Проєкт Лазар 2

- Загін Химера, - я дістав срібний медальйон, який блиснув під світлом смолоскипа. Хлопці одразу розслабились і кинулись до своїх. Та я не відчував вже там життя. - Далі ви самі.

- Стривай! - один з них зупинив мене. - Допоможеш нам дійти до найближчої таверни?

- Добре.

Погодившись, я почав стягувати дохлих щурововків в одну купу. І якщо був магічний камінь - діставати його. Поки хлопці хоронили своїх соратників та оплакували їх, я закінчив зі своїми справами, спаливши всіх монстрів і стояв поодаль очікуючи.

- Вибач, забув представитися, загін Камелія, мене звати Кама, - хлопець підійшов ближче, протягуючи руку. - А мого товариша Мел.

- Лазар, - я потиснув долонь і сильніше натягнув капюшон, бо Кама намагався розглянути моє лице. - Готові йти?

На моє питання він дещо розгублено подивився на свого товариша, який досі стояв біля мертвих. Цікава в них команда: три хлопця, три дівчини. І на жаль, вижили тільки двоє. Я розумів їх журбу, проте затримуватися довше необхідного не хотів.

Направившись до Мела, я присів біля нього.

- Треба йти, - хлопець з порожнечею в погляді дивився на мертве тіло. - Якщо хочеш, я можу спалити їх тіла.

Лиш тоді він подивився на мене. З сумом, який дуже швидко змінився ненавистю. Він вже набрав повітря, щоб гаркнути на мене, проте швидку здувся, тихо попросивши:

- Зроби це.

Тіла згоріли швидко, а коли Кама почав цікавитись дивним кольором полум’я, то я відповів, що це звичайна магія. А більшого їм не варто знати.

Я розумів, що моя холодність до цих людей неправильна, треба проявити більше співчуття. Та давався в знаки досвід, ще й втома накопичилась, не дозволяючи мені проявити якихось емоцій.

Рухались ми швидко, хлопці спочатку боялись монстрів, та я заспокоїв їх, що ніхто не нападе на нас. А тих почвар, що втекли, вже знищили. Коли рухались, встиг вивчити нових попутників: Кама - рудоволосий хлопець з ластовинням на простакуватому обличчі. Відчувалось, що він дуже комунікабельний, проте смерть товаришів вибила його з колії. Мел ж чорнявий хлопак з низько посадженими очима і широким лобом. Мовчазний і постійно похмурий. Як потім сказав Кама, по обличчю його друга ніколи не скажеш, про що той міркує і що відчуває.

По дорозі, рудоволосий хлопець розговорився. Розповів, що вони з одного селища і вирішили з друзями помандрувати, як до цього їх батьки. На цих словах Кама замовк і важко зітхнув. Мені то взагалі було все одно, але по хлопцю було видно, як він хоче з кимось поговорити. Тому і не затикав його. Через декілька хвилин Кама продовжив розповідати: їх назва загону це об’єднання трьох імен - Кама, Мел і Лія. Інші люди, які мандрували з ними, додалися вже в Ламарі для того, щоб разом виконувати місії.

А чого пішли в ночі? Вважали, що це все байки про небезпеку. І думали встигнути до наступної таверни, бо минула була без вільних місць для ночівлі.

Кама намагався розпитати про мене, проте я обірвав його словами: чим менше будеш знати, тим краще для тебе. Те що він намагався роздивитись моє обличчя, я ігнорував. В цій темряві і під мерехтливим світлом смолоскипа - він тільки підборіддя побачить. І так хвіст помітив лише на пів шляху до таверни, здивувавшись, що я карашець.

Так як темп тримав високий, хлопці швидко видохлися, але потішив їх тим, що йти залишилось недовго. Мої відчуття вже вловлювали гомін людей, тому гнав останніх членів Камелії не дивлячись на втому. Дійшли до таверни, коли ще не почало світати. Віддавши юнаків тавернщику в руки, я стисло розповів, що сталося і передав камені мани з щурововків. Їх було не шкода, а хлопцям ще своє життя передивлятись.

