая, взявши буклет, розглядала пропозиції. Вона зателефонувала за кількома номерами і вже за третім домовилася про бронювання невеликого будиночка на два тижні. Можна було заїхати сьогодні, тож Тая вирішила не тягнути.

Господар будиночка запропонував відразу заїхати в крамничку за продуктами. А вже ввечері, коли сонце почало сідати, Тая опинилася в місці, що стане її домом на найближчі два тижні. Господар допоміг розтопити каміни, показав, де брати дрова та як користуватися бойлером.

Попрощавшись з чоловіком, Тая наповнила ванну гарячою водою і нарешті дозволила собі розслабитися з вином. Все напруження подорожі і пережитого відпустило після третього бокала, а сон поступово заволодів її свідомістю.

Тая не бажала покидати зручне ліжко, тож дозволила собі поніжитися в обіймах сну трохи довше. Легкий сніданок супроводжувався переглядом новин, які були геть не втішні. Засмутившись, дівчина вирішила прогулятися довкола будинку. Ліс поступово прокидався: чути було пташині пісні та шурхіт тварин десь у далині. Цього разу Тая боялася відходити далеко, обираючи лише стежки поруч із домом.

На зворотному шляху вона вирішила повернутися іншою стежкою і вийшла на невеличку галявину серед дерев. Сонячні промені пробивалися крізь гілки хвойних дерев, малюючи на землі золотаві плями. Краса галявини захопила Таю.

— Здається, я знайшла місце… — тихо промовила вона, обійшовши галявину ще раз. Тепер вона була впевнена: саме тут варто попрощатися з бабусею та дідусем.

На острові швидко темніло, туман обволікав дерева, тож Тая, не затримуючись, повернулася до будинку. Вона підготувала урни та недочитаний лист, вирішивши прочитати його вже під час розвіювання праху. Лист від мами вона також обережно поклала до рюкзака.

Після вечері Тая повернулася в ліжко, увімкнула серіал на телевізорі та дозволила собі відпочити, відчуваючи, як поступово розслабляється тіло і розум після тривалого шляху.