Кама почав вмовляти залишитись, проте я відмовився, сказавши, що в мене є своя місія.

- Дякую, Лазарю, - несподівано вимовив Мел і потиснув мені руку. - Ще зустрінемось.

- Якщо дадуть боги на таку можливість, - з посмішкою промовив я, згадавши Георгія зі своїм богом.

Краще не світитися в людяних місцях, бо вже навіть тавернщик почав пильно вдивлятися моє лице. Єдине що тільки моє маскування піде коту під хвіст, як тільки я опинюсь в Ламарі, проте краще так, ніж всі будуть знати, де я і як рухаюсь. Не слідкують ж за мною цілодобово, правда ж?

Відійшовши від таверни на велику відстань, я прямо в Гурі ліг біля дерева, майже одразу заснувши. За свою безпеку не переймався, прикликана тінь навіть без команди захистить мене від любої почвари.

Несподівано, усвідомив себе на просторому лугу з чорною травою та річкою, яка виглядала, як зоряне нічне небо. Я спирався на дерево і дивився на безкрайній пейзаж.

- Нарешті ти сам.

Жіночий глибокий голос звучав звідусіль. Але я точно знав, що та жінка, яку я бачив в минулих снах знаходиться позаду мене. І мені не варто дивитися на неї зблизька.

- Правильно, кошеня, погляд на могутніх істот завжди залишає на тобі слід.

Я мовчав, не відповідаючи. Не хотілося своєю дурістю чи хтивістю розізлити одну з наймогутніших богинь цього світу. Почувши мої думки, Нікс розмріялась, змушуючи мене прижати вуха до голови. Навіть її сміх давив на мою свідомість, приносячи дискомфорт.

- Тебе чекає складне випробування від мого сина, але я хочу, щоб ти впорався з ним, - може я і мовчав, проте мій хвіст видавав мене з головую, мотляючись в різні боки. В голові були сотні думок, проте я відганяв їх подалі. – І не переймайся, без нагороди ти не лишишся. Адже навіть світ потребує тебе.

Настала тиша. Я намагався заспокоїти свої думки, бо те, що зараз сказала Нікс мало велику вагу, проте ніякого сенсу.

- Дозвольте запитання…

- Продовжуй, - її голос був наповнений сміхом, наче вона дивилась за маленьким кошеням, яке блукало у темряві і тикалось носом в стіну. Хоча, чому наче…

- Це все було сплановано ще до мого прибуття?

І знову тиша. Я притиснув вуха, очікуючи кари, проте йшов час, а ні покарання за зухвалість, ні відповіді. Кортіло обернутися, що б подивитися на богиню, та стримався.

- Тільки мойри визначають долю, а не боги, - її слова не дали відповіді, хоча вона все ж додала в жартівливому тоні: - Та МИ можемо в дечому посприяти.

Значить мої підозри були не зайвими, бо тільки прийшовши в цей світ, я почув голос Нікс. На диво, але це знання заспокоїло мене, наче додало фрагмент до завершенню пазлу.

Вітерець заколихав траву, наводячи сонливість. Зоряна річка почала мені виблискувати: гіпнотизуючи та погружаючи в транс.

Спокій. Безмежний спокій навколо. Немає руху і водночас він був, поширюючись всюди, безупинно, невблаганно та невідворотно, наче… смерть. Я усвідомив, що вже відчував подібне, проте тоді мене відштовхнула Нікс.

- Відчуй потік, зосередься на ньому.

Все навколо розчинилось у темряві. Здавалось, нічого тут немає, лише одна пустота, але я відчував рух енергії. Цей рух був повільним, ледь відчутним. Розслабившись, я розчинився в потоці енергії, дозволяючи нести мене до невідомої цілі.

Пройшли години, дні, а можливо й тижні, я вслухувався в потік, відчуваючи його ще краще. З’явився пульс: слабкий та нерівномірний, але він був. І вивів мене до витоку енергії, звідки все починалось. Величезна гігантська сфера, наче серце, качала всю енергію довкола і проганяючи по… всесвіту? Потягнувшись до цього серця я відчув безкінечне джерело енергії.

- Молодець, кошеня.

Слова богині висмикнули мене зі сну і я розплющив очі, дивлячись на крону дерева під яким заснув. Гура буквально колихалась від щастя і надлишку енергії. Та й мене теж майже розривало від мани в середині. Треба взяти себе під контроль.

Сівши медитувати, почав контролювати енергію в собі, як робив це з Серафимою, але направляючи сили на зміцнення тіла. Гура, теж маючи подібний досвід, почала займатися тим самим, тільки намагаючись еволюціонувати. За пів години медитації, моя мана прийшла в норму і я відчував, як став фізично сильнішим і з більшим обсягом мани.

А Гура ж перетравила всю енергію, просячи ще. Хоча я вже помітив візуальне змінення – дві пари нових рук з довгими кігтями.

«Хазяїн, Гура має нову здібність!» - гордовитий голос тіні давав зрозуміти, що вона хоче похвастатись.

- Показуй.

В ту ж мить, все навколо погрузилось в темряву. Я нічого не бачив та не чув. Через секунду, відчуття повернулись і я став бачити навколишнє середовище. Судячи по думкам Гури, це вона дала мені дозвіл на це. Цікава і небезпечна навичка.

- Яка ж ти в мене молодець, - я почухав голову монстрика, що схилився. – Продовжуй розвиватись і дивувати мене.

«Так!»

В мене нових навичок не з’явилось, але додалось дещо… незрозуміло. Я знав, як підключитись до сфери, що давала безкінечну енергію, тільки для цього, потрібно повністю зосередитися на під’єднанні і не чаклувати. В бою таке не згодиться… ставити печатки? Теж під питанням, не такий я в цьому професіонал. Поки в голову не йшло, що ще можна зробити, проте Нікс пошепки подякував. Цікаво, як Загрей на це відреагував?

Торкнувшись грудей, я вивів системне вікно:

«Раса: Карашець. Вік: 24

Професія: паладин пітьми

Клас: бойовий чаклун

Сила: напівбог

Спритність: напівбог

Розум: у межах норми

Обсяг мани: високий

Ядро магії: синхронізація з Тьмою. Друга стадія.

Магічна сила: висока»

Жодного коментаря від богів, але паладин? Серйозно? А це не ці люди, які борються за справедливість та праведність, дають обітниці і полюють на сили зла? Хоча… я ж теж за справедливість часто виступаю, а людяність свою не відкидаю. Хм. Богам видніше.

Перекусивши, побіг далі. Не дивлячись на короткий сон, почував себе чудово, енергія зняла повністю втому, а тіло потребувало руху. Тільки б не забувати про психологічну втому, та наче проблем поки не відчуваю.

Схоже трансформація Гури не тільки додала їй навичку і нову пару рук, а ще й швидкість. Чи вона залежала від моїх характеристик? Але суть одна: після злиття з тінню, я став пересуватися ще швидше, ніж до цього. А завдяки тому, що моя реакція покращилась, я встигав будувати оптимальний маршрут, а не перти навпростець, як раніше. Через що ближче до полудню, я на великій швидкості пробіг таверну. З таким темпом я і до вечора встигну до Ламару.

Через близькість до міста, на шляху стали частіше траплятися люди, але я і їх ігнорував, інколи просто стрибаючи по деревам, чи входячи в тіньовий підпростір. Не здивуюсь, якщо потім якісь чутки почую на цю тему.

Під вечір наблизився до Ламару, та близько не підходив, одразу заліз на дерево, щоб огляну околиці. На диво, на варті був маг і жрець. Я бачив, як служка бога ретельно просвітлює своїм посохом дитину, а потім його матір. А маг тільки дивився, розслаблено стоячи біля воріт. Йому достатню поверхневою оцінки? Не здивуюсь, що почалось все з забубонів фіренців, проте дійшло аж до Ламара.

Судячи по силам, жрець був нижче середнього рангу, та цього достатньо щоб відчути любі еманації стихій. А маг ж… після зустрічі з Серафимою, вони всі мені здавались слабенькими. Цей ж по обсягу мани був нижче мене зараз, щось відчує, але не більше.

І що робити? Якщо від мага такого рівня я ще зможу сховати свою стихію, то жрець зрозуміє все одразу, як тільки наблизиться. Перестрибнути через мур і стіни? Оцінюючи подивився на перепону. Метрів п’ять заввишки і десь півтора метра по ширині. Хм… якщо розігнатись і посилившись магію стрибнути… хоча сенс, тоді вартові точно знати будуть де я.

Не знаючи, що робити, я розмістився на широкій гілці, влаштовуючи невеличкий перекус. Поки їв помітив якийсь блиск над Ламаром. А це що? Придивившись, тихо лайнувся – бар’єр. І поставив його хтось розумний, щоб просто виявляв магічних створінь та не викликав підозр. Варіант зі стрибком можна відкинути, думаю, такий бар’єр ще магічний слід залишить, щоб точно знайти правопорушника. Може відкинути обережність і пити у відкриту? Не думаю, що хтось знає, що я тут. Чи…

Попри думки, я сканував навколишнє, намагаючись не зачепити вартових. І через деякий час відчув аномалію, яка дуже сильно виділяється від звичайних людей чи магів. Хтось, хто спотворює сам простір, наче брижі на спокійній воді, при цьому без чіткої аури. Десь я вже таке відчував. Погляд вихопив чоловіка, з військовою виправкою: він щось розпитував у натовпі, а потім швидко направився до жреця. Його спорядження нагадувало на моє, тільки повністю нове. Хоча зброя виглядала звичайною, без особливостей, як в мене, але між тим, навіть на вигляд його меч був якісним.

Гравець. Я стиснув зуби від злоби, Гура почала вилазити на назовні, щоб кинутись на противника і з її появою, я одразу згадав той образ, що вона переслала - це ж той самий мужик!

Наче щось відчувши, гравець обернувся, дивлячись в мою сторону. Проте у вечірній темряві, ще й в тіні Гурі, він нічого крім дерев тут не побачить.

Я видихнув, беручи себе під контроль. Не час. Якщо я нападу на нього при всіх, винним буду я, а мені й так проблем вистачає. Ще й проста смерть гравця не вб’є.

Але наявність ворога тут ніяк не змінює мої плани, щоб попасти в місто. Та що робити, я ще не знав…

- А я тобі кажу брате, треба тобі до нас, щоб пересидіти цю бурю! - почув я дуже знайомий бас. - Заодно і з шахтою допоможеш.

- Та біс з тою шахтою, Герод, мене тільки підвищили, щоб кудись йти.

Почувши ім’я, в голові одразу клацнуло і я згадав хто це. Герод і Дерод - два брати, один в гарнізоні Ламара, інший - головний шахтар. Хм, а це можливість. Підібравшись поближче до братів, що сперечались, я озирнувся.

Вони йшли по дорозі, проте до воріт їм ще дійти треба, а звідти їх ніхто не бачив. Ще й навколо ні душі, тому план з’явився одразу. Вистрибнувши їм за спини, я доволі гучно видав:

- Няу!

- Ах ти ж!.. - спис переляканого стражника ледь не пробив мені живіт, проте я встиг його перехопити. - Дідько! Лазарю! Живий!

- Я теж радий тебе бачити.

Я відпустив списа і потиснув руку Дероду. Герод ж на мою появу тільки хмикнув, схоже, шахти йому нерви сталевими зробили.

- Ми чули, що ти помер.

- Було таке, є прохання… - я посміхнувся і пішов ближче до краю дороги. Брати переглянулись, й пішли за мною. - За мною полюють, тому хочу в місто попасти непомітно.

Дуже стисло розповів, що сталося, і чого мене вбити захотіли. Як і додав про гравців з іншого світу й згадав про Тентія, що він знає. Завершив монолог моїм бажанням попасти в місто непоміченим для гравців. Чоловіки були хмурими і навіть злими. Але не на мене. Як пояснив мені Дерод, ці «люди» вже зробили деякі неприємності в Ламарі, тому на особливому контролі. Проте вагомих причин їх вигнати ще не було. Частково, через це посилення вартових. Хоча офіційно шукають доплера. І темних магів, на яких полюють фіренці. Та останнє робили через прохання жреців світлих богів, бо вони не розуміли, чому Єдиний ними так зацікавився. Нікого не ловили чи били, просто відводили в храм богів для розмови.

Ага, розмови… допит там повний. І можливо смерть.

- Лазар, ти ж… темний? - з деякою зупинкою, спитав Герод. Сумніваються, та й я б теж мав б підозри.

- Так, але я жрець Загрея, - брати зробили крок назад. - І я нічого поганого не планую, клянусь своїм ім’ям і богом.

Від цих слів, язик запекло. Не знаю, як інші світи, а в цьому боги дуже не люблять порушників клятв. Але це подіяло і мужики швидко почали розробляти план проникнення. Дерод дав мені свій шолом, щоб прикрити обличчя та вуха. Барбют з Т-подібним вирізом і підшоломником. Ще й попросили сховати хвіст під броню.

- Мда, хлопче, пошарпало тебе життя, - шахтар оцінююче пробігся поглядом по мені. Ну так, шрамів не було, але я похудав останнім часом, залишились одні м’язи і сухе тіло. - Що ж з тобою трапилось?

- Дадуть боги часу розповім за келихом пива, але після цього ви будете мочитись в ліжко, - я швидко намотав хвіст навколо себе і вдівся. - Так що не пожалкуйте.

- Та йди ти!..

Підшоломник стражника пропахнув потом, тому надягати його не хотілось. Та була не була. Подивившись через виріз, зрозумів, що ніколи більше не буду носити шолом, бо нічого не видно. Добре, що інші відчуття компенсували мені цей недолік.

- Готовий.

- Цейво, з магом та вартовими то проблем не буде, а ось жрець храму не відступиться, що будемо робити? - Дерод задумливо чухав потилицю, дивлячись на брата. - І хотілося б без бійки…

- Що робить жрець, якщо відчує темряву неподалеку?

- Помчить туди з загоном знищення. А що, є ідеї?

- Ви тільки не лякайтесь, це друг, - я зробив крок назад, даючи команду. - Гура, ти чула, відволічи і повертайся.

«Слухаюсь, хазяїне!»

Гура тільки виповзла з під мене, майже одразу зникла в лісі. Два брати стояли шоковані, Дерод міцно стискав списа, що я навіть чув хруст його пальців. А шахтар зробив крок назад, з випуклими очима дивлячись на мене. Голос Гури вони теж почули.

- Що. Це. БУЛО?! - в кінці на крик зірвався Герод. Хм, а я думав, що нерви у нього міцніше, ніж в брата.

- Прикликана мною істота.

- Ти знаєш, - тихо промовив стражник. - Я вже не хочу знати про твої справи. Але з капітаном ти повинен зустрітися.

Я знизав плечима і рушив до воріт. Відчуваю, якщо б не клятва, здали б мене вже вартовим - все ж таки, страх руйнує будь яку довіру.

Доволі швидко Гура виплеснула магію темряви десь у лісі, та так, що навіть паршивий маг відчує. Коли ми підходили до міста, побачили, як метушилися вартові і частина з них, разом з жрецем, осідлали коней і пробігли повз. Вони навіть не звернули на нас увагу.

А ось я помітив, як гравець, який до цього тинявся тут, побіг слідом за вояками. Значить теж шукає. Я пхнув Дерода і кивнув на мужика, який біг на своїх двох.

- Це той, про кого сказав.

Але стражник просто кивнув, виходячи попереду мене. А потім став говорити вартовому, що треба терміново зустрітися з капітаном. Маг спочатку відірвався від воріт, щоб підійти до нас, але кинув цю ідею, почувши про капітана. Навіть моя магічна аура його не зацікавила, бо військових магів теж вистачало.

Поки стражник домовлявся, Герод попрощався і сказав, що буде чекати в корчмі біля гільдії. Що ж, теж правильно, йому то доповідати нікому не треба. В цей самий момент повернулася Гура, сховавшись в мою тінь. Маг навіть головою не сіпнув.

Після розмови нас без проблем пропустили до службових приміщень. Пройшовши через довгий коридор, ми зупинились біля дверей одного з кабінетів.

- Сотник Дерод прибув доповісти! – я дещо здивовано подивився на стражника, бо тільки зараз зрозумів, що він отримав підвищення.

- Заходь.

Кораг ані краплі не змінився. Грубе обличчя з живими, допитливими очима. Як тільки я зайшов, він навіть крізь шолом, зрозумів, хто я, одразу встаючи з крісла.

- Хоч Тентій і сказав, що ти прийдеш, та я йому не повірив. Радий, що ти живий, хлопче.

Я був розгублений настільки, що ледь не забув відповісти на рукостискання. Вже другий раз, я бачу щиру радість людей при зустрічі зі мною. І це, дідько, приємно.

- Що на цей раз?

- Довга історія, але якщо коротко…

Я майже не змінив нічого з того, що казав раніше. Тільки додав, що тут хочу оновити гардероб і зайди в гільдію. А також, знайти артефакт, який був при мені, але потрапив в руки Лукіса.

- В чомусь тобі пощастило. Лукіса нещодавно бачили в нашому храмі. Завтра порозпитуй. А щодо гільдії, зроби мені послугу, - капітан з тумби столу дістав один із листів і протягнув мені. - Передай його Кайлу особисто в руки.

- Авжеж, це не складно.

- І ще, - Кораг провів долонею по підборіддю і оцінюючи мене роздивлявся. Наче думаючи, казати чи ні. - Ти щось чув про боротьбу за владу в Ламарі?

- Щось про якийсь конфлікт, - я нахмурився намагаючись згадати, але не міг.

- Постарайся в це не влазить. Все, вільні.

Дерод віддав честь і я теж ледь не витягнувся, чим викликав посмішку капітана. Поки йшли до корчми, сотник розповів, що останнім часом бургомістр нездужає. Його сини розділили між собою обов’язки і наче справлялися з справами, але не все так просто. Якщо третій і другий сини продовжували справу батька, особливо не змінюючи лад речей. То люди Веланда все більше брали під свою владу місто, не залишаючи нікого з нейтралітетом. І навіть погрожували ремісникам. На противагу цим діям Баф очолив опозицію і перетягував на свою сторону людей та старійшин, що не згодні з політикою Веланда.

Я слухав це і хмурився. Може ще тоді треба було придушити його? Сил би мені вистачило, тільки б прийшлось ховатись від багатьох. А зараз… ще знайди цього виродка. Хоча були деякі думки, як його знайти, проте може дійсно не лізти в місцеві розборки, тільки Сайлу побачити? Цікаво, як ця крихітка поживає?..

Коли підійшли до гільдії, протягнув шолом Дероду.

- Дякую, старий друже. Далі я сам.

- Заходь якось на кухоль пива, - сотник помітив щось в шоломі. - Лазарю, що це?

- З підвищенням.

- Та ну тебе, забери!..

Маленький камінчик з троглодита мав не таку високу ціну, але смачну вечерю забезпечить. Та й я сподівався отримати свої гроші від гільдії, раз вже навіть Капітан про мене знав.

Попрощавшись з Деродом, який досі репетував, я зайшов до гільдії.